Олександр Гуржов родом з Маріуполя. В армії — з 2020 року. До того, попри дві вищі освіти (економіка та логістика), працював у караоке адміністратором.
— …Підписав контракт в Авдіївці, служив спочатку в артилерії, потім перейшов у піхоту, на передову. Служив, служив, і тут — повномасштабка.
24 лютого Олександр зі своїм підрозділом перебував у Красногорівці на Донеччині. Звідти його з побратимами відправили на захист Маріуполя.
— Мені дали РПГ, з якого я в житті стріляв лише раз, і то на “учебці”. Старшина каже: “Будеш стріляти з РПГ?” Я відповідаю: “Так у мене ж автомат, я з РПГ не вчився!” — “Нічого, поки доїдеш, загуглиш”. Ось із такими словами він відправив нас на війну. Під Волновахою нас розбили повністю…
Підрозділ оточили, в автівку з боєкомплектом влучив снаряд, усе почало вибухати. Багато людей загинуло. Поранений Олександр опинився поруч із бійцями з іншої бригади. Зв’язку не було, куди йти — незрозуміло.
У ворожому тилу
— Ми першого березня зайняли позицію в закинутому будинку. Він був елітний, але вже без вікон, без дверей, там уже побували мародери. Нас було четверо. А в сусідньому будинку жив коригувальник. Поряд стояв танк із “зеткою”, багато росіян було. Будь-якої миті могли зайти до нашого укриття й убити нас. Ми просиділи дві доби в тому будинку. А 3 березня хлопці вирішили вийти на балкон покурити! Я кажу: “Ви що? Тварі поруч! Вас зараз ‘зніме’ снайпер!” А вони вирішили, що наші вже близько. Не минуло й хвилини, як по будинку почали гатити з танків. Будинок спалахнув, хлопці почали вистрибувати. Мене врятувало лише те, що я буквально на кілька хвилин затримався, доки натягав на себе бронежилет. Коли я вискакував, будинок палав, довкола все затягло димом. Тому мене просто не помітили. Усі інші троє — “двохсоті”. Це дуже страшно.
Олександр зміг непомітно добігти до сусідського сараю й сховатися там. Але довкола було багато росіян, і будь-якої миті хтось міг зазирнути до його схованки. Чоловік дочекався ночі й вирішив під покровом темряви дістатися до своїх. Але непоміченим зміг пройти недалеко.
— Чую: “О, привіт! Є закурити?” Я кажу російською: “Та ні, немає, я не курю”. І пішов далі задніми дворами, подалі від їхньої “тусовки”. Адреналін зашкалював. Темрява, нічого не видно. В одному з дворів чую: “Стій! Хто йде?” “Свої”, — кажу. І за пару секунд мені прилітає прикладом по голові. Я впав. Вони посвітили на мене ліхтариком. Побачили, що я з автоматом. Що форма явно не їхня. І почалося: побиття, роздягання, забирання особистих речей. Але що цікаво — з особистого вони забрали в мене лише труси, шкарпетки й устілки. Це смішно. Що робити з таким набором? Ну, зрозуміло, що телефон, ланцюжок забрали. Годинник розбили — боялися, що по ньому можна навести удар. Спробували розблокувати телефон. Він мене з першої спроби не впізнав, бо обличчя в мене було… ну, таке собі, побите. Намагалися вкрасти гроші з банківської картки.
Утім, в окупантів нічого не вийшло: ПриватБанк на початку війни вимагав підтверджувати операції телефонним дзвінком, а на окупованій території вже не було українського зв’язку.
— Не пощастило їм… Ну, я за це, звісно, отримав, бо вони думали, що то я щось спеціально зробив.
Полон
Перші дні неволі Олександра возили різними підвалами. Потім — три доби в Донецьку, на так званій “губі” (гауптвахті). Скрізь чоловіка били й катували, намагаючись витягти інформацію, якої він навіть не знав.
— …А потім я потрапив до сумнозвісної Оленівки. Там я пробув трохи понад місяць. Жили в бараці. Там нас, у принципі, ніхто не чіпав, лише декого примушували працювати. Але я вдавав, ніби я “найбільш хвора людина у світі”, як той Карлсон. Тож мене залишали в бараці. У мене принцип: краще хай мене вб’ють, ніж я хоч пальцем об палець ударю, працюючи на ворога. Це моя позиція. Після Оленівки нас етапували до Таганрога.
Про таганрозьке СІЗО всі українці, що пройшли полон, розповідають страшні речі. Це місце вирізняється дуже жорстокою “прийомкою”: новоприбулих б’ють кастетами, бітами, трубами, шокерами. Умови утримання тут нелюдські. Саме в Таганрозі загиблій згодом журналістці Вікторії Рощиній зламали потиличну кістку (це вдалося встановити українським правоохоронцям).
— У Таганрозі була жесть. Там при мені вбили близько 6–7 людей. Просто забили до смерті палками, шокерами, кийками і всім іншим, що в них було. А перевірки! Ранкова, вечірня… Плюс виходи на вулицю, на прогулянку. Тебе довше б’ють, ніж ти гуляєш, — ось така прогулянка.
Після Таганрога полонених повезли в Борисоглєбськ. Три дні тримали в розподільчому ізоляторі (СІЗО № 2), а потім перевели до виправної колонії № 9, так званої “дев’ятки”.
— Перший тиждень нас не чіпали. Уперше нас сильно побили на Великдень. Вони кричали, що вони православні. Вранці нас вивели і почали розтягувати, бити, шокери там були, що тільки по нас не гуляло. І протягом трьох років, ну, трішки менше, що не день, то нові побиття, побиття, побиття. Ніякої медицини. Лише жирний “Пелікан”, як ми його називали, приходив раз на тиждень, міг дати таблетку парацетамолу. Ми її зберігали, бо якщо захворієш, до тебе ж ніхто не прийде і не допоможе.
Олександр розповідає, що в полоні майже не хворів. Лише за місяць до звільнення в нього дуже сильно заболіли нирки.
— Дуже боляче було, мене аж почало крутити, вивертати від болю. У мене таке взагалі вперше в житті було. Лише після того, як хлопці три години стукали в двері, прибіг якийсь медпрацівник, дав одну таблетку і сказав: “Полеж!” Усе. Від усіх хвороб — краще полеж, поспи, само пройде. Медицина найвищого рівня! Були випадки, коли в хлопців виявляли туберкульоз. З нами в камері був один такий. Його від нас відселили, а за півтора місяця повернули. Не підтвердився туберкульоз. Я питаю: “А чим тебе лікували?” Він каже: “Давали двічі на тиждень зубчик часнику і парацетамол”. Я потім жартував: “Російська медицина: парацетамол і часник навіть туберкульоз лікують! Треба подавати на патент”. Я намагався максимально все зводити на жарт, щоб хлопці трималися. Взагалі за час полону я схуд з 82 до 40 кілограмів.
Допити
Полонених виводили на “допити” практично щодня, каже Олександр. Утім, йому вдалося переконати оперативників, що він не кадровий військовий: за контрактом не служив, був мобілізований у перші дні повномасштабного вторгнення.
— Мене врятував мій Інстаграм: у ньому не було нічого військового. У мене там жарти, приколи, одним словом, розважальний контент. Я кажу: “Дивіться, я взагалі працював у караоке, хочете, пісню заспіваю?” Люди, які мене допитували, відкривали мою сторінку в Інстаграмі й передивлялися мої відео. Це мене і врятувало. Адже з хлопців навіть через рік-два після потрапляння в полон намагалися вибити якусь інформацію про позиції. А що ти через стільки часу можеш згадати? Тим паче коли щодня отримуєш по голові! Нічого. Але вони все одно б’ють, хочуть чогось домогтися.
Улітку 2024 року військовополонених у борисоглєбській колонії раптом перестали так сильно бити. Олександр упевнений, що причиною став український удар по місту.
— По Борисоглєбську прилетіло. Як зараз пам’ятаю, це сталося 14 серпня. Колонія якраз недалеко від військового аеродрому, буквально кілька кілометрів. З нами Коля був, артилерист. Він пів ночі нам пояснював, де виходи, а де прильоти. Я ще пожартував: “О, це нас звільняти прийшли!” І наступного дня на нас різко перестали звертати увагу: припинили бити, навіть стали якось підгодовувати, показушно.
Один лист додому
Коли 2022 року Олександр потрапив у полон під Волновахою, старшина підрозділу, у якому він служив, повідомив, що той нібито самовільно залишив частину (СЗЧ).
— І це попри те, що тепер він сам пішов у СЗЧ, його досі шукають, — обурюється Олександр. — Уявляєте, Threads порекомендував мені його профіль. Дивлюся відео — він зі своєю дружиною. Навіть вітав мене з днем народження…
Згодом у військовій частині вирішили, що Олександр Гуржов загинув.
— Я потрапив у полон на початку березня. А мама першого квітня дізналася, що я живий. Бо спочатку були обміни. Щосуботи від нас вивозили людей нібито на обмін: більшість насправді потім ішла по етапу, але були й такі, кого міняли. І хлопець, з яким ми знали одне одного лише пару днів, мене запам’ятав. І запам’ятав телефони моїх батьків — у них номери, які легко запам’ятати. Він після обміну, просто з кордону, коли волонтери дали йому телефон, одразу набрав мою маму. Сказав: “Живий, руки-ноги цілі. У полоні. Чекайте, не хвилюйтеся!” Мама одразу зателефонувала в бригаду, доводила, що я живий. А вони: “Ні. Він загинув”. Спочатку — СЗЧ, потім — “загиблий”. Перший лист від мене прийшов у вересні 2022 року. Один-єдиний. Через два роки ми писали ще листи, але вони вже не доходили. Мама впізнала мій почерк, але розуміла, що лист написано під тиском, адже в нас є умовний знак — три крапки в кінці речення. Це означає, що не все добре. Писали за шаблоном: буцімто годують чудово, умови мало не як у п’ятизірковому готелі. І це ж ми писали саме після того Великодня, коли нас сильно побили! А дійшов лист лише у вересні.
25 травня 2025 року, провівши понад три роки в полоні, Олександр повернувся додому.
Про нелюдські умови утримання українців у російському полоні та порушення Росією міжнародного гуманітарного права читайте в дослідженні Харківської правозахисної групи “Катування українських військовополонених у місцях утримання під вартою в Російській Федерації”.
Коаліція правозахисних організацій запустила кампанію “PEOPLE FIRST!”, у межах якої вимагає звільнити всіх, хто опинився в у
