MENU
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Подібні статті

«Я прожила 21 день з осколком у тілі. Мені пощастило»Геноцид у Маріуполі. Військові дії Росії в Україні«Так виглядає пекло на землі» – російські окупанти обстрілюють «Азовсталь» надважкими бомбамиУ Маріуполі працюють російські мобільні крематорії – міська радаМаріуполь: окупанти визнали вбивство майже сотні людей у цивільному одязіОксана Стоміна: Це – середньовічна жорстокість, помножена на сучасні можливості й нездорові, хворобливо-маніякальні амбіціїМаріуполь: про захисників, мирних мешканців та окупантів П’ять тисяч маріупольців загинули за 27 днів осади – Офіс президентаУ Маріупольському драматичному театрі загинуло щонайменше 300 осіб – міськрадаРосіяни розпочали в Маріуполі примусову депортаціюУ Маріуполі російські окупанти скинули авіабомбу на Драматичний театр«В нас на вулицях лежать трупи, які починають розносити собаки…»Війна в Україні. Геноцид Харкова.Чоловік, який пішки вивів 117 людей із Маріуполя: ‘Друзі називають мене Мойсеєм’«Узяв документи, довго дивився на слово ‘Україна’». Маріуполька розповідає про ‘фільтрацію’ в Безіменному‘У районі Азовсталі немає жодного вцілілого будинку’. Інтерв’ю з маріуполькою, яка пройшла фільтраційні табори на шляху до Європи через Росію

Маріуполька розповідає, як знаходила вбитих снайпером цивільних

Українською | In English
10.05.2022
Денис Волоха

Олена Яхонтова записала свій виїзд із Маріуполя на відеореєстратор. Усі фото надані Оленою.

Із другої спроби Олені Яхонтовій вдалося виїхати з Маріуполя з трьома своїми дітьми. Дитячий садочок, у якому вона працювала, зрівняний із землею. У її будинку живуть чеченці та роздають квартири охочим.


 — Олено, скажіть будь ласка, скільки вам років і де ви зараз перебуваєте?

 — Мені 39 років. Всі 39 років я прожила в місті Маріуполь. Наразі я знаходжусь в Запорізькій області, село Августинівка.

 — Можете пригадати, будь ласка, яким був перший день війни в Маріуполі, 24 лютого?

 — З 4:00 до 5:00, я не пам’ятаю точного часу, ми прокинулись від того, що пролунало два такі суттєві вибухи. Я лежала на ліжку і мене разом з ліжком, як то кажуть, підкинуло вгору. Це почалось. В принципі, ми звикли до того, що потихеньку бахали, так. І ніби щось таке незрозуміле, ну потім вже включили ми і телебачення, і повідомили про те, що почалася війна. Все. У мене 23-го лютого у молодшого сина був день народження. Ми святкували, все гаразд, тобто нічого не передвіщало [війни]. Взагалі! Ми в дитсадок сходили 23-го. Тобто все було гаразд, а прокинулися вже з новиною.

 — Якою була ваша реакція, чи готувалися ви до цього?

 — Ні, взагалі я не готувалася до цього. І до цього, напевно, і не можна бути готовим взагалі. Перше, що я свідомо зробила на повному автоматі — я в рюкзак окремо склала всі-всі-всі документи: все, що в мене було. І на виході поставила. І сиділа чекала, тому що в мене чоловік… Я не знаю, можна це говорити, чи не можна, — тому що я вже настільки налякана. Мій чоловік служить в ЗСУ. Тому ось так.

 — Чоловік на той момент де перебував? На початок війни.

 — Він у своїй бойовій бригаді знаходився на той час. Ми були з дітьми одні. Ми і виїжджали з дітьми одні.

 — Чи думали ви виїжджати одразу, з першого дня, коли почались бойові дії?

 — Спочатку ні. Але чоловік, коли ще можна було телефонувати, говорив те, що виїжджайте — машина є. Виїжджайте. Але всі знайомі, батьки думали, що кілька днів — і все скінчиться. Ні! Парою днів не обійшлося.

 — А коли знайомі говорили: «Пару днів і все закінчиться», що вони мали на увазі?

 — Всі думали, що це все таки не правда якась — що побахкає по околицях, і все буде як завжди. Тобто ніхто не вірив в те, що це все таки повномасштабна війна.

 — Коли для вас стало зрозуміло, що потрібно виїжджати із міста?

 — Ми намагалися виїжджати двічі. Перший раз ось таким ось сарафанним радіо 5 березня. Але ми намагалися виїхати, 4 машини були, моя була п’ята. І брат пробив колесо, і нас ця колона просто кинула, поїхали вони. Ми навіть не могли зрозуміти де вони, що вони. Ми дісталися центру міста, хотіли виїхати в сторону Запоріжжя, а нас ніхто не пропускає. Ми чуємо, що скрізь гучно, все бахає. У мене батьки живуть на залізничному вокзалі, вони від центру недалеко. І ми спустилися до них, ми переночували, в них на той момент ще все було: свій дім, вода була. І шостого числа, в районі 5 години ранку, як комендантська година скінчилася, ми рвонули до себе додому — бульвар Морський, 54. І там вже почали сидіти, тому що ми зрозуміли, що нікуди не можемо подітися: нас не випускають із міста вже на п’яте число.


«Лежать цивільні… І у всіх практично або в скроню, або в голову влучання. Лежить дівчинка… Я кажу старшому сину, що обличчя знайоме в цієї дівчинки. А він каже: ‘Мамо, це була Вероніка, моя однокласниця, їй 15 років’».


 — Я так розумію, друга спроба — це вже вдала була, коли вам вдалося виїхати?

 — Так! Уже був виїзд, так! Ми з понеділка почали дізнаватися, тому що нам почали говорити, що підірвані мости, і ми не зможемо виїхати. Один чоловік з нашої колони, бо вийшло 15 машин, він сів на велосипед і проїхався на два мости. І сказав, що один міст підірваний, а другий міст — стоять так машини, вони ще горілі, мастило скрізь, — що проїде тільки легковик. Ми вирішили. Кого змогли — обійшли всіх, зібрали 15 машин, і в середу вранці о 6 годині ранку ми всі вже були готові. Тому що була така ситуація, що у нас номер дома 54, а в №60 вже увійшли чеченці. Вони вже ходили по домам. Це була неділя. У понеділок ми почали вже якось ворушитися. А у вівторок до мене підійшов незнайомий мені чоловік, поплескав по плечу і сказав, що: «Знаєш, а тебе ми здамо першу». І все, більше я того чоловіка не бачила. Хто він, що він… Тепер я вже розумію, чому вони б мене здали: я дружина військового. І все, в мене була паніка. Ми зібрали все — що встигли, схопили, і бігом їхати.

 — Із цим чоловіком ви ніяк не комунікували? Ви йому нічого не відповідали?

 — Ні! Я очманіла просто, почути таке.

 — А як вам здається, ким він міг бути? Ну тобто, це диверсант якийсь? Представник російської армії в цивільному?

 — Все що завгодно може бути. Можливо навіть сусіди розказали, хто мій чоловік, хоча фактично ми не говорили нікому. Він завжди приїжджав, переодягався повністю, у дім він не заходив у формі. Отже, хтось сказав. Сусіди, я так розумію, дуже «доброзичливі».

 — Розкажіть, будь ласка, як поводилися військові за цей час вашого перебування у воєнному Маріуполі із цивільним населенням?

 — Декілька разів я бачила, як бігали навколо будинку азовці. Вони, звичайно ж, добре екіпіровані, одягнені — споряджені вони добре. А взагалі я їх знаю, тому що поблизу місце дислокації їхнє. Вони бігали, вони тренувалися біля моря, тобто все це було видно, їх приблизно вже бачила, і впізнавала по зовнішності, хто це такі. Вони пробігали, відстрілювалися у бік сходу. І коли я зустрілася з ними лицем, мені він (боєць Азову, — ред.) сказав: «Йдіть, ховайтеся хутко». Ну він якось це все швидко сказав, і побіг далі. Усе. Це з приводу наших, українців. Із приводу тих… Ходили ми за водою, води не було. Наш будинок знаходився на пагорбі. І нам потрібно було спускатися. І по бульвару гарно стоять так будинки наші і церква. У них великий колодязь, і вони дозволяли брати там людям воду. І коли нам сказали, що вже увійшли чеченці, то почалися снайперські постріли. Ми ходили одного чудового ранку, я зі своїм сином старшим, 14 років, 9 клас, ми йдемо, а біля криниці лежать тіла… Лежать цивільні… І у всіх практично або в скроню, або в голову влучання. Я розумію, що це снайпер, вірно? Лежить дівчинка… Я кажу старшому сину, що обличчя знайоме в цієї дівчинки — я не можу зрозуміти, я її десь бачила… Ми набрали воду і швидко, бо весь час обстріли йдуть, і швидко додому. А він приходить і каже: «Мамо, це була Вероніка, моя однокласниця, їй 15 років». Тобто дитина просто пішла по воду і не повернулася більше додому. Цей проміжок від нашого будинку до води — ну метрів 100-150. Більше ми за водою не пішли. Одного чудового ранку ми чули залпи. Я не знаю з чого конкретно, але ми спочатку почули гімн України, а потім пролунали ось ці залпи, напевно штук п’ять поспіль. І потім нам сусіди вже розказували, що кафе «На Зубок», 46 дім, вони провалили повністю — два під’їзди зрівняли — тому що люди включили гімн і вивісили прапор. І немає будинку…


«Увечері сусідка визирнула із вікна, восьмий поверх, і отримала в голову постріл».


Моя квартира виходить до моря, мені ще брат завжди казав: «Не відкривай вікна і не дивись». Мені ж все було потрібно подивитись туди. Я відкривала і дивилась, мені цікаво було, чи немає кораблів. Кораблів на той момент я не побачила, але я побачила таку річ, що летить гелікоптер, і в яру, перед морем, приватний сектор і там три вулиці. Ось він летить у бік Азовсталі до шлакової гори, і в нього чіткі влучання в кожний будинок: ось прямо видно, як із гелікоптера вилітає снаряд, і в кожен дім… Він пролетів, виходить, до шлакової гори, розстріляв кожен будинок. Розвернувся, і те саме зробив із другою вулицею. Мені незрозуміло, навіщо. Там близько море, у людей немає навіть підвалу. Ось це я бачила своїми очима. Це був останній день, коли я визирнула. Увечері із п’ятого під’їзду визирнула сусідка, восьмий поверх, і отримала в голову постріл. Ми пішли в цю квартиру забрати цю жінку, щоб якось її поховати, тому що спочатку було холодно, а потім було часом тепло. Вони її спустили вниз, і хотіли хоронити. Чоловік, здається, його звали Андрій, і ще один чоловік, який працював в Міськводоканалі нашому, він завжди ходив в такому жилеті «Міськводоканал». Вони пішли копати, і пролунали постріли. Цього чоловіка, який з Міськводоканалу, його поранило. А цей Андрій сказав, що вони її поклали і просто притрусили землею трошки, і сказав: «Та я більше не піду ховати людей, тому що мені страшно». А потім ми просто виносили тіла, ну не я особисто, а чоловіки, які виходили. Просто складали в одному місці і прикривали — хто покривалом, хто килимом, хто чим. Просто ми розуміли, що рано чи пізно буде тепло

Я кожен день зранку і ввечері виходила дякувала, як то кажуть, не знаю кому вже, щоб моя машина ціла була. Мені старший син завжди говорив: «Мама, навіщо ти туди ходиш?» А я ходжу дивитися, чи ціла моя машина, щоб я змогла виїхати. Тому що біля нашого будинку була гарна стоянка критого типу — її немає, разом із машинами. Коли ми виїжджали, нам люди казали, що там стріляли, там стріляли… Ми проїжджали повз, наприклад, стоїть танк з літерою цією гарною ’Z’, із перев’язаним цим дулом білим. Виходить, вони стріляли через будинки. У приватні звичайні будинки, житлові будинки. І вони до такого ступеня «влучні», що взагалі нікуди не влучали. Тобто те місце, де дислокувалися азовці, вони розстріляли цей район навколо. Ну на кілометр просто видно, як вони стріляли і не могли влучити в них. Ось це я бачила: як немає будинків, людей.

У мене машина дуже сильно низька. І коли ти їдеш, ти боїшся, щоб тебе знов не кинули за колоною. А лежить труп. І ти розумієш: чи тобі від’їхати і ти зачепишся, і може бути, що ти не вийдеш. Або ти просто переїдеш цей труп. Будеш їхати далі. Якось виїжджали, намагалися, старалися. Я їхала і казала одне: «Головне — не пробити колесо, головне — не пробити колесо, головне — не зупинитися».

 — Вам доводилося переїжджати через трупи?

 — Так. Я особисто переїхала труп. Так. Тому що моя машина не заїхала б на бордюр, як інші. Я весь час їхала із увімкнутим відеореєстратором. Цей запис зберігся. Коли ми вже доїхали до Черьомушок (колишня назва Приморського району Маріуполя, — ред.), там стояло буквально декілька наших військових. А в мене прапор висить в машині наш маленький, і реєстратор. Він підійшов: «Дівчино, заберіть, будь ласка, реєстратор», і все. Я прибрала реєстратор, сказала йому велике спасибі, що нагадав, тому що їдеш на повному автоматі, і прапорець я сховала. І буквально метрів за 100 стояли вже інші люди.

 — Як поводилися росіяни із цивільними, які проїжджали іхні блокпости на виїзді із міста?

 — Перший блокпост, який ми після Черьомушок проїхали, — вони просто нас пропустили. У нас на той момент зламалася одна машина і нам довелося розсовувати [по іншим машинам] речі тих людей, ми і не помітили перший блокпост. Я дуже сильно помітила блокпост, що до нас ставляться вже як не до людей, це в Мангуші. У мене машина куплена за техпаспортом, Страховка оформлена не на мене. І він мені говорив те, що машину я вкрала, ось він мене не пропустить, якщо в мене зараз не буде страховки на мене. Я намагалась якось щось донести, але я дивлюсь, що мене не чують. Я просто показала страховку і сказала: «Робіть що хочете». Вже якось коректно з ними не хотілось розмовляти. І після того, як хвилин 20 вони перевіряли, багажник відкривали, все дивились… «Їдьте». Ми поїхали. І так буквально кожен напевно кілометр. Ми порахували з братом, це було 16 блокпостів. До Запоріжжя.

 — Наскільки безпечно взагалі було їхати по цьому маршруту, не враховуючи наявність російських блокпостів. Обстріли?

 — Дуже сильно небезпечно. Ми їхали дорогами, якими вже до нас люди проїхали, не по асфальтованих, а по ярах, очерету, по всьому, що тільки завгодно. Тут ти їдеш, тут вже стоять таблички «Міни», тобто це все було страшно. Зупинялися, коли починався свист і починало грюкати. Тобто ми розуміли, що десь поблизу бахають голосно.

 — Чи є щось іще, що запам’яталося вам під час вашого виїзду з Маріуполя?

 — Так! Саме з Маріуполя. Мене вже тут знаходили ті люди, котрі там. Я так розумію були телефонні дзвінки з українських номерів. І представлялися: «старший уповноважений Шалієв». «Хто ви? Де ви?» і тому подібне. Я спитала, хто мені дзвонить, кому ви дзвоните, хто ви такий? На що клали слухавку. І таких дзвінків, тільки мінялося прізвище, було три. Тобто я так розумію, що сім’ї, де чоловіки воюють, їх вираховують. А доїхавши, наприклад, до Токмаку, о 16 годині нас люди, просто які там живуть, зупинили, щоб не їхали ми у ніч. На останньому блокпосту, як вони нам тоді сказали, стоять буряти, ми тоді не мали взагалі уявлення, що це, хто це і тому подібне. Вони нам запропонували всій цій нашій колоні переночувати. Хто в дитсадочку, хто людей розібрав по квартирам, нас нагодували. Все нормально. І вранці ми вже почали висуватися.

Нам потрібно було відремонтувати колесо. І підійшли особисто до мене двоє військових РФ з білими пов’язками. Чому мені це запам’яталось? Тому що один із військових стояв в жіночих уггах чорненьких і в жіночому светрі під своїм бушлатом чи курткою. І щось починає мені казати. А я вже як їжак, мені вже не треба нічого казати, відійдіть від мене! А він раз сказав, я повертаю голову: «Я не розумію вас», він другий раз, потім цей різко пішов, прийшов інший. І каже, з акцентом гарним, що ми Північна Осетія. Не буду навіть згадувати це все. У мене машина тонована. «Знімайте тонування». Я кажу: «Я дівчина і нічого не вмію, якщо вам потрібно — беріть машину, знімайте тонування, якщо ви такі, вам все треба». А він і каже, заглядає в машину: «А, у вас троє дітей…» А в колоні є машини, у яких немає дітей. «Пересадіть своїх дітей по машинам, щоб вас не чіпали». Він мені приніс скотч, я наклеїла етикетки «Діти». І ми почали їхати. І я чую, що по машині хтось б’є і за моєю машиною хтось біжить. «Стійте!» Я опускаю вікно. Я ж їм нахамила, як могла. Він і каже: «Ви знаєте, ви їдьте швидше, можливо вас не зачеплять!» Чи буряти поїхали, ось щось такого плану, якось він по-своєму це сказав. І ми поїхали.

Ми приїхали на останній блокпост — стояли обірванці. Це не військові, це обірванці! Він стоїть, чавкає яблуком зеленим, і знаєте, коли опускаєш вікно, а воно тобі плює, тому що він розмовляє з акцентом, тому що це не росіянин. «Що там в тебе? Кого везеш? Що?» і тому подібне. Подивився свідоцтва на дітей, подивився документи на машину. «Відкрий багажник, відкрий задні двері!» Як то кажуть, прошустрили всю машину, але уже хоча б до тонування не чіплялися. Дорога в нас вийшла до Запоріжжя два дні.

 — А чи спілкувалися ви з російськими військовими чи іншими формуваннями безпосередньо в Маріуполі? Можливо, вони приходили в підвал?

 — Вони не приходили в підвал. У мене була ситуація ще іншого плану. Мені подзвонили, представилися сусідами моїх батьків. Про те, що у них є сумка мами, у них є документи моєї мами, моя мама померла. Наш будинок, вони навіть сказали число, здається 22-ге. Кінець березня — початок квітня. Про те що так і так, батько мій втік кудись, а мама загинула. І попросили за те, що вони перешлють документи мої, грошей… Я не дала грошей. І ці люди зникли.

 — Так мама дійсно загинула?

 — Так.

 — Співчуваю вам. І взагалі, я розумію, що складно говорити про всі ці речі, і про загибель однокласниці вашого сина. У мене таке питання: чи намагалися ви якось собі пояснити, або як взагалі можна пояснити те, що снайпери прицільно атакують цивільних людей, чудово розуміючи хто це, тим паче дітей?

 — По-перше, спочатку в мене взагалі на голову це не натягувалося, як це, XXI століття, а мирні мешканці гинуть. Напевно, спочатку шок якийсь, а потім мені просто прийшла така думка, знаєте, начебто відпрацьовують точність, влучність. Їм просто весело. А життя не повернеш.

 — Можливо, у такий спосіб вони намагаються залякати цивільних людей або військових, або взагалі всю Україну — як народ, як націю, як країну?

 — Ну, те, що налякати — це так. Ось дивіться, ми сиділи 21 день у підвалі, ми спілкувалися лише конкретно нашим будинком. Хтось казав, що нас вже кинула Україна, що до Запоріжжя нам взагалі вже ніколи не дістатися. Що ми вже оточені. Що в цьому будинку №60 вже сказали, що виходити тільки в Новоазовськ через Ляпіне (колишня назва селища Виноградне на сході Маріуполя, — авт.), спускатися з гірки треба.

 — Так само ви говорили про вогонь танків по житловим будівлям, як це можна пояснити?

 — А вони стояли між нашим будинком, №56, і №54, і бахали в бік, виходить, заводу, у бік стадіону (спорткомплекс «Азовсталь» — авт.) Ось це ми бачили. Які це були танки — це конкретно були з літерою ‘Z’, темно-зеленого кольору.

 — Це був якийсь хаотичний вогонь і внаслідок цього страждали цивільні будівлі, чи були прицільні влучання в будинки?

 — Я стосовно цивільних не бачила, воно ж полетіло, і напевно, далеко. Але це було буквально три-чотири снаряди, він розвертався, і кудись швидко їхав. І ось таких було буквально два-три рази, коли вони в одне й те саме місце їздили стріляти.

 — Розкажіть, яким є життя у Маріуполі під час війни?

 — Всі ховаються, всі бояться. Готується їжа на мангалах, на багаттях. Розбираються прилеглі лавочки, щоб якось вижити, щоб багаття зібрати. Не відкриваєш кран, воду наливаєш — ти їдеш її добуваєш. Тому що піти до криниці набрати — це небезпечно. Виживають люди, хто як може. Хто в магазин ходив, розгромлений. Хто що. У мене було дитяче харчування, молодшому сину 4 роки, я поділилася із сусідами, тому що у них була семимісячна дитина. Ось так один одному хтось щось допомагав. І все. Ось так-от люди виживали. В основному лягаєш спати годині о 19-20, і з 3-4 ночі до 8 ранку гуп-гуп-гуп…

Перший снаряд, який прилетів до нас у будинок, це було 2-го березня. Я стояла біля під'їзду, і просто чоловік, який поруч стояв палив, каже: «Свист!» І відчиняє під’їздні двері, впихає мене в під’їзд цей, сам піднімається, а мені каже: «Стій тут!» Було два влучання: одне, виходить, на перший поверх, у квартиру, а інше біля неї. Ось тоді у нас вимкнулося світло. Закінчився ж одразу і газ. І життя пішло тільки на (показує пальцем угору)… Крейдою можна було відмічати дні. Коли в нас загорілися квартири — все, що можливо було, чоловіки злили з опалення воду, і більш-менш загасили. Але перші три поверхи вигоріли. Ось тоді в нас закінчилось життя взагалі. Потім чоловіки звідкілясь принесли генератор, здобули його, це здобич! І потім почалося добування палива, і поступово, раз у 2-3 дні, коли більш-менш було тихо, ми намагалися заряджати телефони. Хоча зв’язку не було, але хоч щось, почути б може рідний голос. Ось так от і жили.

Три поверхи в будинку Олени на Морському бульварі, 54, вигоріли після артобстрілу

 — 2-го березня у Маріуполі також зник будь-який зв’язок, і з того, що ви розповідали, я так розумію, що у вас не було ніякої інформації про можливість виїхати з міста, евакуюватися. І ви дійсно через «сарафанне радіо» намагалися зібрати і поширити цю інформацію. Є багато даних про те, що росіяни вивозять примусово, або вводячи в оману, маріупольців на територію або окупованих частин Донецької, Луганської області, Криму, або на територію Росії. Чи відомо вам щось про це? Можливо, у вас є близькі, які таким чином були вивезені?

— Дивіться, особисто мій кум, Тищенко Олексій, на даний момент він знаходиться в Литві. Їхній будинок, виходить, обстріляли, та знищили взагалі — дев’ятиповерхівка, Морський,16. Ми виїжджали через іншу сторону і ми не знали, що з ним і як з ним. Але оскільки його будинок і машину повністю розстріляли, вони залишилися без нічого. І в якісь проміжки між обстрілами підійшли до них військові з білими пов’язками і пояснили їм те, що «на ту сторону ви ніяк не вийдете, у вас тільки одна дорога — пішки йти до Новоазовська». Людина зі зброєю — добре, йдемо. Тому що на той момент вже просто хотілося вижити. Мені пощастило, що в мене була машина. Ми теж їхали 16-го і ми не знали, чи доїдемо. Вони дісталися до Новоазовська, якісь там фільтрації і тому подібне пройшли. Вони мені зателефонували, коли вже були в Москві. І сказали, що вони не знають, як виїжджати, тому що їх не випускають. І зник з ними зв’язок буквально на два тижні. Вони зателефонували, коли вже в’їхали до Латвії. Ні, в Литву, трішки плутаю ці країни.


«У нас був старий кіт, і від вибухів у нього заходилося серце. Одного ранку він просто не прокинувся».


 — А чи розповідали вони вам, як проходив цей процес фільтрації, їхнього виїзду, як із ними поводилися, що вони бачили?

 — Ну, по-перше, росіяни дуже сильно злі на нас — що ми «понаїхали», що їм доводиться ділитися. Вони їх поселили у якогось плану барак. І сказали, що поки ви будете тут. А чому вони затримались — у них два собаки, французькі бульдоги, один був поранений. І вони його лікували. Одного чудового дня до них прийшли і сказали, що їх викликають, я не знаю точно, чи то КГБ — ось такого плану якась назва. На спілкування, начебто. Потім кум Олексій сказав, що це скоріш за все був допит. Тобто почали питати, що там, як там у Маріуполі, де конкретні… сім’ї військових, як із ними можливо зв’язатися, навіть на території України. Ось це мене вразило дуже сильно. Телефони підключали у них, вставили шнур і щось перевіряли. А більше я не знаю. Але виїжджали вони дуже важко, їх не хотіла Росія випускати на кордоні. Вони кажуть: «Ми вийшли із цього кордону, блокпоста російського, ми бігли, щоб нас просто забрали, але не ті. Щоб не повернули назад». Ось так от виїжджали.

 — Чи підтримуєте ви якийсь зв’язок із рідними, близькими, які залишаються в Маріуполі?

 — Мені кажуть про те, що там потрібно відстояти чергу, отримати Фенікс картку. Мій батько, якщо він живий, він працював головним електриком у другій міській лікарні. Можливо він все ж таки пішов туди і живий, не знаю я, зв’язку немає. Усі списки [людей], які отримують гуманітарну допомогу, де можна побачити прізвища, ніде немає його. У Вайбері, Телеграмі група є «ЖД вокзал», я дивлюсь, у моїх батьків будинок №47, а №45, №43, №48 — їх нема, Цих будинків просто немає. Я не думаю, що довкола всі зруйновані, а мій стоїть. Навряд чи… Від таких вибухів… У нас був домочадець — лисий кіт, що прожив із нами 15 років, старий хороший кіт. Від цих вибухів у нього заходилося серце, і одного ранку він просто не прокинувся. Всі переживали і кіт все це на собі переживав. Так, наче це не людське життя, але це кіт. Вийшли, похоронили, і пішли далі…

 — Я думаю, що ви як мешканка Маріуполя ще пам’ятаєте, що відбувалося в місті, починаючи з 2014-го року. Можливо, ви можете щось пригадати із того, що вам запам’яталося?

 — У 14-му році я жила в іншому районі міста, у центрі міста. На той час в мене було двоє дітей, і я пам’ятаю, як у центрі міста поліцію палили, були там постріли — тому що це знаходилося буквально в 150 метрах від мого дому, де я жила. І це було страшно, ти чуєш виття сирен. Але ж ми не віримо ні у що, ми ж повинні все бачити своїми очима. Але це якось, знаєте, швидко закінчилось. Потім вже, піднімаєшся з низу, дивишся на ці будівлі… Це було страшно!

 — Чим ви займалися до початку вторгнення і що плануєте робити зараз?

 — У мене багатодітна родина, моєму молодшому синові 4 роки. Я була в офіційному «декреті», я працювала в дитячому садочку і вважаюсь такою, що працює там, на даний момент також. Коли ми виїжджали 16-го березня, я проїжджала повз свій дитсадок в центрі міста, це Грецька, 43. Його немає. Будівлі немає. Зовсім немає. Хоча моя будівля була дореволюційна, там знаходилися ясла, до року дітки були. А потім там був оздоровчий центр. Його теж немає. Тобто пережила ця будівля війну, але не пережила «мир», невідомо який. А що я планую зараз робити… Мабуть, просто вижити. Дочекатися свого чоловіка, тому що це страшно… Я вдячна своїм друзям, які нам дали притулок. Тобто по факту, у XXI столітті, у 40 років ми бомжі. Навіть іншого культурного слова не підбереш. Ми бомжі. У селі цьому нас прийняли, я не очікувала, що люди можуть бути добрими такими, чуйними, і можуть допомагати. Просто так. Нас записали до школи, тому що у старшого 9 клас, я розумію, що мені потрібно, щоб у нього щось було на руках. Ми закінчуємо, ми написали заяву, ми отримали довідку тимчасово переміщених осіб. Але коли десь щось громихає, навіть люди просто по відру гримнули — моя молодша дитина прибігає до мене, у нього все зашкалює, трусить: «Мамо, я боюся». Ми ці відлуння будемо не один рік боятися. Ось зараз літо, добре, а що буде далі — я не знаю. Я вірю в перемогу, але я не знаю… Квартира, будинок… Що далі… Страшно.

Діти були змушені постійно ночувати у підвалах

 — Чи відомо вам, що зараз із вашим будинком, чи вцілів він?

 — Так! В одній кімнаті в мене вибиті вікна і щось там ще вибито. У нашому під’їзді наразі перебувають чеченці, які роздають наші квартири тим, у кого немає квартир. Тобто заходьте, живіть… На перших поверхах живуть вони. А в нашому дитсадочку, навпроти нашого під’їзду, буквально 50 метрів, — у них генеральний штаб. Але те, що вони роздають квартири, — це мені написав і скинув смс-повідомлення з відео сусід, який приїжджав подивитись квартиру, тому що він був десь в іншому районі і приїхав. Десь він зарядив телефон і зняв. Ось так от тепер… Він сказав, що я хотів би пройти до себе в квартиру на що йому відповіли: «Подивитись — подивись, і йди далі, ми там живемо». Все. У нас немає нічого.

 — Що ви відчуваєте по відношенню до росіян зараз?

 — Можу сказати тільки одне. З початку війни — у мене там є двоюрідні, троюрідні сестри, тітка — ніхто не подзвонив, ніхто не поцікавився, як моя родина, як взагалі ми там. Я до них тільки ненависть [відчуваю] і проклинаю усіх. Тому що побачивши, як 15-річна дівчинка, яка, не побачивши життя взагалі, лежить із пробитою головою… Це ненормально, коли гинуть діти. Коли я вже виїхала, буквально 20-21 березня мені в Instagram написала моя сестра про те, що їй соромно. Але допомогти вона мені нічим не може. Я у себе в сторіз виклала, що всі мої родичі з Росії можуть йти у слід за кораблем. У мене немає там родичів більше.

Матеріал був підготовлений Харківською правозахисною групою у межах глобальної ініціативи T4P (Трибунал для Путіна).

Інтерв’ю опубліковано за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.
 Поділитися