MENU
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Подібні статті

«Так виглядає пекло на землі» – російські окупанти обстрілюють «Азовсталь» надважкими бомбамиУ Маріуполі працюють російські мобільні крематорії – міська радаМаріуполь: окупанти визнали вбивство майже сотні людей у цивільному одязіОксана Стоміна: Це – середньовічна жорстокість, помножена на сучасні можливості й нездорові, хворобливо-маніякальні амбіціїМаріуполь: про захисників, мирних мешканців та окупантів П’ять тисяч маріупольців загинули за 27 днів осади – Офіс президентаУ Маріупольському драматичному театрі загинуло щонайменше 300 осіб – міськрадаРосіяни розпочали в Маріуполі примусову депортаціюУ Маріуполі російські окупанти скинули авіабомбу на Драматичний театр«В нас на вулицях лежать трупи, які починають розносити собаки…»Війна в Україні. Геноцид Харкова.«Я прожила 21 день з осколком у тілі. Мені пощастило»Маріуполька розповідає, як знаходила вбитих снайпером цивільних«У розбомбленій Святогірській Лаврі ховались діти з Ізюма»«Чомусь ми були переконані, що в наш дім не влучать»«Колись ми із Шойгу рятували після землетрусу Нефтегорськ, а зараз він перетворив на нього Маріуполь» «Маріуполь все одно буде українським» – дружина військового Юлія Белей«Один братик народився під бомбардуванням. І другий…»«Я побачила російський БТР і стояла як укопана», – харківська художниця Галина Булгакова«Збирали сніг, топили і готували на ньому їжу» – багатодітна мама з Маріуполя

Геноцид у Маріуполі. Військові дії Росії в Україні

19.04.2022    джерело: zeitschrift-osteuropa.de
Отто Люхтерхандт, доктор юр. наук, професор з публічного права та східного права, Гамбурзький університет.

Знищений Маріуполь

Німецький професор права переконливо доводить, що дії російських збройних сил в Маріуполі складають злочин геноциду. Статтю завершено 5 квітня 2022 року.


Маріуполь, колись велике промислове й портове місто з населенням близько 450 тисяч осіб, було відокремлене від Чорного моря і прийшло до економічного занепаду внаслідок анексії Росією Криму (2014), Керч-Єнікальського каналу та фактичної узурпації Азовського моря (2018). Вдершись в Україну, російські війська обложили місто й відрізали Маріуполь від зовнішнього світу. Внаслідок безперервних бомбардувань житлових кварталів, руйнування систем водо-, електро-, теплопостачання та інтернет-комунікацій, а також припинення поставок речей найпершої потреби ззовні, громадяни гинуть тисячами. Жителів Маріуполя поставлено в умови, які відповідають не лише об'єктивним, а й суб'єктивним елементам геноциду.

Розташований на північному березі Азовського моря Маріуполь із 2 березня 2022 року ізольований від зовнішнього світу збройними силами Росії, які вдерлися до України 24 лютого. Відтоді місто систематично руйнувалося через безупинні бомбардування й обстріли з важкої артилерії і нині вже не придатне для життя. Населення, яке скоротилося з півмільйона до приблизно 150 тисяч осіб, виживає у підвалах багатоквартирних будинків, понад 80 відсотків яких зруйновано, і сподівається, що Росія не перешкоджатиме евакуації його цивільного населення. Понад століття Маріуполь, нарівні з Одесою, був найважливішим портовим містом для економіки України.[1] На світанні нового тисячоліття тут жило і працювало півмільйона людей. Адміністративно й історично Маріуполь належить до промислового району Донбасу, центром якого є місто Донецьк, розташоване приблизно за 100 кілометрів на північ від Маріуполя. До кордону з Російською Федерацією (у бік Таганрога й Ростова-на-Дону), від якого Маріуполь відділяє чималих 50 км, ще ближче.

Маріуполь розташований на річці Кальміус. Беручи початок на південному схилі Донецького кряжа, вона тече меандрами через східну частину міста і впадає в Азовське море в центрі міста, на місці «Азовсталі». На східній стороні Кальміуса розкинувся міський район «Лівобережний», на захід від якого простягаються три інших, густонаселеніших міських райони (Центральний; Калміуський; Приморський). Його оточує кільце передмість, які з часу облоги міста були частиною маріупольського «котла»: Мангуш на заході, Старий Крим та Сартана на півночі, Широкине на сході.[2]

Маючи вихід до Чорного моря й океанів, Маріуполь традиційно правив за ворота Донбасу у світ. Однак завдяки своєму розташуванню на березі моря, місто завжди було місцем дозвілля, відпочинку й туризму. Проте набагато відоміший Маріуполь був зі своєї важкої промисловості, розвиненої за радянських часів, особливо своїми сталеливарними заводами, які були одними з найбільших у світі та працювали на багаті вугільні шахти Донбасу. Але завдяки родючим ґрунтам колишніх степових земель південної України важливу роль відігравало й сільське господарство. Таким чином, Маріуполь, поряд із Одесою, був найважливішим портом України, звідки вивозилося збіжжя й інші сільськогосподарські продукти.

Від'їзд останнього дипломата ЄС з Маріуполя, генерального консула Греції Маноліса Андрулакіса, 17 березня 2022 року, що нагадував втечу, привернув увагу до історії Маріуполя незадовго до того, як місто було стерте з лиця землі[3]. Цю історію можна вважати типовою для розвитку міст «нової Росії» (Новоросії) з кінця XVIII століття: у 1779 році, за Катерини Другої, місто, засноване незадовго до цього, дістало грецьку назву «Марієнштадт» після того, як у ньому у великій кількості оселилися православні греки. Їхні предки проживали на півдні Криму з сивої давнини, у добу середньовіччя стали підданими хана кримських татар, а після приєднання ханства до Росії (1783) – підданими царя. В результаті до кінця XIX століття Маріуполь і його околиці були населені переважно греками. Коли в ході індустріалізації та урбанізації, надто за радянських часів, до Маріуполя перебралося повно українців і росіян, греки зберегли своє становище третьої за величиною етнічної групи у складі населення, становлячи трохи менше п'яти відсотків, аж до 1950-х років. Традиційно вони грали важливу роль у торговельних відносинах портового міста, які незабаром різко зросли внаслідок індустріалізації Донбасу.

На початку 20-го століття Маріуполь також був центром єврейської культури у регіоні.[4] Випереджаючи росіян та українців, євреї становили другу за чисельністю етнічну групу у місті після греків до Першої світової війни і в подальшому становили значний відсоток населення за радянських часів.

Друга світова війна і особливо період німецької окупації (8.10.1941-10.9.1943) ознаменували глибокий перелом в історії міста. Вони також завдали серйозних руйнувань і великих втрат Маріуполю. Всього за два тижні по вторгненні вермахту айнзатцкоманди СС вбили понад 8000 євреїв[5]. У 1942 році десятки тисяч юнаків і дівчат були депортовані в німецький рейх на примусові роботи. Населення скоротилося з 241 000 осіб (1940) до 85 000 осіб (1943). Саме німецька окупація вперше у його історії поставила Маріуполь на межу знищення!

За радянських часів Маріуполь став найважливішим промисловим центром Донбасу після Донецька. Пов'язано це було і з тим, що Маріуполі народився Андрій Жданов, тимчасовий «наступник» Сталіна, і на честь його місто називалося з 1948 до 1989 року. Це визначне становище пішло на користь місту в післявоєнний період і прискорило його швидке піднесення й відродження. Відтоді в економіці Маріуполя домінуватиме десяток великих підприємств, найбільшими з яких тривалий час вважатимуться два гіганти металургійної промисловості – Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча й «Азовсталь». Вони були частиною ядра економічної імперії Ріната Ахметова[6], який став найбагатшим «олігархом» у країні завдяки тісним відносинам з Віктором Януковичем, губернатором Донецької області й головою панівної на Донбасі Партії регіонів, який став згодом президентом України [7].

Перемога «Євромайдану» в Києві над режимом Януковича і його втеча в Росію в лютому 2014 року[8], анексія Росією Криму[9] у березні 2014 року і війна підтримуваних Росією проросійських сепаратистів у Донецькій та Луганській областях проти центрального уряду[10] в Києві мали критичні наслідки для Маріуполя. Через нездатність армії воювати, тимчасовий парламентський уряд, який прийшов до влади в Києві, не зміг завадити сепаратистам взяти під свій контроль частину Донбасу.[11] 7 квітня 2014 року було проголошено «Донецьку народну республіку» (ДНР), активісти якої невдовзі спробували взяти під контроль і Маріуполь.[12] Тепер і там спалахнула боротьба за владу. Три політичні «табори» намагалися домінувати у промисловому та портовому місті, розташованому на головній дорозі, що веде з Росії на Кримський півострів, і тому надто важить зі стратегічного погляду: сепаратисти ДНР, сили безпеки, підпорядковані Міністерству внутрішніх справ України і зайняті в антитерористичній операції проти сепаратистів, включаючи Національну гвардію, та міська адміністрація Маріуполя, яка змогла спертися на місцеве ополчення та мала на своїй стороні більшість установ, розташованих у місті. Який «табір» візьме гору, у квітні 2014 року було неясно. Ситуацію характеризували політична діяльність різної спрямованості, демонстрації та періодичні акти насильства. Одним із головних об'єктів сутичок стала будівля міськради, яку тимчасово зайняли активісти ДНР.

Прихильники партії «Донецька народна республіка» називали прихильників київського центрального уряду «бандерівцями»[13], «фашистами» й «нацистами». Одні пропагували свободу Донбасу, інші – приєднання до Росії. Найвпливовіший бізнесмен на Донбасі Рінат Ахметов займав позицію між двома таборами.[14] Будучи найближчим соратником Януковича впродовж багатьох років, він прихилявся більше до сепаратистів, аніж до центрального уряду в Києві, але бачив, що його діловим інтересам загрожує не так український уряд, як сепаратисти, влада яких невдовзі подала відразливу картину організованої злочинності, свавілля й адміністративного хаосу.[15] 9 травня 2014 року протистояння вилилося в насильство. Сепаратисти ДНР змогли посісти важливі позиції у міській владі. На мить здалося, що Маріуполь перебуває в їхніх руках, коли Рінат Ахметов запропонував центральному уряду Києва вивести свої сили безпеки з міста на користь мирного врегулювання, і Київ пристав на цю пропозицію.

Проте місто сепаратисти ДНР не контролювали. Це стало очевидним, коли згодом Рінат Ахметов здійснив розворот, відкрито виступивши проти «народних республік» і закликавши трудові колективи своїх підприємств, які охоплювали значні верстви населення, особливо в Маріуполі, до мирного опору сепаратистам.[16] Це стало поворотним моментом у боротьбі за владу: відкрита прихильність Ахметова до центрального уряду України та його вільно і справедливо обраного президента Петра Порошенка 25 травня позбавила сепаратистів у Маріуполі підтримки досі доволі пасивного населення. На початку червня 2014 року їхні збройні сили, стратегічно ослаблені, були вибиті з міста. Управління Донецькою областю, яку Київ контролював лише частково, тепер було перенесено до Маріуполя, а потім на північ області, до Краматорська. Проте Маріуполь залишався центром місцевих сил безпеки.

Заснований лише у травні 2014 року батальйон «Азов» відіграв значну роль у звільненні Маріуполя від сепаратистів і відтоді займав чільне місце серед підрозділів, які відповідали за безпеку міста.[17] З політичного погляду це мало певні негативні нюанси, бо ж якийсь час батальйон очолювали командири, які дотримувалися шовіністичних і вочевидь расистських ідей і були схильні агресивно пропагувати насильство як засіб вирішення конфліктів.[18] Співзасновник бойового батальйону, Андрій Білецький привертав до себе увагу своїм праворадикальним профілем.[19]

«Азов» та інші радикально національно-українські й войовничо антимосковські добровольчі батальйони, деякі з яких перебували під впливом національно-расистської ідеології, були типовим супутнім явищем революційних зрушень на пізньому етапі епохи «Януковича». Вони являли собою найрадикальнішу форму, в образі якої ображена українська національна свідомість повстала проти постійного знущання й цькування з боку великоруської, антиукраїнської пропаганди та її прихильників в Україні.

Більш-менш різка критика цього на Заході, а надто в німецьких ЗМІ, була зрозуміла, бо ж вона ступала в слід неприйняття на тлі слушних аргументів правих екстремістських позицій та ідеологій, представлених і у Німеччині, і рішуче захищала основні політичні цінності, проголошені Радою Європи і тому обов'язкові для України, за якими обставав і «Євромайдан».

Загальне звинувачення у фашизмі, висунуте Москвою проти національного українського опору після анексії Криму, яка суперечила міжнародному праву, було не лише необґрунтованим, а й лицемірним, оскільки фашисти перебували у Кремлі. Вже тоді, як переконливо показав Штефан Плаґґенборґ, режим Путіна неабияк нагадував фашизм Муссоліні, надто на його початковій стадії.[20] Звинувачення у фашизмі з боку сепаратистських «народних республік» взагалі сприймалось як пересада, бо ж більшість їхніх лідерів були вихідцями з радикальних воєнізованих організацій і груп, які дотримуються імперської великоруської, шовіністичної та расистської ідеології. Багато хто з них мав за плечима «кримінальну кар'єру».[21]

Військова ситуація навколо Маріуполя знову загострилася, коли в серпні 2014 року підрозділи ДНР за підтримки російських танків просунулися з Таганрога до села Широкіне, розташованого приблизно за десять кілометрів на схід від Маріуполя.[22] Спочатку батальйон «Азов» спільно з українською армією відбив атаку, але повторний наступ сепаратистів у лютому 2015 року, у розпал перемовин у «Нормандському форматі», що відбувалися у Мінську, поклав край де-факто режиму припинення вогню. На початку літа бойові дії зайшли у глухий кут: Широкіне здебільшого залишалося під контролем українських збройних сил і було забезпечене потужними оборонними спорудами для захисту території Маріуполя.[23] Лінія оборони протрималася до вторгнення Росії.

Анексія Криму, що суперечила нормам міжнародного права, поставила в небезпечне становище двосторонній морський режим Азовського моря, про який Росія та Україна домовилися, підписавши два договори[24] 2003 року і який захищав інтереси України у безперешкодному судноплавстві. Тепер Росія де-факто мала винятковий контроль над входом із Чорного моря через Керч-Єнікальський канал до Азовського моря.[25] Для двох українських портів на північному узбережжі Азовського моря, Бердянська й Маріуполя, і їхньому зв'язку з міжнародним морським сполученням, це означало загрозу існуванню. Це стало очевидним вже у 2015 році завдяки різкому зниженню обсягів товарообігу у Маріупольському порту[26]: за максимального завантаження близько 17 мільйонів тон вантажів на рік[27], «звичайного», 2013-го, року товарообіг сягнув 15 500 мільйонів тон, у 2014 році – 13 мільйонів, а в 2015 році – трохи менше 9 мільйонів тон. У 2017 році він становив лише 6,5 млн тон.

Занепад Маріуполя прискорився, коли у травні 2018 року було введено в експлуатацію міст через Керч-Єнікальський канал, занизький – 35 м над рівнем води, і Росія перейшла на практиці до розгляду Азовського моря як внутрішнього моря Росії з порушенням договору.[28]

Міст функціонує як вузький прохід. Виникають затори, що призводить до тривалого очікування та дорогих затримок у русі. Основною причиною цього стало те, що відколи будівництво мосту було завершене, російські прикордонники перевіряли всі судна, причому без жодної конкретної причини чи обґрунтування.[29] Відколи у 2021 році російські війська заходилися облягати Україну, Чорноморський флот Росії і собі блокував північне узбережжя Азовського моря та порт Маріуполя.[30] З того часу місто було відрізане від міжнародного морського сполучення.

З 2014/2015 року Маріуполь являє собою лише тінь своєї колишньої величі через грубі порушення Росією міжнародного права, які завдають регіону удару за ударом. До цього призвели анексія Криму, будівництво автомобільного мосту через Керч-Єнікальський канал, який надміру звужує Керченську протоку, узурпація Азовського моря (2018) за сприяння Росії, таємна війна, яку Росія веде проти України, й встановлення сепаратистських маріонеткових режимів на сході Донбасу. Нині війна Росії проти України значною мірою зруйнувала Маріуполь і зробила місто практично непридатним для життя. Його економічні підприємства було зруйновано чи закрито. Внаслідок цього металургійна промисловість України скоротилася на третину.[31] Всі ці втрати, однак, меркнуть у порівнянні з тяжкими та найсерйознішими злочинами з міжнародного права, жертвами яких впали жителі Маріуполя. Знищення міста ставить Маріуполь, як зазначив грецький консул Андрулакіс, який вирвався з нього 16 березня, вражений силою пережитого, в один ряд з «Гернікою, Ковентрі, Алеппо, Грозним і Ленінградом».[32]

Геноцид, вчинений російськими збройними силами у Маріуполі

Злочин геноциду визначено у ст. II Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього від 9 грудня 1948 року.[33] Росія та Україна як держави-наступники СРСР, який вступив до ООН у 1954 році, зобов’язалися виконувати Конвенцію.[34] Злочин геноциду також унормовано статтею 6 Римського статуту Міжнародного кримінального суду від 17 червня 1998 року[35] у тій же редакції, що і ст. ІІ. Конвенції проти геноциду. Росія та Україна підписали Статут у 2000 році, але договір не ратифікували. Однак для цілей цього дослідження це значення не має, оскільки обидві держави приєдналися до Конвенції про злочин геноциду і цим визнали юридичну дійсність злочину геноциду.

Об'єктивна сторона складу злочину геноциду, навмисно скоєного збройними силами Росії

Конвенція захищає цілісність «груп» (group), саме національних, етнічних, расових чи релігійних груп від їх знищення. У контексті ефективного захисту від знищення, що його передбачає Конвенція, поняття групи слід розуміти широко з погляду кількості. Тому під захист потрапляють не лише маленькі, слабкі спільноти, отже, надто загрожувані, а й великі спільноти людей, хай то нації, народи, чи релігійні громади.

У разі Маріуполя легко з’ясувати, що мова йде про захищену в контексті Конвенції групу, бо ж йдеться про громадян, які перебувають у портовому місті.[36] Ще більших обмежень вони зазнали через облогу міста з боку російських збройних сил.

Жителів Маріуполя слід кваліфікувати як національну групу, бо ж належать вони до «українського народу» (преамбула конституції 1996 року) з огляду на їхнє гадане і, отже, припустиме українське громадянство. Хоча вони становлять лише невелику частину української нації, та частини національної групи («in whole or in part») також підпадають під захист Конвенції проти геноциду. Згідно з міжнародною практикою геноциду, стосується це і (під-) груп, які утворюються через обмежений характер їхніх географічних теренів, як-от невеликий регіон чи місто, і тим більше, якщо, як у випадку з оточеними жителями Маріуполя, це частина українського народу, яка виразно виділяється завдяки ізольованому становищу.[37]

Про те, що «спеціальну військову операцію» президент Росії Путін спрямовує саме проти українців, свідчить той факт, що 2 квітня 2022 року, за повідомленнями російських ЗМІ, на прохання президента Туреччини Ердогана він погодився дозволити іноземцям, які ще перебувають у Маріуполі, безпечно евакуюватися у напрямку Бердянська.[38]

Як кримінальні форми скоєння геноциду, у разі Маріуполя всі пукти ст. II Конвенції проти геноциду включають:

    (a) вбивство членів цієї групи;

    (b) завдання тяжких тілесних або психічних ушкоджень членам такої групи;

    (c) навмисне створення членам групи життєвих умов, які розраховані на повне або часткове знищення групи;

    (d) дії, розраховані на унеможливлення народження дітей в середовищі групи;

    (e) насильницька передача дітей цієї групи іншій групі.

Що стосується a): Критерій «вбивство членів групи», вочевидь перед очима, бо ж від бомб, які майже безупинно скидаються російськими збройними силами на Маріуполь, і ракет, випущених по місту, загинуло тисячі громадян. 13 березня 2022 року міська рада Маріуполя оголосила, що зареєстровано 2187 смертей.[39] Утім, реальні цифри були набагато вищими, оскільки через постійні обстріли чималого міста і руйнування місцевого інтернету ідентифікація та реєстрація загиблих наражалася на непереборні труднощі та перешкоди. Тому мер Вадим Бойченко був ближчим до реальності, коли наступного дня оцінив кількість жертв у 20 тисяч людей.[40] Загиблих сяк-так ховали у братських могилах.[41]

Щодо b): Визначення того, що означає «завдання тяжких тілесних або психічних ушкоджень членам такої групи» і які заходи під неї підпадають, є вельми спірним у прецедентному праві й освідомчій літературі і тому неясне.[42] Однак, що можна розгледіти – це тенденцію охопити й санкціонувати цим приписом цілеспрямовані, шкідливі, конкретні й відповідні до встановлених критеріїв напади на окремих осіб, зокрема замахи на людину, зазіхання на фізичну недоторканність, які межують з тортурами або сексуальним приниженням. Якщо дотримуватися цього підходу, до якого, ймовірно, схиляється більшість інтерпретаторів, то, ймовірно, не випадає кваліфікувати тортури, на які бралися всі громадяни, що опинилися в Маріуполі, як геноцидне ставлення у сенсі Конвенції проти геноциду, навіть якщо люди, які лишаються у місті, сидять по сирих і холодних підвалах, ослаблені голодом і хворобами, а також живуть у постійному страху бомбардувань і смерті, сприймають своє становище, за їхніми словами, як «пекло».[43]

До c): Можна залишити вирішення інтерпретаційної суперечки відкритим, оскільки очевидно, що геноцидна форма скоєння злочину, стандартизована пунктом c) статі II Конвенції, нормативна геноцидна форма здійснення «навмисне нав'язування групі умов життя, здатних призвести до її фізичного знищення повністю або частково» описує ситуацію, що склалася в Маріуполі з початку березня 2022 року, в абстрактних, але слушних термінах. Наведені нижче факти є достатнім доказом цього твердження:

По-перше, до 2 березня 2022 року російські війська оточили Маріуполь із заходу, півночі та сходу, а також блокували місто на півдні, з боку Азовського моря, катерами. В результаті місто майже повністю відрізане від зовнішнього світу. Відтоді блокада під'їзних шляхів призвела до припинення поставок в Маріуполь харчів, медикаментів та інших товарів повсякденного попиту.[44] Російські солдати, які стояли на «блок-постах» з боку суші й контролювали в'їзди до міста, досі без винятку розвертали колони постачання, відправлені до Маріуполя українським центральним урядом, деякі з них у супроводі Міжнародного Червоного Хреста, а деколи конфісковували й привласнювали вантажі допомоги; у деяких випадках колонам навмисно не давали рушити далі, обстрілюючи їх.[45]

Сила-силенна людей, які живуть у руїнах Маріуполя, зараз помирає від голоду.[46]

По-друге, російські збройні сили контролюють повітряний простір над Маріуполем, тому всі райони міста практично беззахисні перед ними. Істотним аспектом домінування у повітрі є ракетні й артилерійські обстріли міста, які «полк Азов», ядро захисників Маріуполя, не міг і не може ефективно відбивати.[47] Хоча до сьогодні «азовці» змогли успішно захищати західні райони міста від російських танків і піхоти, що наступають переважно зі сходу і півночі,[48] і завдати значних втрат нападникам, їхніх можливостей було недостатньо, щоб врятувати від руйнування житлові будинки, комунальні, соціально- культурні установи та економічні підприємства міста.[49] Українським військам не вистачало резервів для звільнення Маріуполя, бо ж вони були надто далеко і були скуті іншими боями.[50] 1 квітня 2022 року керівництво української армії заявило, що робить все можливе для підтримки захисників Маріуполя, але сил для деблокування Маріуполя поки що замало.[51] Проте захисники відкинули вимоги Росії скласти зброю.[52]

По-третє, в результаті систематичних обстрілів житлових районів російські збройні сили всього за кілька тижнів знищили майже 90 відсотків житлових будинків[53], перетворивши Маріуполь на руїни, зробивши місто непридатним для життя і зробивши неможливим у найближчому майбутньому цивілізоване, нормальне міське життя.[54]

По-четверте, російські збройні сили систематично знищували мережі цивільного постачання населення – водо-, електро-, енерго- і теплопостачання[55] – вже за тиждень після початку війни залишивши населення, що трималося в підвалах багатоквартирних будинків, беззахисним перед постійними зимовими холодами.[56] Через ракетні й артилерійські обстріли, які потрапляли в житлові райони з невеликими інтервалами, люди могли виходити зі своїх схованок, хіба що наражаючись на чималий ризик, щоб набрати питної води з деяких колодязних шахт міського водогону й зварити щось гаряче попоїсти на простеньких вогнищах у дворі.[57]

Ще на початку березня російські збройні сили знищили систему зв'язку міста, зокрема інтернет-зв'язку, тому відтоді жителі міста практично повністю ізольовані один від одного.[58] Однак через небезпечні для життя бомбардування вони лише малою мірою або й узагалі не можуть компенсувати або якось обійти свою ізоляцію шляхом особистих контактів. Таким чином, блокада комунікацій ще більше погіршує становище мешканців міста.[59]

По-п'яте, систематичні обстріли житлових районів, себто цивільного населення принесли Маріуполю не тільки чималу кількість загиблих, але й багато поранених. Це поставило перед містом вельми серйозну практичну проблему, бо ж через руйнування міського водо-, електро- та теплопостачання практично годі було надати навіть елементарну медичну допомогу. У тому, що бомбардування зачепили лікарні та інші медичні установи, теж не випадає сумніватися.

9 березня російські солдати захопили обласну лікарню інтенсивного лікування, заблокували будівлю й практично унеможливили роботу персоналу.[60] 25 березня бомби зруйнували Маріупольський реабілітаційний центр для дітей, відкритий лише у жовтні 2021 року й фінансований ЄБРР.[61]

Найстрашнішим випадком знищення медичного закладу став прицільний обстріл пологового будинку та дитячої поліклініки на Лівому березі Маріуполя 9 березня 2022 р. Детальні обставини цього і юридичне значення розглядатимуться не тут, але нижче у ст. II (d) Конвенції проти геноциду (Розділ II d). .

По-шосте, населення Маріуполя було доведене до відчаю тим, що жодному з гуманітарних коридорів евакуації з міста, погоджених з російськими силами з 26/27 лютого, не випадало довіряти в плані безпеки від обстрілів і бомбардувань і в гуманітарному розумінні, і тим, що Росія відмовилася дати згоду на евакуацію цивільних осіб із Маріуполя. Наприкінці березня президент Володимир Путін знову відхилив відповідне прохання президента Франції Макрона.[62]

Майже щоденні, наполегливі спроби українського уряду домовитися про «гуманітарні коридори» з початку березня за допомогою Міжнародного Червоного Хреста виявилися багатою на розчарування війною нервів. Ірина Верещук, заступник прем'єр-міністра України з гуманітарних питань, за підтримки Міжнародного Червоного Хреста майже щодня протягом березня вимагала у командування Збройних сил Росії у Маріуполі дозвіл на гуманітарний коридор і намагалася узгодити шляхи евакуації до контрольованого Києвом міста Запоріжжя.[63] У результаті угоди охопили виключно приватні автомобілі, а згодом і автобуси. До середини березня зусилля були марні. Хоча пані Верещук вдалося досягти деяких домовленостей, росіяни їх не дотримувалися, дарма чи йшлося про блокування маршрутів, обстріл машин, які виїздили, або ж мінування маршрутів. Іншою причиною невдачі стало те, що російська сторона поставила умову, щоб люди виїздили до Російської Федерації, що було неприйнятним для української сторони.

У середині березня, коли судити з того, що відбувалося насправді, командування російських збройних сил, яке керує військовими операціями в районі Маріуполя, зробило розворот у питанні про гуманітарні коридори, бо ж сотні, а незабаром і тисячі громадян дістали нагоду виїхати на особистих автомобілях на контрольовану Україною територію.[64] Втім, і на шляхах евакуації чигала значна небезпека, бо ж колони неодноразово обстрілювалися, були жертви.

31 березня Ірина Верещук повідомила, що близько 45 тисяч жителів Маріуполя були примусово депортовані до Росії, близько 75 тисяч змогли виїхати на підконтрольні Києву території, а близько 100 тисяч осіб досі перебувають у місті.[65]

Зрозуміло, у зв'язку з високою політичною значимістю рішення до зміни у питанні  гуманітарних коридорів дійшло завдяки рішенню Міністерства оборони в Москві і не без схвалення президента Путіна. Про його оперативну участь у діях проти Маріуполя можна судити з того, що, як зазначалося, він відмовив Макрону в проханні дозволити евакуацію цивільного населення Маріуполя. Вирішення питання «Маріуполя» – з усіма відповідними наслідками – є справою Президента і Верховного Головнокомандувача Збройних Сил Росії (ст. 87 п. 1 Конституції РФ).

Щодо (d): «дії, розраховані на унеможливлення народження дітей в середовищі групи» (ст. II(d) Конвенції проти геноциду)?

Найгіршим випадком руйнування медичного закладу став прицільний обстріл пологового будинку й педіатричної клініки на Лівому березі Маріуполя 9 березня 2022 р. Клініка, в якій щорічно народжувалося до 1700 дітей і яка з 2017 р. фінансувалася Швейцарською агенцією з співпраці (Deza)[66], була вщент зруйнована. 17 осіб було поранено й троє загинуло.[67] Якщо порівнювати з силою атаки, то кількість жертв була відносно невеликою тільки тому, що через бомбардування клініка здебільшого перенесла свою роботу в підвальні приміщення.

Міжнародна громадськість з обуренням відреагувала на серйозний і очевидний військовий злочин. Генеральний секретар ООН Антоніу Ґутерріш і генеральний секретар ЮНІСЕФ Кетрін Паттон висловили рішучий протест.[68] Президент Зеленський говорив про «геноцид».[69] Росія відреагувала підозріло.[70] Спочатку Кремль заперечував, що російські сили несуть відповідальність за бомбардування, і говорив про «неправдиві новини», проте незабаром після цього міністр закордонних справ Лавров визнав, що Росія розбомбила клініку, але виправдав свої дії, заявивши, що клініка певний час не працювала. Мовляв, фашистський полк «Азов» використав його як базу та перетворив на військовий об'єкт. Те, що це твердження було брехнею, незабаром підтвердила сама Росія, коли 29 березня 2022 року її збройні сили насильно депортували персонал і пацієнтів із комплексу клініки, загалом 70 осіб, до Росії.[71]

У даному контексті виникає питання про те, чи є бомбардування та руйнування пологового будинку «заходом», що його за змістом пункту d) ст. II Конвенції проти геноциду накинула російська сторона з метою завадити народженню дітей у «національній групі», себто. у жителів Маріуполя, і в такий спосіб – зрештою – послабити їхню репродуктивну здатність?

Зовні напад на пологовий будинок може здатися випадком цієї геноцидної форми скоєння злочину, стандартизованої конвенцією, не лише з безпосереднього, фактичного, а надто «символічного» погляду, але, коли уважніше глянути, виникають сумніви. Вони передбачають відмінну ознаку «нав'язування» заходів. Йдеться про приписи, спеціально спрямовані на те, щоб структурно та в довгостроковій перспективі послабити біологічне продовження існування групи або навіть її знищити. Як правило, це включає заборони на шлюб, стерилізацію, примусові аборти й аналогічні правила.[72] Руйнування клініки пологової допомоги, вочевидь, не належить до цієї категорії заходів. Хоча це й ускладнює подальше існування мешканців Маріуполя, це навряд чи меншою мірою відноситься до описаних вище нестерпних умов, у яких жителі Маріуполя змушені жити з 24 лютого 2022 року.

До (e): насильницька передача дітей цієї групи іншій групі.

31 березня 2022 року віце-прем'єр України Ірина Верещук офіційно оголосила, що 45 тисяч жителів Маріуполя були примусово депортовані до Росії. Здебільшого це торкнулося мешканців східного, лівобережного району Маріуполя, що його контролюють російські збройні сили.[73] Це передбачає, що серед них є і діти, отже, виникає підозра, що є випадки, які можуть підпадати під ст. II (e) Конвенції про злочин геноциду. Так само, як і у варіанті порушення ст. II(d), заборона спрямована на запобігання тому, щоб нормальне, генеративне продовження існування групи було навмисно поставлене під загрозу і з часом ускладнене. Згідно з переважною міжнародною думкою, під дітьми маються на увазі особи, які не досягли 18-річного віку.[74] Наявна інформація з Маріуполя про депортації надто мізерна, надто загальна й надто розпливчаста, щоб на її підставі можна було зробити чіткі юридичні висновки щодо Конвенції про попередження геноциду. Інформація про кількість депортованих вказує на цілеспрямований та масовий захід. З мізерної інформації, що є наразі, можна зробити висновок, що в ході депортації ніхто спеціально не відбирає і не виділяє неповнолітніх, а процес охоплює людей різного віку та статі. Інформація про те, що депортованих українців примусово відправляють у структурно слабкі, віддалені регіони Росії, щоб зменшити брак робочої сили[75], вказує в зовсім іншому напрямку, ніж мета пункту e) ст. II.

Можна резюмувати висловлювання щодо того, чи були реалізовані об'єктивні факти злочину геноциду, таким чином:

Жителі Маріуполя є частиною «національної групи», українського народу, і, відповідно, в принципі захищені Конвенцією проти геноциду.

Обидві кваліфікаційні ознаки ст. II(a) – «вбивство членів групи» – а також елементи ст. II(c), себто «навмисне створення для групи умов життя, які можуть призвести до її фізичного знищення повністю або частково», вочевидь реалізували збройні сили Росії у різний спосіб і у великих масштабах у Маріуполі по їхній інвазії в Україну 24 лютого 2022 року.

Хоча те, чи здійснили збройні сили Росії своїми воєнними операціями склад злочину ст. II пункт b) «завдання тяжких тілесних або психічних ушкоджень членам такої групи», можна підперти вагомими аргументами, але тут це питання залишене відкритим, оскільки  склад злочину ст.ІІ, підпункту с), який нормативно близький складу злочину пункту b), здійснено цілком однозначно.

Склад правопорушення ст. II пункт d) «дії, розраховані на унеможливлення народження дітей в середовищі групи» і пункт e) – «насильницька передача дітей цієї групи іншій групі» – не були здійснені бойовими діями Збройних сил Росії, оскільки у обох пунктах не виявляються специфічні геноцидні цілі.

Суб'єктивну сторону складу злочину також здійснено

Згідно зі ст. ст. II Конвенції про злочин геноциду, суб'єктивний елемент злочину означає «намір» (intent), за допомогою дій, перерахованих в об'єктивному елементі злочину, «повністю або частково (in whole or in part) знищити (to destroy) національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку (as such)». Проблеми, пов'язані з характеристикою суб'єктивних елементів складу злочину й вимогами, яких необхідно дотримуватися для їх наявності, тривалий час розглядалися в науці та практиці міжнародного кримінального права як Ахіллесова п'ята обґрунтування та доведення цього найтяжчого злочину міжнародного кримінального права.[76] Після «рішення щодо Сребрениці» Міжнародного кримінального трибуналу з колишньої Югославії (МТКЮ) та засудження генерала боснійських сербів Радислава Крстича 2 серпня 2001 року, яке стало першим у Європі вироком міжнародного кримінального суду за геноцид, можна, однак, вважати, що важливі питання, що викликають сумніви, з’ясовано.[77] Наступні зауваження ґрунтуються на цьому прецедентному праві.

Доведення «наміру знищити» (intent to destroy) вимагає наявності особливого/специфічного наміру (special/specific intent): злочинець повинен прагнути знищити захищену групу як таку. Навіть якщо злочинець своїми геноцидними діями охоплює лише обмежену кількість людей, його нищівний намір поширюється – крім цього – на всю групу («as such»).

Щодо Маріуполя, то випливає, що об'єктом геноцидного наміру знищити є не випадково вбиті з початку війни громадяни, а всі жителі міста загалом. Це «національна (під)група», знищити яку мають на думці російські збройні сили. Це теж можна довести, при чому в тому варіанті, якого потребують вимоги ст. II Конвенції про геноцид.

Згідно з судовою практикою Міжнародних кримінальних трибуналів з колишньої Югославії та Руанді, немає необхідності доводити, що вбивчі дії здійснюються виконавцем відповідно до заздалегідь розробленого «плану», крім того, не треба остаточно доводити намір знищити шляхом подавання будь-яких документів.[78] Швидше, досить непрямого підтвердження нищівного наміру, себто використання й оцінки (об'єктивно встановлених) фактів, які дозволяють зробити чіткий висновок про намір знищити (як таку) вищеозначену групу, себто в цьому разі жителів Маріуполя як відповідну [qualifizierten] частину всього українського народу.

Висновок від об'єктивно встановлених і підтверджених фактів до суб'єктивного наміру знищити жителів Маріуполя можна зробити тільки шляхом оцінки загального погляду. У його розрізі слід, в першу чергу, взяти до уваги геноцидні «дії» російських збройних сил, описані вище в розділі II із підтверджувальними доказами, абстрактно-юридично  [abstrakt-juristisch] описаними в ст. II (a) і (c) Конвенції про геноцид, і визначити, чи простежується в цих об'єктивних подіях суб'єктивна картина конкретного нищівного наміру. Для цього в розгляд слід включити й інші факти, що свідчать про особливе ставлення до міста Маріуполя або його жителів з боку збройних сил Росії.

Щодо визначення «нищівного наміру» щодо відповідної групи, потрібного для встановлення суб'єктивного складу злочину геноциду, необхідно заздалегідь коротко розглянути ще одну практичну та юридичну проблему, яка вже давно є предметом суперечливих дискусій серед учених. Це питання про те, чи здійснюється суб'єктивний елемент геноциду тільки в тому разі, якщо злочинець або злочинці керуються тільки і виключно нищівним наміром щодо захищеної групи. Якщо йти за цією думкою, то дії, які, крім геноцидного наміру знищити, мотивовані іншими прагненнями до політичних, ідеологічних чи інших цілей, вже не можуть бути кваліфіковані як геноцид. У випадку з «Маріуполем» це означало б, що військова мета, що її вочевидь має Російська Федерація, прагнучи встановити безперервний сухопутний зв'язок під її контролем від Ростова-на-Дону на сході через північний берег Азовського моря до Криму на заході та знищити Маріуполь і його жителів як перешкоду для цього, призведе до заперечення specific intent to destroy. Це б усувало суб'єктивний склад злочин геноциду, а разом із ним скасовувало й можливе переслідування за цей злочин.

Міжнародна судова практика з геноциду відкидає цю правовий погляд.[79] Коли йдеться про суб'єктивний склад злочину із боку виконавця, слід розрізняти «конкретний намір» (specific intent) і «мотив» (motive). Проте додаткові чи інші мотиви вчинку виключають виявляння геноцидного нищівного наміру. Точка зору, обґрунтована метою Конвенції проти геноциду, має сенс, оскільки очевидно, що переслідування та покарання за геноцид було б практично неможливим, якби злочинець міг послатися на всі можливі інші мотиви для вчинення дій, у яких його звинувачують, а отже, відвести в такий спосіб від звинувачення у геноциді. Тоді можливість переслідування за геноцид де-факто залежатиме від уяви й красномовства злочинця, а посилання на будь-які мотиви стане незахищеним флангом Конвенції проти геноциду.

Якщо вивчити деталі та результати викладу об'єктивних фактів, можна дійти висновку, що намір знищити та винищити жителів Маріуполя і їхнє місто є спільним знаменником усіх операцій, проведених російськими збройними силами проти Маріуполя і його жителів з 24 лютого 2022 року: облога й відтинання міста від навколишньої сільської місцевості й інших регіонів України, систематичні, безперервні обстріли, навіть уночі, яких цілеспрямовано зазнають і житлові райони.

Намір зробити Маріуполь непридатним життя і знищити його жителів постає особливо виразно у систематичній руйнації і знищенні інфраструктури, тобто постачання питної води, електрики та теплової енергії, конче необхідних сьогодні для цивілізованого міського життя.

Що російські збройні сили досі систематично перешкоджали всім спробам, у тому числі за підтримки Міжнародного Червоного Хреста, забезпечити місто речами найпершої  потреби й медикаментами, то зростає небезпека того, що десятки тисяч людей, які хворіють у холодних та сирих підвалах, загинуть від голоду, хвороб і виснаження.

Руйнування 90 відсотків будівель Маріуполя за кілька тижнів перетворило місто на руїни. Становище людей відчайдушне, тим більше, що «гуманітарні коридори» для виходу з міста, про які влада Маріуполя домовилася з російськими збройними силами, неодноразово виявлялися фікцією та дорогою до загибелі.

Бажання повністю знищити Маріуполь та його мешканців, «стерти з лиця землі» мегаполіс на Азовському морі, яким його до цього знав світ, прямо і символічно виражається в руйнуванні двох видатних культурних об'єктів Маріуполя: Драматичного театру[80] та Художнього музею[81], що мають ім'я Архипа Куїнджі, сина міста та одного з найзначніших художників пізньої царської імперії (1841-1910).[82]

Фотографії руйнування театру особливо потужною бомбою унаочнили міжнародній громадськості всю жорстокість і нещадність дій російських збройних сил проти Маріуполя, бо ж понад 400 громадян, переважно діти, сховалися в підвалах театру, про що свідчили два великі написи на тротуарах «ДЕТИ» (діти) за театром, які можна було легко прочитати з повітря.[83] Ще більший шок у міжнародної громадськості російські збройні сили викликали, влаштувавши вищезгадане бомбардування маріупольського пологового будинку. Через гнітючим враженням від цих очевидних військових злочинів за кадром лишився той факт, що всі інші культурні та соціальні установи Маріуполя також впали жертвами бомб і ракет російських агресорів. Росія навіть не посоромилася знищити офіси Міжнародного Червоного Хреста, що залишилися в Маріуполі[84] і ОБСЄ.[85]

Найпереконливішим свідченням наміру будь-що знищити Маріуполь разом з його жителями та зломити український опір, виправданий міжнародним правом, є відправка до Маріуполя наприкінці березня чеченського бойового підрозділу. Чеченці відомі своїм хороброю, але водночас особливо безжальною й жорстокою манерою воювати. Тепер, згідно з планами Кремля, вони мали завершити завоювання Маріуполя.[86] Бойовою операцією командував Руслан Геремєєв[87], відомий військовий махінатор і довірена особа президента Чечні Рамзана Кадирова. Однак батальйон, очолюваний Геремєєвим, не досягнув гучного успіху проти полку «Азов», який досі найбільш ефективно захищав Маріуполь[88], про що свідчило важке поранення Геремєєва і його відмова від командування незабаром після цього.[89] Безсумнівно, за вказівкою президента Путіна, Кадиров тепер сам перейняв командування у Маріуполі.[90] Але наразі немає жодних ознак того, що він буде успішнішим за Геремеєва.

Рамзан Кадиров демонструє свою васальну залежність від президента Путіна в українській війні, зокрема, постійно називаючи українців «бандерівцями» і «шайтанами» відповідно до імперської, москальської зневаги до українського народу.[91] Вибір цих термінів настільки ж типовий, як і показовий, адже за допомогою терміна «бандерівці» або його синоніма «нацисти», що його Кадиров також використовує, Кадиров відмовляє українцям у праві на політичне існування та самовизначення; за допомогою арабської лайки «шайтани», тобто люди сатани (множина), він іде далі і повністю дегуманізує українців. 29 березня в Маріуполі Кадиров оголосив про наслідки: мирні переговори будуть можливі лише тоді, коли в Україні будуть знищені «бандерівці та шайтани».[92]

Терористичний настрій, жорстокість, нігілістична безсумлінність і цинізм, які вже характеризували бойові дії російських збройних сил за президента Путіна у другій чеченській війні (1999) та у сирійській війні (2015) і тепер характеризують їх в Україні, напевно, найяскравіше виражені у використанні чеченських бойовиків. Якщо тільки не все оманливе, варварське вбивство сотень мирних жителів у невеликому містечку Буча на північний захід від Києва на початку березня 2022 року також випадає приписати чеченському підрозділу, який висунувся на Київ з Білорусії 24 лютого 2022 року і, зазнавши початкової поразки, залишався у зоні бойових дій у Бучі, Ірпені та Гостомелі до 13 березня 2022 року.[93]

З погляду судової практики з геноциду міжнародних кримінальних трибуналів з розгляду злочинів у колишній Югославії (МТКЮ) та в Руанді (МТР), згаданій з погляду підходу до суб'єктивного складу злочину, реальні умови, в яких існували жителі Маріуполя до середини березня, і які, безперечно, були набагато гірші (якщо мова про реальність повсякденного життя), ніж відбито в цих небагатьох, уривчастих реченнях, наштовхують на висновок, що в режимі, нав'язаному Маріуполю, переважав намір знищити і винищити мешканців разом з містом (specific intent to destroy). Це, однак, означає доконаний геноцид, оскільки здійснено і об'єктивний і суб'єктивний склади злочину в сенсі ст. II Конвенції проти злочину геноциду.

Чи змінює щось у цьому твердженні той факт, що в середині березня становище громадян покращало, бо ж власники особистих автомобілів, а також інші люди змогли виїхати з Маріуполя на автобусах у напрямку Запоріжжя? Чи має значення для кваліфікації подій у Маріуполі як геноциду той факт, що значна частина населення Маріуполя була врятована від знищення їхньою втечею, яку дозволила російська сторона? Чи відміняє це звинувачення у геноциді?

На це питання можна відповісти, лише якщо вивчити, чи впливає зміна, що зайшла в середині березня, на об'єктивні та суб'єктивні елементи складу злочину. Щодо об'єктивних фактів, то в умовах життя людей у самому Маріуполі нічого не змінилося. Люди в місті і далі гинуть від обстрілів, місто залишається без поставок ззовні через тривалу блокаду, люди голодують і замерзають до смерті, одне слово, ситуація, як і раніше, нестерпна. Російські збройні сили, як і раніше, здійснюють названі пункти (a) і (c) статті II.

Щодо суб'єктивного складу злочину ст. ІІ Конвенції проти геноциду, слід зазначити зміну в тому, що наслідки наміру знищити жителів Маріуполя як частину української нації («національної групи») як такої було суттєво пом’якшено завдяки тому, що близько 70 000 мешканців змогли покинути місто. Проте він існує лише де-факто, бо ж, зважаючи на все, «гуманітарні коридори», які використовуються з середини березня, не спираються на офіційних, надійних домовленостях з російською стороною, бо ж автотранспорт, який виїжджає з міста, не убезпечений від обстрілів. У цьому контексті має значення і той факт, що президент Путін досі категорично заперечував повну евакуацію цивільного населення Маріуполя.

У цих обставинах ми маємо справу зі станом невизначеності, в якому невідомо, по-перше, як довго він триватиме, а по-друге, скільки автомобілів та автобусів ще є у Маріуполі, щоб здійснити втечу із міста. Це говорить на користь того, що відповідь на запитання, чи російська сторона відмовилася від суб'єктивних фактів, наміру зруйнувати і знищити, наразі слід залишити відкритою, і спостерігати за подальшим розвитком подій. Перспективи, найімовірніше, будуть досить похмурими.

Висновок

Геноцид у Маріуполі – далеко не єдиний злочин з міжнародного права, вчинений збройними силами Росії та її вищим військовим керівництвом, аж до головнокомандувача президента Володимира Путіна. Порушення міжнародного права розпочалися з військового оточення України, яке почалося найпізніше восени 2021 року і було масштабною загрозою суверенітету та територіальній цілісності України і, отже, являло собою серйозне порушення загальної заборони на застосування сили в Статуті ООН (ст. 2 № 4).[94] Це серйозне порушення одного з найважливіших принципів універсального міжнародного права та заснованого на ньому міжнародного порядку з 1945 року було затьмарене військовим вторгненням в Україну за наказом президента Путіна 24 лютого 2022 року. Таким чином, президент Путін вчинив один із найсерйозніших злочинів з міжнародного права – злочин агресії (стаття 5(1)(d) Римського статуту Міжнародного кримінального суду від 17 липня 1998 року).

Злочинне вторгнення в Україну є основою і, отже, причиною всіх подальших злочинів з міжнародного права, скоєних відтоді російськими збройними силами та їхнім політичним та військовим керівництвом на всіх фронтах. У Маріуполі було скоєно як геноцид, так й інші серйозні злочини, перелічені у Римському статуті в ст. 5 п. 1, а саме злочини проти людяності (ст. 7) та військові злочини (ст. 8). Військові дії збройних сил Росії у Маріуполі жахливою мірою підпадають не лише під поняття геноциду, але й під визначення військових злочинів і злочинів проти людяності.

Завдання спеціалістів з міжнародного кримінального права – розглянути ведення Росією (та Україною) війни в Україні, яке триває з 24 лютого 2022 року, з погляду цих двох злочинів з міжнародного права і таким чином провести підготовчу роботу – треба сподіватися – щоб поставити звинувачення у Міжнародному кримінальному суді в Гаазі та, згідно з принципом міжнародного кримінального права, і в національних кримінальних судах.

Резюме. Детально розглянуто варіанти геноциду: вбивство членів груп (пункт a) ст. II Конвенції проти геноциду) і «навмисне нав'язування групі умов життя, здатних призвести до її фізичного або психічного знищення повністю або частково» (пункт с) ст. II); розглядаються факти і обставини, що раз у раз виявляються під час розгляду злочинів проти людяності (ст. 7 Римського статуту) і військових злочинів (пункт 2 ст. 8 Римського статуту).

Рукопис завершено 5.4.2022.

Опубліковано в журналі OSTEUROPA, 1-3, 2022.

Переклад з німецької Ігоря Андрущенка


Отто Люхтерхандт (1943), д-р юр. наук, проф. з публічного права та східного права, Гамбурзький університет.

Його остання публікація у журналі OSTEUROPA: Russlands Geisel. Die militärische Einkreisung der Ukraine und das Völkerrecht, in: OE, 10–12/2021, S. 5–34. – Operation autoritäre Diktatur. Präsident Putins „Extremismusbekämpfung“, in: OE, 3/2021, S. 9–27. – Missachtung der Verfassung. Eine Zwischenbilanz der Ära Putin, in: OE, 6/2020, S. 29–52.

[1] Після 2014 року Карл Шлеґель присвятив свої майстерні нариси, ймовірно, найвідомішим і найважливішим містам України, напр., «Entscheidung in Kiew: Ukrainische Lektionen» (Мюнхен, 2015). Маріуполь, на жаль, до них не належить.

[2] Див. мапа: детальна мапа – Маріуполь – онлайн мапа googlemap, 24timezomes.com.

[3] Альона Мазуренко: Грецький дипломат про Маріуполь: Те, що я бачив, сподіваюся, ніхто ніколи не побачить. Українська правда, 21.3.2022, . – Volker Papst: Die letzten Griechen am Schwarzen Meer. NZZ, 28.3.2022, S.

[7] Kerstin Zimmer: Die Kohle, der Clan und die Macht. Zur politischen Anatomie des Gebiets Donec’k, в: OSTEUROPA, 1/2005, S. 34–49. – Dies.: Machteliten im ukrainischen Donbass. Bedingungen und Konsequenzen der Transformation einer alten Industrieregion. Münster 2006, S. 84ff. – Dieselbe: Donbass. Das kranke Herz. FAZ, 28.7.2014, S. 8

[8] Otto Luchterhandt: Der Sturz des ukrainischen Präsidenten Janukovyč im Februar 2014 und seine rechtliche Bewertung, in: OSTEUROPA-Recht, 4/2014, S. 387–397.

[9] Otto Luchterhandt: Die Krim-Krise von 2014. Staats- und völkerrechtliche Aspekte, в: OST-EUROPA, 5/2014, S. 61–86.

[10] До загального революційного комплекса див.: Gerhard Simon: Zusammenbruch und Neubeginn. Die ukrainische Revolution und ihre Feinde, in: OSTEUROPA, 5–6/2014, S. 25–41.

[11] Nikolay Mitrokhin: Bandenkrieg und Staatsbildung. Zur Zukunft des Donbass, in: OSTEUROPA, 1–2/2015, S. 5–19.

[13] Щодо Степана Бандери див.: Frank Grelka: Die ukrainische Nationalbewegung unter deutscher Besatzungsherrschaft 1918 und 1941/42. Wiesbaden 2006

[14] Iryna Solonenko: Interessengeflecht und Machtstrategien. Die Oligarchen und der Umbruch in der Ukraine, in: OSTEUROPA, 5–6/2014, S. 197–215, S. 204ff.

[15] Nikolay Mitrokhin: Transnationale Provokation. Russische Nationalisten und Geheimdienstler in der Ukraine, in: OSTEUROPA, 5–6/2014, S. 157–174. – Maksim Aljukov: Von Moskaus Gnaden.

[16] Solonenko, Interessengeflecht und Machtstrategien [Fn. 14], S. 205

[17] Andreas Heinemann-Grüder: Geiselnehmer oder Retter des Staates? Irreguläre Bataillone in der Ukraine, in: OSTEUROPA, 3–4/2019, S. 51–80, S. 58ff.

[18] Ulrich Schneckener: Das Dilemma der Milizen. Ukrainische Freiwilligenbataillone und das Gewaltmonopol, in: OSTEUROPA, 9–10/2014, S. 135–146.

[19] Heinemann-Grüder, Geiselnehmer [Fn. 17], S. 60 m. w. N.

[20] Stefan Plaggenborg: Die Faschisten sitzen im Kreml. FAZ, 21.3.2014, S. 13.

[21] Mitrokhin, Transnationale Provokation [Fn. 15], S. 158ff.

[22] Rudolf Hermann: Werweissen über Putins Ziele im Donbass. NZZ, 3.9.2014, S. 5.

[23] https://ru.wikipedia.org/wiki/Широкино – Marco Seliger: Freiwillig unter Beschuss. FAZ, 21.11.2018, S. 3.

[24] 1. Договір між Україною і Російською Федерацією про українсько-російський державний кордон від 28.1.2003, текст: Відомості Верховної Ради України (ВВРУ) 7/2004, с. 47. Договір набув чинності 23 квітня 2004 року. Договір між Україною та Російською Федерацією про співробітництво у використанні Азовського моря і Керченської протоки 24 грудня 2003 року: Відомості Верховної Ради України 2004, № 32, п. 387. Договір був ратифікований 20 квітня 2004 року і, таким чином, повністю набрав чинності.

[25] Otto Luchterhandt: Gegen das Völkerrecht. Die Eskalation des Konflikts im Asowschen Meer, in: OSTEUROPA, 1/2019, S. 3–21, S. 9ff.

[27] На першому місці у списку експорту були сталь й інші металеві вироби – близько 80 відсотків, далі йдуть вугілля, руди, пшениця та соняшникова олія.

[28] Luchterhandt, Gegen das Völkerrecht [Fn. 25], S. 14ff.

[29] Про дискримінаційну, довільну та тривалу практику див.: Florian Hassel: Däumchen drehen auf hoher See. SZ, 31.1.2019, S. 7.

[30] Otto Luchterhandt: Russlands Geisel. Die militärische Einkreisung der Ukraine und das Völ-kerrecht, in: OSTEUROPA, 10–12/2021, S. 5–36.

[31] Україна втратила 30% металургійних потужностей через війну – "Метінвест". Економічна правда, 30.3.2022, .

[32] Грецький дипломат про Маріуполь: Те, що я бачив, сподіваюся, ніхто ніколи не побачить. Правда України, 22.3.2022.

[33] Bundesgesetzblatt (BGBl) 1954 II, S. 730. Zum Völkermord: Otto Luchterhandt: Völkerrecht versus Völkermord: bedeutende Fortschritte – ungelöste Probleme, in: Zeitschrift für Geno-zidforschung, 2/2008, S. 10–67.

[35] BGBl 2000 II, S. 1394.

[36] Подеколи поняття «група» може порушувати проблеми, які важко вирішити, але не в даному разі. Щодо підходу до питання див.: William A. Schabas: Genozid im Völkerrecht. Hamburg 2003, S. 144ff.

[37] Так, з переконливою аргументацією Міжнародного трибуналу з Югославії у справі "Крстіча" (2001), para. 589 m. w. N.; Quelle: (icty.org).

[38] Окупанти обіцяють випустити з Маріуполя іноземців – росЗМІ. Правда України, 4.3.2022.

[39] У Маріуполі росіяни вбили 2187 громадян – міська рада. Українська правда, 13.3.2022.

[40] Радник мера Маріуполя каже, що у місті загинули 20 тисяч цивільних. Українська правда, 14.3.2022.

[41] ООН має дані про масові поховання в Маріуполі, в одному з них 200 тіл. Українська правда, 25.3.2022.

[42] Schabas, Genozid [Fn. 36], S. 211ff.

[43] Розповідь очевидців – фотожурналістів Сергія Ваганова та Ірини Горбачової з Донецька, 22.3.2022: . – Див. ще щоденник Ганни Котельникової (2.–14.3.2022), що його опублікував у «Правді України» Михайло Кригель: «Цілими днями ми повторюємо як мантру: «Нам треба вижити»». 12 днів в Маріуполі без газу, води, світла, зв'язку. Українська правда, 22.3.2022. – Грецький дипломат [Fn. 32].

[44] Щоденник Ганни Котельникової (2.–14.3.2022) [Fn. 43]. – Короткий виклад Альони Мазуренко: Маріуполь у блокаді: ворог фактично взяв у полон 400 тисяч українців. Українська правда, 5.3.2022. – У Маріуполь вчергове не доїхала гумдопомога. Місто повністю заблоковане. Українська правда, 10.3.2022.

[45] Російські війська частково розікрали та взяли під контроль гумдопомогу для Маріуполя. Українська правда, 12.3.2022. – Гуманітарний вантаж знову не доїхав до Маріуполя - через обстріли. Українська правда, 13.3.2022. – З окупантами ведуть переговори – просять випустити людей з Маріуполя, Бердянська, Енергодара. Українська правда, 29.3.2022.

[46] Маріупольці, які втекли з міста на околиці, помирають від голоду. Українська правда, 19.3.2022. – Маріуполь благає про допомогу: Люди помирають від голоду. Українська правда, 24.3.2022.

[47] З початку березня обстріли практично не припиняються.

[48] Починаючи з 27 лютого 2022 року, захист був успішний. Мер: На Маріуполь рвались танки, їх зупинили. Підходив корабель. Українська правда, 27.2.2022.

[49] Оборона Маріуполя: знищено бронетехніку і живу силу ворога. Українська правда, 14.3.2022. – "Азов" знищив 2 танки і 17 окупантів та потопив ворожий катер. Українська правда. 21.3. 2022

[50] Якщо вірити Олексію Арестовичу з Адміністрації Президента: Арестович пояснив, чому в Маріуполь не може прийти військова підмога. Українська правда, 18.3.2022.

[51] ОДА: Маріуполь важко деблокувати, але робимо усе, щоб допомогти бійцям, Українська правда, 1.4.2022, .

[52] Росіяни пропонують капітуляцію захисникам Маріуполя, Україна відмовилась. Українська правда, 18.3.2022.

[53] Маріуполь розбомблений на 80-90% – заступник мера. Українська правда, 17.3.2022.

[54] Супутникові знімки, зроблені компанією Machar Technologies, що їх поширила Guardian: Спалені будинки й знищений ТРЦ: фото Маріуполя з супутника і відео з дрона. Українська правда, 18.3.2022.

[55] Окупанти хочуть створити у Маріуполі гуманітарну катастрофу – ОДА. Українська правда, 3.3.2022. – Мер Маріуполя про російські обстріли: уже 12 годин місто "утюжать" без зупинки. Українська правда, 2.3.2022.

[56] Маріуполь залишається практично без світла – мер. Українська правда, 1.3.2022. – Окупати пошкодили газопровід Донецьк-Маріуполь, люди будуть без газу – голова області. Українська правда. Правда України, 6.3.2022. – Звіт журналіста AP Мстислава Чернова:

[57] Зображення таких сцен примітивного приготування їжі обійшли весь світ на телебаченні.

[58] Катерина Тищенко, Правда України, 3.3.2022– “Лікарі без кордонів”: Гуманітарна ситуація в Маріуполі катастрофічна. Українська правда, 6.3.2022.

[59] Розповідь очевидців – фотожурналістів Сергія Ваганова та Ірини Горбачової [Fn. 43].

[60] Окупанти взяли в заручники лікарню в Маріуполі – голова області. Українська правда, 15.3.2022.

[61] Маріуполь: окупанти зруйнували Дитячий реабілітаційний центр. Українська правда, 5.3.2022.

[62] З цим проханням Макрон звернувся до Путіна у телефонній розмові 29 березня 2022 року. У Макрона після розмови з Путіним заявили, що евакуація з Маріуполя неможлива. Українська правда, 29.3.2022.

[63] У період з 2 по 28 березня 2022 року «Правда України» опублікувала 31 офіційну заяву віце-прем'єр-міністра Верещук або офіційні повідомлення про результати домовленостей і фактичне використання шляхів виходу. З міркувань економії місця можна дати лише загальне посилання на матеріал.

[64] Перший коридор 14 березня 2022 року було відкрито приблизно для 50 приватних автомобілів. Вони змогли виїхати до Запоріжжя через Бердянськ. У Маріуполі підтвердили наявність гумкоридору з міста. Українська правда, 14.3.2022. – Щодо обстрілу: Маріуполь: росіяни обстріляли евакуаційні автобуси з дітьми, є постраждалі. Українська правда, 21.3.2022.

[65] Денис Карловський, Правда України, 31.3.2022:

[66] Andreas Ernst: Das bombardierte Kinderspital in Mariupol im Strudel des Informationskrieges. Neue Zürcher Zeitung, 12.3.2022, S. 3.

[67] Обстріл лікарні у Маріуполі: 3 загиблих, 17 постраждалих. Українська правда, 10.3.2022.

[68] В ООН “нажахані” нападом на пологовий в Маріуполі. Українська правда, 10.3.2022, .

[69] Зеленський: Обстріл пологового в Маріуполі – остаточний доказ геноциду. Українська правда, 9.3.2022.

[70] Ernst, Das bombardierte Kinderspital in Mariupol [Fn. 66].

[71] Окупанти викрали і вивезли в РФ персонал і пацієнтів пологового будинку Маріуполя. Українська правда, 29.3.2022.

[72] Schabas, Genozid [Fn. 36], S. 228ff.

[73] Жителів Маріуполя масово захоплюють та депортують до РФ – міськрада. Українська правда, 24.3.2022.

[74] Щодо обговорення й тлумачення цієї засади див.: Schabas, Genozid [Fn. 36], S. 232ff.

[75] Окупанти силоміць вивозять людей з Маріуполя на територію РФ, Українська правда, 19.3.2022.

[76] Luchterhandt, Völkerrecht versus Völkermord [Fn. 33], S. 32 ff.

[77] Див. параграфи 569ff. рішення; джерело: icty.org.

[78] Para. 572.

[79] Schabas, Genozid [Fn. 36], S. 295ff.

[80] Світлини з повітря на театр Дениса Карловського: Супутники зуміли зафіксувати, як виглядає театр у Маріуполі після бомбардувань. Українська правда, 16.3.2022.

[81] Російські окупанти знищили музей ім. Куїнджі у Маріуполі, Українська правда, 23.3.2022.

[82] Куїнджі був одним із найважливіших представників "Передвижників", вчителем Миколи Реріха та ін. Кривонденчиков С.В.: Архип Куинджи. Москва 2001, <Куїнджі Архіп Іванович - Вікіпедія>.

[83] Росіяни скинули надпотужну бомбу на драмтеатр Маріуполя, де ховаються сотні людей. Українська правда, 16.3.2022. – У драмтеатрі Маріуполя люди вижили, будівля витримала удар бомби – Денісова. Українська правда, 17.3.2022.

[84] Окупанти спеціально бомблять будівлю з червоним хрестом у Маріуполі – "Азов". Українська правда, 30.3.2022, .

[85] Офіс ОБСЄ в Маріуполі обстріляли, Місія остаточно залишає Україну. Українська правда, 7.3.2022.

[86] У Маріуполі серед кадирівців засвітився підозрюваний у вбивстві Нємцова. Unian.net, 27.3.2022; – Friedrich Schmidt: Putins tschetschenischer Vollstrecker, Kadyrow: Seine Kämpfer waren wohl in Butscha im Einsatz. Faz.net, 5.4.2022.

[87] Геремєєв, згідно з усіма наявними та доведеними фактами, був організатором убивства Бориса Нємцова 27 лютого 2015 року. Кто такой Руслан Геремеев, и почему адвокаты считают его организатором убийства Борица Немцова.. Currenttime.tv, 7.12.2016.

[88] Центр Маріуполя залишається під контролем України - розвідка Британії. Європейська правда, 29.3.2022, .

[89] "Азов" тролить тіктокерів Кадирова за постанову "бою" у Маріуполі. Українська правда, 29.3.2022.

[90] У Чечні заявили, що Кадиров у Маріуполі - з генеральськими погонами від Путіна. Українська правда, 28.3.2022.

[91] Див. на це наявні в неті численні виступи Кадирова.

[92] Кадиров виступив проти переговорів: Потрібно знищити бандерівців, а потім вирішувати. Українська правда, 29.3.2022.

[93] Після значних втрат на війні в Україні "кадировців" відправили в Чечню – ЗМІ. Українська правда, 20.3.2022.

[94] Otto Luchterhandt: Russlands Geisel. Die militärische Einkreisung der Ukraine und das Völkerrecht, in: OSTEUROPA, 10–12/2021, S. 5–36.

 Поділитися