MENU
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Німецька україністика зараз

31.03.2022
Андрій Портнов


Як сприймають російсько-українську війну в Німеччині? Чи може наукова спільнота вплинути на це сприйняття? Що змінила війна у ставленні німецького суспільства та університетів до України, викладання української мови та історії? На ці питання відповідає історик Андрій Портнов, професор єдиної в Німеччині катедри історії України в Європейському університеті Віадріна у Франкфурті-на-Одері.


Шановні колеги! Від першого дня російської агресії проти України, з самого початку війни я і мої колеги з кафедри Історії України Європейського Університету Віадріна у Франкфурті-на-Одері (нагадаю: це єдина наразі в німецьких університетах кафедра зі словами «Історія України» у назві) присвячуємо весь свій час максимально можливій активності у німецькому медійному просторі. Тут ідеться і про виступи, і про гостьові лекції, про інтерв’ю, про написання статей. Зокрема я сам практично щодня пишу статті до різних видань як і, скажімо так, більш популярних, більш наукових, газет, видань різних німецьких фундацій і міністерств.

Чому це особливо важливо? Тому що, якщо ми поспостерігаємо уважно за німецькою медійною сценою, ми побачимо таку прикру і небезпечну тенденцію, про яку я також намагаюсь постійно говорити. А саме: тенденцію показувати так звані «українські голоси». Як голоси емоційні, як голоси переживань. Натомість після них давати слово так званим експертам, які нібито розважено будуть оцінювати оті події. Я с жахом пригадую перші дні війни, коли в новинах, власне, ці, так звані компетентні нейтральні експерти впевнено розповідали про те, що Україна не має жодних шансів проти путінської агресії. На щастя, те, що сталося в наступні дні і тижні, що Україна вистояла, змінило в Німеччині багато. Але надалі цього недостатньо. Надалі недостатньо. Отже, вже є, я хочу на цьому наголосити, вже є глибоке, серйозне розуміння в потребі іншого рівня знань про Україну, іншого рівня україністики та іншого сприйняття тих самих українських голосів, про які я вже сказав.

Водночас, будьмо відверті та чесні, дуже сильні надалі оті відомі не раз описувані і мною, і колегами стереотипи. Стереотипи пов’язані з Україною, з Росією, зі Східною Європою, стереотипи, які, на мою думку, в першу чергу ґрунтуються на кількох дуже небезпечних і дуже помилкових уявленнях. Одне з таких уявлень – це відмова Україні в культурній суб’єктності. Тобто враження таке, що ніби української культури, державності, суспільства нема, або вони з’явилися оце щойно кілька років тому після розпаду Радянського Союзу. Ця теза, як ви розумієте, максимально наближається до тези путінської пропаганди. Друга річ: це ототожнення Радянського Союзу з Росією, і цілого доробку великої російськомовної культури знову таки з Росією. Отже, завданням гуманітарних наук також є послідовне показування хибності таких уявлень, доведення культурної суб’єктності України, починаючи не тільки з останніх десятирічь, але і з двадцятого сторіччя, і з дев’ятнадцятого, і з вісімнадцятого, і з сімнадцятого, і так вглиб віків.

Значить, коли я говорю про це завдання, треба теж розуміти, давати собі раду зі стану славістики у німецьких університетах. Роками славістичні студії в Німеччині були передусім студіями Росії. Передусім студіями російської мови, російської літератури. Відповідно, критично важливо аби нарешті українська мова стала доступною до вивчення на всіх рівнях університетських, по всій Німеччині. Не тільки в окремих університетах, як наприклад в нашій Віадріні, але справді в більшості земель і в більшості університетів Німеччини. Отже, щоб україністика ґрунтувалася не такому, знаєте, раптовому бажанні робити якійсь коментарі про Україну, а на глибинному знанні української мови, української культури, української історії. І власне це має бути підмурівком того експертного знання, якого в Німеччині надалі бракує.

Є ще одна проблема, про яку, повірте, я намагаюся говорити практично в кожній своїй німецькомовній публікації. А саме? Якщо в німецькій політиці нарешті, нарешті після стількох років мовчання, почалася чесна розмова про те, ким є і що наробив колишній канцлер Шредер, то ось в німецькій університетській сфері, в славістиці наразі ще немає розмови, ким є і що наробили «славістичні шредери». Але я сподіваюся, що вона ще відбудеться, я закликаю при кожній нагоді до самокритичної рефлексії над тим, в який спосіб і славістика також, і університети також, спричинилися до отого примітивного, спрощеного, одновимірного стереотипу про Україну, який заважав Німеччині, німецькій політиці та суспільству адекватно оцінити, зокрема, путінську загрозу ще буквально місяць тому – до початку війни. Водночас от в цьому ж контексті я хочу скористатися цією нагодою і подякувати тим моїм німецьким колегам, це був би довгий перелік, тому я не називатиму всіх імен, які зараз активно беруть участь також і в медійній, і в суто науковій діяльності, пов’язаної із поширенням знань про Україну і переосмисленням того, чим Україна є. Зокрема ідеться і про тексти істориків, і про тексти літературознавців, і про тексти окремих філософів, політологів. Тобто треба розуміти, відчувати це теж в Україні, що тенденція, я би сказав так: бажання до справжнього переосмислення України – вона існує. Вона наразі не є таким, що захопило всіх без винятку славістів, всі без винятку університети, але її треба зауважити і підтримати.

А тепер ключове, про що я хотів сказати. Як саме цю тенденцію підтримати? З одного боку зараз в Німеччині існує чимало вже програм тимчасової підтримки тих українських науковців, в першу чергу науковиць, зрозуміло, які мусили виїхати з України. Я вдячний за всі ті програми, я, власне, чекаю на остаточне оголошення результатів цих конкурсів, які різні фундації оголосили. Натомість ці програми ставлять два виклики, про які я хотів би говорити тут також. Перший виклик: це недостатня надалі, попри постійні наші нагадування важливості цього, недостатня увага до проблеми того, як можна систематично підтримати наших колег, які залишаються в Україні. Отже, на мою думку, стратегічний розвиток україністики в Німеччині також повинен виходити з оцієї ідеї максимального розвитку взаємин із наукою там, в Україні. Причому розвиток таким чином, щоб українські партнери – і інституційні, і особисті ؘ– були, власне, партнерами. Не просто біженцями, жертвами війни, тим, хто потребує допомоги. Щоб вони були рівноправними партнерами в інтелектуальній розмові. Не українським голосом, самим по собі, але голосом рівноправного науковця. Оце дуже важлива річ.

І другий сюжет пов’язаний з цим, це важливість стратегічної, довготривалої інституалізації україністики. Тобто створення не проектів та програм на один, чи навіть два чи три роки, але створення інституційної бази україністики на десятиліття. Якщо завгодно, на століття. Тут я маю на увазі і, звісно, в ідеалі відкриття нових професур, але також підтримка тих професур, які вже існують, вже займаються українською тематикою. Створення на їхній основі центрів українських студій. Скажу, що саме зараз за підтримки керівництва нашого університету Віадріна, разом з колегами з інших кафедр, ми інтенсивно працюємо над створенням такого українського центру у Бранденбурзі, тобто на східнішій землі Німеччини, яка межує безпосередньо з Польщею, яка має дуже глибокі історичні зв’язки. І з Україною також. Але цей процес, звісно, потребує і політичної, і бізнесової підтримки, і звісно найактивнішої участі українських науковців. Ще раз скажу: і тих, хто мусив покинути нашу Батьківщину, виїхати за її межі, і тих, хто залишається там, в різних місцях України.

Отже, усвідомлюючи, що напевно – напевно, ми всі могли би зробити більше. Напевно, є і наша частка відповідальності в тому, що українська тематика в Німеччині залишається недостатньо акцентованою. Хоча, скажу ще раз, зараз робиться дуже багато! Робиться дуже багато, але треба робити більше. Отже, усвідомлюючи все це, я би хотів ще раз пообіцяти і наголосити, що і я, і мої колеги докладатимемо всіх зусиль для послідовної роботи в напрямку саме створення довготривалої бази для українистичних студій в Німеччині, і, відповідно, в Європі. Бази, в яких, ще раз я скажу, Україна і українськи колеги будуть рівноправною, вирішальною, ключовою частиною.    

 Поділитися