Чоловік, який пішки вивів 117 людей із Маріуполя: ‘Друзі називають мене Мойсеєм’
Олексій Симонов — 44-річний харизматичний ведучий різноманітних заходів, спортивних змагань. Він говорить, що найважливіше — це комунікації, які не раз допомагали йому не лише вижити у воєнному Маріуполі, але й успішно вивести з нього все своє сховище.
— Розкажіть, будь ласка, про перший день війни в Маріуполі. Яким він був для вас?
— День був метушним. Жінка панікувала, що почали стріляти, треба їхати кудись. Не вірилось, що щось буде. Як можна було уявити у XXI столітті, що будуть стріляти прямо по житловим кварталам? Це неможливо було уявити. Здавалось, що десь там постріляють, а потім все вирішиться — відійдуть, і почнуться переговори. Отакий от був перший день — не вірилося в те, що відбувається навколо.
— А коли стало зрозуміло, що це так просто не скінчиться і потрібно виїжджати?
— Це стало зрозуміло десь числа 26-27, десь так. Але вже не було можливості виїжджати. У мене не було автомобіля, та якщо і був би — я не знаю, чи ризикнув би я поїхати, знаючи, що на трасі до Маріуполя вже йде колона загарбників. Мабуть, ні. Я боюся, що ті, хто поїхав у 27-28 числах, дуже ризикували.
— У якій частині міста ви мешкали і що відбувалося там?
— Кальміуський район, район Нептуна, маріупольці знають, де це. Біля заводу Ілліча. Перші дні у нас було більш-менш тихо, порівняно з тим, що потім відбувалося. Тому що потім в березні прилітало прямо до нас. А до цього ми чули стрілянину, яка відбувалася десь у Сартані; чули стрілянину, яка відбувалася на 23-му мікрорайоні.
Було гучно, було страшно, але зараз я можу вже аналізувати і говорити: «Та, це була фігня». Коли полетіло до нас, от тоді ми зрозуміли, наскільки все дуже погано.
— Розкажіть загалом про життя в Маріуполі під час війни.
— Ну, спочатку було просто страшно, тому що стріляють — тікали у імпровізоване сховище, яке з'явилося, тому що міська влада ніяких сховищ не підготувала. Потім зникла електрика, зникла вода, зник газ. Дуже допомогло те, що багато років дивилися усілякі фільми-катастрофи. Або також те, що я гарно навчався у школі, де нам розповідали як виживати, ДПЮ і все таке.
Ми добували дрова, добували воду, топили сніг. Збирали дощову воду. Добували провіант. Дуже важливо бути комунікативним, тому що комунікації набагато дорожчі, ніж якісь там гроші, які не мали вже ніякого значення. Нас у сховищі було більше 280 людей. Допомагали один одному — ось так-от ми і виживали. Зараз там так само намагаються вижити люди. Їх рятують по краплинці, а 150 чи 140 тисяч ще отак-от і виживають досі.
— Чи взаємодіяли ви якось із військовими?
— У нас у районі був шпиталь військовий. І десь перший тиждень я приходив туди у вільний час, і ми допомагали посилювати вікна від уламків. Ми мішками закладували вікна, щоб працювали лікарі, тому що вони рятували не тільки військових — вони допомагали і цивільним, які постраждали при обстрілах. При мені привезли людей, коли на Кірова прилетіла перша ракета чи бомба. Був такий випадок, що ми засипаємо мішки, прив'язуємо, кріпимо до вікон — а приходить дід у шпиталь, говорить: «Хлопці, щось мені тут в стегно потрапило». Лікарі дивляться, а в нього уламок у стегні. А потім, десь тижні два тому, я бачив відео, де російські журналісти, стоячи на фоні того вікна, яке я закладав мішками у шпиталі, розказують, що тут був штаб АЗОВу: «Ми вибили зі шпиталю вояків, звідсіля стріляли». Думаю: «Ух ти! Виявляється, якби я не пішов, то побачив би і вояків там…» Тільки вони не відстрілювалися, а рятували людей. Але до того, як вони його, як вони кажуть, «освободили», я знаю, що дуже швидко, у 15-их чи 18-их числах [березня] евакуювали звідти весь шпиталь. Наскільки я знаю, майже на територію заводу в бомбосховище, тому що зараз дивлюсь, кого розшукують з вояків і медиків, і бачу людей, із якими я спілкувався наживо в березні. І від цього тяжко на серці — що люди, які допомагали, вони зараз у розшуку. Вони багато людей врятували, а чи врятує хтось їх?
Я звертався до нашого Кальміуського «РУВД» — до поліції. Допомагали шукати людей, наскільки це можливо було. Тому що вони на той момент вже не стільки шукали, скільки вивозили трупи. Вояки допомогли з ліками, коли нам дуже потрібні були ліки. Вони дали те, що могли. Коли я новини деякі дивлюсь, і там розказують, що потрібно брати коктейлі Молотова та кидати у танки і так далі — ми не бачили ні техніку, ні вояків Росії та «ДНР». Тому що нас нас просто утюжили артилерією, авіабомбами, мінометами. Ми побачили вояків тільки коли вже виходили з міста. А так — наш район просто мутузили, просто розфігачили артилерією. У нас біля сховища п'ять вирв від авіабомб. Чому п'ять, а не шість — тому що шоста авіабомба влучила в трансформаторну будку, трансформаторна будка вирівнялася, і від неї не залишилось вирви — просто зрівняли із землею велику трансформаторну чотириметрову будку. Це було 13-16 числа приблизно. Тому що на той момент вже не мало значення, яке число. Є головна задача — вижити. Вижили сьогодні — гарно. Треба вижити завтра. Запланували, що треба годувати дітей гарячим, треба добути воду, треба слідкувати, щоб ніяких міток не поставили на сховищі, щоб не злили бензин з автівок мародери. От десь із 13-го до 16-го в нас було дуже спекотно — нас три дні утюжили, саме наше сховище — тому що, мабуть, по геолокації зрозуміло. У нас там люди заряджали телефони, і по нам стало прилітати.
— Чи знаєте в, що зараз із вашим будинком і з сусідніми будинками?
— З будинками дуже складно, нічого сказати не можу, тому що зв'язку з містом ні в кого немає. Але, як говорив Кулеба: «Все, Маріуполя вже не існує, його зрівняли із землею». Але там досі більше 100 тисяч людей, розумієте? І вони живуть — значить, Маріуполь не знищено. Маріуполь знищують! І там потрібно рятувати людей. Неважливо, чи залишилися будинки — важливо, що там залишилися люди. Живі люди, які не можуть виїхать. Яким не дають виїхать, яких дезінформують. На даний момент дуже-дуже-дуже сильно.
— Ось про те, що не дають виїхати. Що саме заважало, зокрема, вашому виїзду з Маріуполя?
— Відсутність інформації, відсутність безпечних коридорів. Відсутність транспорту у мене. Тому що у мене три дитини, і я розумію, що я не можу піддавати своїх дітей такій небезпеці. Ми чекали, коли трохи потеплішає, щоб якщо ми будемо йти і нас застане ніч — щоб ми не замерзли. І ми чекали, щоб хоч трохи фронт обстрілів перемістився від нашого сховища. Щоб ми бачили, що по дорозі, якою ми будемо йти, хоча б не будуть утюжити, як все навкруги.
‘У мене були знайомі, до яких під’їжджав автобус, казали: «їдемо на Запоріжжя». Вони сідали, а приїжджали вже під Донецьк’.
— Є багато інформації, що росіяни вивозять масово маріупольців на територію або Росії, або тимчасово окупованих територій України. Чи пропонували вам виїхати? Чи є у вас знайомі, які погодилися на це?
— Так, нам пропонували, нам так «стелили», що аж ух. «Їдьте: до Ростова, до Донецька, ось автобус, — це було вже в Нікольському та в Мангуші. — Там вас чекають, тепла їжа, поселення, буде робота, все буде гарно». Такі «веселі політруки», будемо так називати їх. Це були гарно підготовлені психологи. Коли ми були в Нікольському, там прямо стелилися такі-от гарні «асвабадітєлі»: «Ми вам допоможемо, вас там чекає їжа». Хотілося сказати, що в нас і була їжа, і будинок у нас був, нам не потрібно було кудись їхати, ми їздили самі, коли хотіли. Але ось у Мангуші я вже зрозумів, що в них нестача кадрів: вони вже набирають і швидко навчають людей, щоб вони відправляли на ту територію, в «ДНР» або в Росію. Коли зранку зайшов військовий і такий: «Ну довго ви тут будете жити у садочку?». Ми кажемо: «Ми на одну ніч прийшли, щоб рухатися далі в Україну — до Запоріжжя хоча б якось добратися». І він: «Ааа…» — Програма зламалася. І ми все зрозуміли. Тебе на це не підготували. Тобі дали рознарядку заганяти тих, хто 2-3-4 ночі там, люди приходять до тями.
Ми 22-го до Мангуша дісталися. Якраз 22-го віджали автобуси гумконвою, котрий йшов до Маріуполя із Запоріжжя, і ввечері забігають: «Хто хоче на Донецьк? Є ще можливість поїхати!» Я виходжу подивитися. Думаю: «Вночі, автобуси, що за біда…» Дивлюсь — запорізький муніципальний транспорт. Телефоную волонтерам із Запоріжжя, і вони говорять: «Так, Олексію, їхав конвой, у нас забрали автобуси». Кажу: «Ваші автобуси поїхали на Донецьк».
Коли я виходив, вони давали, можна так сказати, шанс: їхати, чи не їхати. Але я знаю, що потім було. У мене були знайомі, до яких під’їжджав автобус, казали: «їдемо на Запоріжжя», — вони сідали. А приїжджали вже під Донецьк.
— Ви такий життєрадісний взагалі, і у вас в Телеграмі написано, що ви ведучій масових заходів. Розкажіть, будь ласка, про ваше життя до початку вторгнення, і що ви плануєте робити зараз?
— До початку вторгнення в мене було дуже гарне життя. І на цей рік було дуже багато планів. Тому що я не тільки ведучий свят, я також суддя-інформатор на спортивних змаганнях — всеукраїнських, міжнародних. У нас у Маріуполі я і хокей проводив як суддя-інформатор, і чемпіонати України зі скелелазіння, і гребля морська, і бокс, і баскетбол вже був у планах. І також я спікер-міжнародник, ігромастер, я навчаю ведучих та аніматорів проводити свята. Також окрім свят я займався з дітьми, я працював і працюю зараз з Фондом «Жовто-блакитні крила», це український міжнародний фонд. І зараз ми допомогли вже багато кому з біженців. У найближчих планах — оця допомога [переселенцям] і співпраця з «Жовто-блакитними». А по своїй основній діяльності, якою я займаюсь більше 30-ти років, — спілкувалися з ведучими із Чернівців, які багато років чекали, щоб я до них приїхав. Я приїхав. І у нас зараз у планах написати декілька руханок — пісень для дуже маленьких дітей, для дітей із вадами. І зараз ми в такому творчому процесі. Також пишемо деякі матеріали для аніматорів, які на місцях ще працюють. Із друзями, які пройшли волонтерство, допомагаємо ще один одному, спілкуємось. Важливі комунікації, тому що комунікації рятують людей. Ви всі бачите, як українці допомагають одне одному. Я зараз в Ужгороді. Люди, яких я ніколи не знав, прихистили [мене]. Тому що вони знайомі моїх знайомих. І це дуже гарно, коли є отакі-от люди.
— Ви вже говорили трішки про те, як ви виходили з міста. Розкажіть, як це відбувалося.
— 20-го числа ми подивилися, що вже стало трохи тихіше. Почало ставати тепліше. 21-го з нашого сховища хлопець пішов на розвідку в одну сторону району, я — в іншу. Подивилися, що так, утюжать вже подалі від нас. Ми зібрали всіх, хто хотів, у нашому сховищі. Я оголосив, що на наступний ранок ми виходимо о 8:00. І тому, хто хоче, хай готується, будемо брати тільки те, що потрібно. Кожен несе свої речі. І йдемо в темпі, наша задача дійти хоча б до Нікольського або до Мангуша. Тому що звідти ми чекали, що ходять автобуси. Тому що одна особа з влади — на «В» починається, на «ерещук» закінчується це прізвище — оголошувала, що з 15-го числа кожен день із Мангуша до Бердянська ходять автобуси. Коли ми прийшли до Мангуша, я спитав у місцевих. Вони сказали: «Льош, із 24-го лютого ні одного автобуса з Мангуша на Бердянськ не було офіційного».
Ми пройшли 15 км пішки з Мангуша до Комишуватого. І встигли таки 10 хвилин до закриття магазину. Магазинчик невеликий такий, сільський. Забігли туди води взяти, тому що ми не розраховували, що доведеться так довго йти, хліба взяти. Я вже знайшов зв’язок із очільником цього селища. Він говорить: «У мене нема нічого, я можу дати клуб, але він не опалюється». А ми говоримо: «Головне, що не під відкритим небом». І тут виходить жіночка, яка займалася цим магазином, і питає, звідкіля ми. Ми кажемо: «Із Маріуполя». Вона така: «Все, клуб нафіг. 12 чоловік я собі беру, Людо, бери ще 5». Коротше, нас розселили в Комишуватому по сім’ям, у тепло. Ми вперше за місяць прийняли душ. Коротше, у Комишуватому в мене є друга сім'я тепер. А зранку нам допомогли ще поїхати далі, машиною всіх людей підвозили. До Дем’янівки, а 24-го нас забрали з Дем’янівки. І там через ухаби, через якісь там партизанські стежки повезли до Запоріжжя. Потім було 17 чи 18 блокпостів росіян та «динерні». І потім вже Україна. Ми приїхали в Запоріжжя, там вже нас поселили у садочок, і зранку нас посадили на поїзд. Тобто нашу групу отак підвезли до окремого вагону і посадили.
‘Ми за 15 блокпостів побачили всю Росію: були і удмурти, і казахи, і чеченці. Уся палітра, від Сахаліну’.
Нас вийшло 117, до України дійшли 70. Тобто деякі люди поїхали на Ростов, на Росію, тому що у них там родичі, у них були там якісь друзі. Ну це право кожної людини. Чим і відрізняється Україна від тих, хто до нас прийшов. У нас є вибір: ми вирішуємо, що нам робити, і як нам робити. І в будь-яких обставинах ми залишаємося людьми.
— Як це виглядає, коли 117 людей долає такий шлях? Я, звичайно, був у походах у горах, але це 20 людей, можливо, максимально. А коли 117 на таку відстань…
— Так дивіться, ви в колоні йдете з рюкзаками, бодрячком. А тут ідуть люди з рюкзаками, сумками, з контейнерами з кішками, з діточками маленькими, котрі теж із рюкзаками, із сумками. Ну, це велика така процесія. Мої друзі, коли вже зрозуміли, що я живий, писали: «Ти не Симонов, ти Симойсей. Водиш людей через асфальтові пустелі». Коли йдеш у тиші, як ми вже йшли з Мангуша, то все гаразд. А ось коли ми виходили з міста під канонади — це дуже страшно. І коли ти кажеш, що стріляють далеко, можна трохи повільніше [йти], а всі такі: «Ні-ні-ні!» — і старі, і малі. У нас йшли люди і по 70 років, і малеча, яким по 5 років.
— Як реагували військові на рух такої колони, що казали на блокпостах?
— Ну дивіться, у березні вони ще повинні були виглядати янголами у білих одежах, вони ж наші «визволителі». Нас визволяли із наших домівок, із нашого життя. І щоб не провокувати, вони нам кивали: «Проходьте, проходьте, туди потрібно». Ми місто знаємо і без вас. Я знаю, що потім там багато агресії було, але [коли] ми ще проходили, вони хотіли здаватися гарними. «Ми допоможемо і то-то, то-то». Ми так кивали: «Угу, угу». Нам ніколи було розмовляти, і навіщо? Що вони можуть нам сказати із того, що ми не знаємо? Нічого. Що вони можуть зробити? Ну, що могли — вони зробили. Вони нас залишили без коріння, без життя. Ми зараз всі починаємо з нуля. І це дуже важко.
Коли ми проходили блокпости, було видно, де російські блокпости, де «динерня». По-перше, ми за 15 блокпостів, котрі були російські, побачили всю Росію. Були і удмурти, і казахи, і чеченці. У цілому — вся палітра, від Сахаліну, напевно, від Якутії. Якут був якийся такий «дотепний». І «Сма-а-лєнская область» якась. Але всі вони там виконували свої обов’язки, що їм наказали. Чоловіків шукати, татуювання шукати, якусь інформацію в телефонах, дивитися, щоб на пальцях не було мозолів від стрілянини. Але там хоча б було зрозуміло, що це вояки, які хоча б якусь у себе в своїй державі давали присягу. Останні 2 чи 3 блокпости — це була «динерня», ну це було ж***, звиняйте. Маргінали зі зброєю, із люттю в очах. На одному з постів через те, що в мене залишився мозоль від скалки, мене ледве не застрелив один із них. «Це від стрілянини!», а я йому: «Та я рубав дрова». А він мені над головою автоматну чергу як зарядив. Я дуже дякую хлопцям, які вивозили мене. Де могли, намагались їм то сигарети дати, ще щось, відволікали їх. Там потрібно так: очі в підлогу, так-так, ні-ні. Все. Тому що інакше — лють, агресія; це дуже-дуже небезпечно і для вас, і для тих, хто їде з вами.
Тому слухаємо своїх — хто вас вивозить! І якщо вони говорять: «Нічого не говоримо», — значить нічого не говоримо! Тому що люди, які вас вивозять, вони дуже ризикують. І багато волонтерів, яких брали в полон і відпускали через тиждень-два — це вони отримували не за своє добро, а за те, що хтось із тих, кого вони вивозили, чи поліз на бика, чи «умнічав» багато. Солдати — вони різні, ви ж розумієте. Є солдати, яким не сказали, і вони приїхали в перші дні замість Маріуполя до Мелітополя. На своїй техніці, це дало декілька днів нашім, щоб перегрупуватися, і зробити хоч який захист у місті. Коли я подивився, що там 27-го чи 28-го [лютого] російська техніка зайшла в Мелітополь, — думаю: «Що? Навіщо їм Мелітополь…» А потім мені друзі з Мелітополя пишуть: «А техніка зайшла, пройшла і пішла». Я кажу «А-а-а. Так вони як Газманов, Маріуполь із Мелітополем плутають». Тому що у нас у 2000-х, коли ще їздив цей акробат, — він приїжджав до нас на День міста, і такий виходить: «Доброго дня, Мелітополь!»
— Ви говорите про ставлення на блокпостах, а чи були ви свідком того, що цивільних людей на блокпостах вбивали, або забирали їх кудись, катували?
— Забирали, так! Наша колона, коли їхала, у нас забрали одного чоловіка — у нього в телефоні знайшли переписку з військовими, і його забрали. Подальшої долі цього чоловіка я не знаю.
— Чи знаєте ви людей, яких було вбито в Маріуполі? Які загинули — або від обстрілів, або від снайперського вогню, прямої атаки військових.
— Звичайно. Кожен день приходять дані, кожен день ти із завмиранням серця читаєш прізвища, знайомих знаходиш. Це дуже важко, коли ти втрачаєш людей. Мені пощастило — мої рідні живі. У родичів людей, які були з нами, батько загинув у дворі свого будинку. Просто прилетів снаряд, і все. А людина до цього через пів міста приїжджала їх навістити — своїх доньок. Вони казали: «Залишайся в нашому сховищі», — він казав: «Ні, у мене там будиночок, я буду там». І це дуже важко.
— Чи можна було щось зробити, щоб запобігти цій ситуації в Маріуполі хоча б частково?
— Звичайно! Звичайно, так.
— Що саме?
— Хоча б не роздмухуватися і не казати, що «ми все зробим і нас ніхто не чіпатиме», а готуватися! Замість того, щоб роздмухувати свою значущість і піаритися, можна було просто готуватися. Ось як готувались заводи. Готувались заводи для гарячої консервації, готувались сховища на заводі, тому що заводи розуміли, що може і не бути війни, але треба підготуватися. І в сховищах підготували сухпайки, трішки води. Люди досі тримаються на тих запасах, що зробили. А уявіть, якби це було непідготовлене сховище… У день, коли все почалося, люди підходять, а там замість сховищ підвал закритий, затоплений. І ключ невідомо в кого. А казали: «Всюди сховища, приходьте». Знаєте, наших маріупольців дуже легко впізнати в інших містах — коли спрацьовує сирена, вони не реагують. Знаєте чому? Тому що в нас не було сирени.
— Що ви відчуваєте зараз по відношенню до росіян?
— Нічого. Абсолютно. Ви зрозумійте: росіяни і солдати — це різні люди. Росіяни та їх уряд — це різні люди. Не можна плюватися ненавистю, вона нічого не дасть. Є люди, яким промивали мізки, і які кричать: «Убивайте всіх!» Їх складно назвати не тільки росіянами — їх складно назвати людьми. Люди, які закликають вбивати дітей чи ще когось — це ж не люди. Неважливо, де вони живуть. У Росії чи в Бангладеш. Або в Сомалі, так? Щодо росіян — у них немає вибору. У багатьох із них немає критичного мислення. У багатьох досі немає розуміння того, що коїться. Тому тих, хто приходить із війною, бере до рук зброю, — вони повинні бути знищені. Це однозначно. Люди, які живуть у своєму маленькому світі, — ну люди всюди люди. До росіян у мене немає ніякого ставлення. На жаль. Просто викреслене покоління, викреслена країна на мапі, куди б я хотів потрапити. Хоча там теж є нормальні люди, які намагаються щось сказати — хтось боїться, хтось не боїться. Але їх дуже мало. Набагато легше увімкнути коробку і слухати, що звідти кажуть.
Інтерв’ю опубліковано за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.