MENU

Нарешті прийняти Україну як суб’єкт (Про німецьку україністику і не тільки)

02.04.2022
Андрій Портнов

Фото: Pani Garmyder, Shutterstock

Провідні західноєвропейські політики почали всерйоз говорити про визнання європейської перспективи України лише після повномасштабної військової агресії Росії та кривавих боїв, в яких українське суспільство довело свою спроможність протистояти окупантові. У цьому, такому типовому, запізненні чи не ключову роль відіграла не тільки (й не стільки) знана неповороткість європейської бюрократії, а й потужні, глибоко закорінені культурні стереотипи про схід Європи, про Україну як «лише частину» Росії, «історичне непорозуміння» та «глибоко розколоте суспільство». Нагадаю, як 2014 року, відразу після Майдану та окупації Криму, відставний канцлер ФРН Гельмут Шмідт в газетному інтерв’ю закликав зрозуміти путінську політику, адже, мовляв, «історики дотепер сперечаються, чи взагалі існує українська нація».

Яких істориків мав на увазі і чому саме про істориків згадав провідний німецький політик? І чому саме про історію постійно говорив Путін? Або точніше: якою є функція «історичної аргументації» президента РФ? Хотілося б вірити, що наразі вже стало очевидним: головною метою путінських «історичних» промов було заступити проблему відвертої наруги над міжнародним правом та правами людини маніпулятивною «дискусією» про «історичні права» на ті чи інші території. «Дискусією», аксіоматичною передумовою якої є заперечення історичної і культурної суб’єктності України.

На жаль, таке заперечення глибоко закорінене в німецьких культурних стереотипах. Їхня сила впадає в очі в самій термінології, яка дотепер переважає в німецьких ЗМІ. Київ там здебільшого надалі зветься «Kiew», а Дніпро – «Dnjepr». Показово, що так відбувається навіть у контексті розв’язаної Росією війни. Чому дотепер російська назва видається «загальноприйнятою» й «нейтральною», а от українська вже викликає (підсвідомі) асоціації з націоналізмом? Саме ототожнення України з націоналізмом, антисемітизмом і колаборацією з нацистами є чи не найстійкішим історичним стереотипом.  

Не менш впливовим залишається кліше «глибокого розколу». Воно дотепер постійно виринає у розмовах і промовах, попри те, що саме оця нібито розколота країна рішуче протистоїть російській агресії й у переважно російськомовних регіонах окупантів не зустрічають з квітами й не просять захищати від «націоналістів». Сподіваюся, просте (але фундаментально важливе) запитання: Чому нібито катастрофічні внутрішні відмінності не розколюють українське суспільство навіть у ситуації руйнівних воєнних дій? нарешті стане приводом до критичної само-рефлексії німецького експертного середовища. Останнє заслуговує на не менш дошкульний аналіз, ніж німецька політика із її відкритим сприянням путінській експансії й агресії. Сприяння, що його впливовий політик ХДС і багаторічний колега канцлерки Меркель Вольфганг Шойбле недавно описав зручною формулою: «Ми всі помилялися». Варто додати: бо дуже хотіли помилитися.

Зрозуміло, що мовне, релігійне, культурне розмаїття України вимагає нової аналітичної мови, нового концептуального осмислення. Чому у наш час прискіпливої уваги до дискримінованих груп та боротьби за рівність можливостей (і культурних також) розмаїття України так легко описувалося (а нерідко й надалі описується) як прокляття і загроза? А може це саме розмаїття підтримувало в Україні політичний плюралізм та змінюваність влади? Чи випадково в Україні від 1991 року вже було шість президентів, в Росії – два з половиною, а в Білорусі – один? Чи ж, власне, не розмаїття є однією з підвалин стійкості країни у часи найстрашніших випробувань?

У далекому 2003 року тодішній президент України Леонід Кучма видав книжку «Україна – не Росія». На той час сама її назва видавалася комічною, банальною та надуманою. Але лише протягом останніх тижнів саме це, позірно самоочевидне твердження, почало усвідомлюватися суспільною думкою країн Західної Європи. Можливо, почнеться нарешті й усвідомлення того, що Радянський Союз не тотожний з Росією. І, відповідно, історична відповідальність перед Росією – одна з центральних тем німецької політичної культури – мусить нарешті поширитися і на Україну та Білорусь – країни, повністю окуповані німецькими військами не тільки 1941, а й 1918 року. А за цим, сподіваюся, приходитиме й масове усвідомлення того, що жорстка критика російської політики аж ніяк не є синонімом русофобії.

Тема відповідальності (індивідуальної й колективної) росіян за розв’язану їхнім президентом війну вимагає окремого серйозного обговорення, але зрозуміло, що і повне ототожнення Путіна з Росією, і їхнє повне розмежування рівною мірою, але з відмінних ідеологічних причин, дуже спрощують надзвичайно серйозну проблему – проблему адекватної оцінки стану російського суспільства. Оцінки, в якій українські науковці нарешті повинні мати рівне право голосу.

Тема сприйняття українських голосів дуже важлива. Нерідко у німецьких ЗМІ дотепер відпрацьовується така схема: українські коментарі подаються як емоційні, анґажовані, а за ними подаються «зважені» й «розважливі» німецькі оцінки. Саме так відпрацювало телебачення у перші дні війни. Після заплаканих українських жінок показували стриманих «військових експертів», які переконували, що путінська армія от-от переможе. Про таке саме ставлення провідних німецьких політиків відверто оповів посол України Андрій Мельник в одному з інтерв’ю.

Чому саме голоси українських науковців особливо важливі в розмові, зокрема, про російську історію і сучасну Росію? Тому що сучасне розуміння україністики та історії України неминуче включає критичне переосмислення російської, польської та турецької історії (імперської, зокрема). При цьому Україну слід розглядати як державу, суспільство і культуру, чиє право на існування не вимагає додаткових доказів.

А для розуміння критичної важливості України необхідна інституціоналізація україністики як важлива передумова переосмислення всього поля так званих східноєвропейських досліджень. Катедра, яку я очолюю, існує з 2018 року і залишається наразі єдиною німецькою професурою, в назві якої є слова «історія України». Мені вже доводилося коротко описувати нашу діяльність. Засадничо важливими для нас є викладання і дослідження української історії як культурно насиченої та інтелектуально вимогливої теми, яка аж ніяк не зводиться до конфліктів, воєн і насильства. Останнє має фундаментальне значення ще й тому, що російську агресію проти України німецькі ЗМІ часто описують як «українську кризу» або навіть «український конфлікт проти Росії». Іншими словами, саме Україна, а не Росія, семантично ототожнюється з «конфліктністю». Такому слововжиткові ми намагаємося послідовно протистояти. А ще постійно нагадувати, що Україна є невід’ємною частиною європейської культурної історії, пов’язаної з біографіями й творчістю Йозефа Рота і Бруно Шульца, Лесі Українки та Ісаака Бабеля, Рози Ауслендер і Олександра Довженка, Леся Курбаса і Кароля Шимановського.

Поміж нормативними крайнощами «постколоніального» наративу, з одного боку, та «nationalizing state» з другого, пострадянські розмаїття й плюралізм України потребують комплексного аналізу як специфічна суб’єктність у широкому трансрегіональному контексті. Україна є продуктивним дослідницьким полем для вивчення таких соціокультурних феноменів, як ситуативний білінґвізм, відносини урбаністичної і аграрної культур, релігійні та мовні трансформації в ситуації політичного плюралізму. Стратегічний розвиток україністики стане шансом для східноєвропейських досліджень та німецької гуманітаристики загалом концептуально переосмислити історичний та культурний простори своїх найближчих сусідів у Європі. 


Цей текст є узагальненням німецькомовних публікацій автора: Vielfalt ist unsere Stärke (Neue Zürcher Zeitung, 3 березня 2022, https://www.nzz.ch/feuilleton/kampf-um-die-geschichtsdeutung--ld.1672436), Dnipro oder Dnjepr? Über die Ortsnamen, die wir wählen, und die Folgen unserer Entscheidungen (https://zeitgeschichte-online.de/node/58660) та Wieder die Klischees. Wie man die Ukraine verstehen kann und warum Deutschland die Ukrainistik braucht (Forschung und Lehre, 2022, no. 4).

Андрій Портнов, професор історії України Європейського університету Віадріна у Франкфурті-на-Одері, член Українського ПЕН-Клубу.

 Поділитися