MENU

Подібні статті

Чоловік, який пішки вивів 117 людей із Маріуполя: ‘Друзі називають мене Мойсеєм’Маріуполька розповідає, як знаходила вбитих снайпером цивільних«Я прожила 21 день з осколком у тілі. Мені пощастило»Геноцид у Маріуполі. Військові дії Росії в Україні«Так виглядає пекло на землі» – російські окупанти обстрілюють «Азовсталь» надважкими бомбамиУ Маріуполі працюють російські мобільні крематорії – міська радаМаріуполь: окупанти визнали вбивство майже сотні людей у цивільному одязіОксана Стоміна: Це – середньовічна жорстокість, помножена на сучасні можливості й нездорові, хворобливо-маніякальні амбіціїМаріуполь: про захисників, мирних мешканців та окупантів П’ять тисяч маріупольців загинули за 27 днів осади – Офіс президентаУ Маріупольському драматичному театрі загинуло щонайменше 300 осіб – міськрадаРосіяни розпочали в Маріуполі примусову депортаціюУ Маріуполі російські окупанти скинули авіабомбу на Драматичний театр«В нас на вулицях лежать трупи, які починають розносити собаки…»Війна в Україні. Геноцид Харкова.‘У районі Азовсталі немає жодного вцілілого будинку’. Інтерв’ю з маріуполькою, яка пройшла фільтраційні табори на шляху до Європи через Росію

«Узяв документи, довго дивився на слово ‘Україна’». Маріуполька розповідає про ‘фільтрацію’ в Безіменному

19.05.2022
Ольга Шевченко

Евакуаційні автобуси з Маріуполя у Запоріжжі, 21.04.2022. © Олеся Біда/hromadske

Наталія Коваль та її матір виїхали з Маріуполя 20-го квітня. Евакуаційний автобус, у який вони сіли, неочікувано для них поїхав у Безіменне. Натаія розповідає про життя в Маріуполі, діалог із чеченцями та процедуру ‘фільтації’.


 — Чим ви займалися в Маріуполі раніше, до війни?

 — Я працювала в «Коді здоров’я». Лікувальна косметологія, косметологія MedlinePlus, організація, яке надає медичні послуги.

 — Наталіє, розкажіть про перший день повномасштабної війни. Яким він був для вас, чим він запам’ятався?

 — 24-го числа ми почули гучні гуркотіння. Зрозуміли, що все виявилося не пустими словами. Я живу з мамою — зібралися вранці, я поїхала на роботу, а вона поїхала до свого брата. Люди, які прийшли на роботу, звичайно ж, зрозуміли, що трапилося. Деякі навіть вже знали про те, куди влучили. Знали, що розбомбили аеропорт, і що у Володарську вже були десь влучання. Десь до обіду ми працювали у звичному режимі. Потім вже зрозуміли, що треба їхати додому. Громадський транспорт ще працював, зранку вже оплата не бралась у транспорті. Коли я їхала на роботу по набережній, уже були такі вибухи, які відчули ми в транспорті. Із роботи я дісталася благополучно. І вже наступного дня на роботу не поїхали, тому що боялися, що можна не повернутися назад.

 — У якій частині міста ви проживали?

 — Я живу в Лівобережному районі, в районі Площі, на Пашковського. Говорю: «живу», тому що ми ще там… Працювала я на АС-2, у дев’ятиповерховій будівлі. У нас там офіс, і клініка, і лабораторія.

 — Що було далі, починаючи із 25-го лютого — коли ви вже залишалися вдома постійно?

 — 25-го лютого я ще побігала по магазинам. Продукти я взяла, ми збирались ще поїхати до дядька наступного дня. Магазини з 24-го вже не приймали картки, а з 25-го числа почали, тому що ніхто не знімав готівку. Тому що всюди по телевізору казали, що не потрібно панікувати, не потрібна евакуація. Я прийшла вранці в «Грацію», хліба вже не було. І в «Лізі», у магазині, я записалася на хліб. І прийшла додому, тому що мама дуже боялась — вона не хотіла, щоб я виходила кудись. Я взяла ліки, які вже залишались в аптеці. Бинти — тобто вже зароджувались думки про те, що це може бути настільки небезпечно.

 — Із якого числа почалися масовані атаки на місто? Де ви проживали, коли вони почалися?

 — Оці гуркотіння, вони посилювалися кожного дня. Спочатку ми сиділи вдома. А потім в коридорі. Потім ми починали спускатися в підвал. Нам ще приходили повідомлення від маріупольської влади про повітряну тривогу. І ми, коли отримували, починали спускатися в підвал. 1-го березня ми ще були вдома. І ще був зв’язок. І вже 2-го березня зв’язку не було; здається, пролунав вибух в будинку. Ми прокинулись, і вранці пролунав вибух, і одразу вимкнулось світло.

 — Це був вибух у вашому будинку чи десь поблизу?

 — Ці вибухи були гучні, трусився будинок. Потім, коли ще залишався зв’язок по телефону, подзвонили наші друзі. Сказали, що вже в районі Площі йдуть танки. І ми з мамою побігли. У нас у кварталі декілька бомбосховищ. Побігли в одне з бомбосховищ, яке знаходилось за нашим будинком. Але там було дуже задушливо. Ми взяли стільці, воду. Люди вже там ночували. Я відчула, що мені погано стало, і я говорю, що я не можу тут знаходитись. Ми побігли назад.

Почалися вибухи, мама почала лякатись і буквально падати. Ми прибігли назад додому, і вже спускалися до підвалу. Після того, як захиталась земля, ми побігли до сусідів, які залишились. І ми вже разом із сусідами перебігли до бомбосховища у будинку навпроти. 

 — І там ви вже знаходились постійно?

 — Перший раз ми посиділи десь до дев’ятої-десятої вечора і прийшли додому. У перші дні на ніч вони трішки призупиняли оці обстріли. І ніч можна було якось поспати. Я вже розмістилася на підлозі. Мамі було тяжко на підлозі через коліна, вона спала під вікном, укрившись подушками. Обстріли з кожним днем було чутно все сильніше, і ми вже пішли до бомбосховища з ночівлею. В один із днів ми наважилися піти на ніч додому. Тому що не всі люди приходили в бомбосховище на ніч, деякі ночували в квартирах. Ми теж наважитися. Був початок одинадцятої. Ми тільки зайшли додому, встигли ще якось обмитися, і почав летіти літак. Він пролетів буквально над нашим будинком чи дуже-дуже близько. Ми з мамою забилися в туалет, через коридор я побачила заграву. Це десь район перетину Пашковського і Володимирської, неможливо сказати точно. Я побачила величезне полум’я через вікно нашої зали.

Згодом, перебуваючи вже в бомбосховищі і намагаючись щось приготувати на вогнищі, я знаходилася на вулиці ще з кількома людьми. І ми побачили, що летить над нами літак, він десь скинув вибухівку, з боку площі понісся пил, вітер. Ми почали ховатися в під’їзд. Мама вибігла з бомбосховища з криками, тому що від того, що скидають бомбу, дуже трясе землю. І коли ти знаходишся в бомбосховищі — сиплеться штукатурка, а на землі здіймається вітер, летить пил. Казали, що 55-та школа постраждала, тобто туди скидали вибухівку.

 — Наталіє, розкажіть про ваш побут під час блокадного життя в Маріуполі.

 — Після того, як вимкнули світло, поступово зникав газ. Ми почали готувати на вогнищі: хтось на мангалі, хтось із цеглин щось майстрував собі. Обстріли посилювалися з кожним днем. Можна було від осколків постраждати, навіть коли ти ці п’ять метрів біжиш до вогнища. А одного разу був такий обстріл, що залишили кашу на вогнищі. Усі тільки виставили свої каструльки, а хлопець з дружиною і з дитиною вийшов, і не було місця. Він каже: «Немає місця для каструльки», — я вибігла і залишила кашу гречану на вугіллі. Обстріл затягнувся, і я вже переймалася, що каша згорить. Але, на наше щастя, каша так добре на вугіллі зварилася, що навіть у добрі часи так не розварювалася. У перші дні, коли все почалося, їсти не хотілося. І ми змушували себе поїсти щось.

 — Запаси питної води у вас були? Чи вдавалося якось поповнювати? Де ви брали воду та їжу?

 — Вийшло так, що питну воду ми купували в магазинах, у привізних баках. Але запасів у нас не було. Ми купували баклажку-дві у мирні часи, бо необхідності сильної не було. Квартира невелика, зберігати ніде. Навіть кулер ніде поставити. Вода зникла, і ми набрали звичайної воді з-під крану. В усі баклажки, ми і в коридор виставили — на той випадок, якщо якесь загоряння, щоб швидко загасити. Воду чисту якщо і привозили, то її швидко розбирали в магазинах.

 — Ще хтось возив воду в березні, чи ви кажете про кінець лютого?

 — Я кажу про кінець лютого, коли ще магазини працювали. Потім вже запасів води, здавалося, багато, але вони почали потихеньку танути. Люди не запаслися водою, і вони почали шукати, де здобути воду. Перше куди бігали — це пологовий будинок у нас на Лівому березі. Там були запаси води. Але вода була такою, що її потрібно було фільтрувати якимось чином. Через марлю чи якось, тому що треба було ще дітям варити на воді.

Перша сумна історія, яка трапилася, пов’язана з водою. Воду в підвалі виявили в дитсадочку, який за нашим будинком знаходиться. Наші сусіди з під’їзду і жінка з першого під’їзду побігли за водою в садочок. А в мене промайнула думка, що не буду бігти, бо ще якісь запаси води були. Почався обстріл, який безпосередньо торкнувся нашого будинку. Снаряд упав у торцеві нашого будинку. Це побачили друзі сусідів, яких вони привезли с Білосарайської Коси, тому що на Косі були жахливі обстріли. Бомбили і так далі. Вони залишилися в бомбосховищі і спостерігали з бомбосховища за ними. І побачили велику заграву за нашим будинком. Коли вони прибігли, виявилося, що всі залишилися живі, окрім однієї жінки з нашого першого під’їзду. Вона забігла сховатися до нашого під’їзду і вибігла, не дочекавшись кінця обстрілів, і загинула біля нашого під’їзду. Її звали так само, як і вас, Ольга.

 — Якого числа це було?

 — Я не пам’ятаю числа. Початок березня. Це перше потрясіння, якого ми зазнали. Наступного дня, ближче до вечора, сусіди її забрали. А ми пішли додому. Наші вікна знаходяться за будинком. Вибух був настільки сильним, що вилетіли вікна, розкурочився пластик. В усіх вікнах у нашій квартирі.

 — Куди дівали загиблих людей? Ховали чи кудись складали?

 — Цю жінку поховали біля нашого будинку, тому що намагалися притримуватися якогось порядку. А потім нам розповіли, що син її забрав.

 — Скажіть, зустрічалися вам ще якісь події, у яких ви бачили злочинні дії стосовно мирного населення?

 — Що може бути злочинніше, коли страждають від вибухів звичайні мирні люди, які просто готують собі їжу на вогнищі? Собі, дітям. Не бачу ніяких виправдань цьому всьому. Більш злочинного нічого не може бути.

 — Можливо, вам зустрічалися військові?

 — Один військовий зустрівся мені в той день, 25 лютого, коли я стояла в черзі за ліками. Він забіг без черги, запитавши поглядом, чи можна йому увійти. А потім вийшов і подякував. Люди казали, що бачили військових, які просто перебігали через наше подвір’я. Після 28-го березня ми перемістилися з бомбосховища у приватний сектор: ми вже розуміли, що на площі будуть ще більш тяжкі бої. Тоді я бачила військових це були не наші військові.

 — Вони якось комунікували з людьми, із мирним населенням? Бачачи, що ви на них дивитесь, як вони поводилися?

 — Скоріш за все ті, кого ми побачили, це були представники «ДНР». Я з ними не комунікувала. По-перше, боялися. По-друге, не було бажання з ними комунікувати. До людей вони приходили, питали хто живе в будинку. Потім вони намагались знайти якийсь зв’язок, щоб зателефонувати своїм рідним. Заходили, питали, чи можливо скористатися сходами. Я помітила, що вони не хотіли лякати. Навіть казали про те, що якщо ми побачимо мародерів — сказати їм. Щоб вони це присікли. Люди казали, що вони приходили з проханням надати ліки і воду, до сусідів приходили. Але це вже після того, як ми пішли з площі. У район пологового будинку. Хотілося сказати їм все, що на душі. Але ми розуміли, що від цього не буде ніякої користі, окрім небезпеки для життя.

Якщо це можна так назвати, у нас була комунікація з не російськими учасниками цієї війни. Ми припускаємо, що це були чеченці. Ми йшли через селище з продуктами, і вони спробували заговорити з нами — із жінками. Вони спитали, як ми живемо, і побажали миру та добра нашому дому. Звичайно, це нас обурило. Не те що вразило — розсердило! Навіщо вони це казали? Це люди, які побачили, у якому ми становищі, — що ми йдемо брудні, одяг брудний. Ми йдемо із цими продуктами, які ми отримали для того, щоб прожити. Звичайно, нам не хотілося отримувати [їх] від людей, які на нас напали. Але потрібно було якось вижити. Ми пройшли, стиснувши зуби, щоб не нарватися на те, що вони могли нас просто лишити життя.

 — У яких числах, якщо ви пам’ятаєте, почали роздавати гуманітарну допомогу, коли сталася ця ситуація?

 — Гуманітарну допомогу почали роздавати у квітні. Ми не знали, куди по неї йти. Сусіди прибігали, казали, що можна піти туди. Ми наважились піти по неї. Один раз — у дім неподалік. Ми взяли собі продукти. Другий раз ми пішли на Ленінградський (зараз — проїзд Свободи, — ред.), це було 20-го квітня — той день, коли ми евакуювалися.

 — Це було безпечно? Обстріли на той час припинилися?

 — Ні. Обстріли не зупинялися не на один день. До 28-го березня ми їх слухали під землею, а потім ми пішли до літньої кухні, і вже слухали їх на землі. Ми вже не хотіли нікуди ховатися: праворуч і ліворуч велися бої, над головою літали літаки, перестрілки. Напевно, ми всі види озброєння слухали. Ні на хвилину вони не зупинялись. Навіть через те місце, яке ми проходили на евакуацію, були вранці перестрілки. Але на той час, коли ми йшли, стрілянини не було. І ми дійшли до Таганрозької траси. Про евакуацію сказали по радіо, сказали, що це узгоджено з російською стороною. І у цей маленький проміжок часу обстрілів не було.

 — Уточніть, будь ласка: ви кажете, що дізналися про евакуацію по радіо. Яке це було радіо? Українське чи російське?

 — Українське, так. У цей день, коли ми пройшли повз чеченців, були вже емоційно виснажені. Не вмикали радіо. Я випадково ввімкнула радіо на початку другої, і почула, що називають конкретні вулиці Маріуполя для евакуації. Ми, не зупиняючись, почали слухати. І почули, що це перетин вулиці Таганрозької і 130-ї Таганрозької дивізії. Ми вирішили зібратися і піти. Тому що ми довго цього чекали.

 — Розкажіть, як проходила евакуація.

 — Пройшовши Таганрозьку трасу, де не укритися не прикритися і по дорозі лежать хвостаті снаряди, ми побачили, ближче до пивзаводу, що стояли автобуси. Підійшовши до автобусів, ми побачили, що на цих автобусах прикріплені російські прапори. Ми зазирнули в автобус, побачили там хлопця. Спитали, куди ці автобуси. Він сказав, що вони на Росію. І спитав, куди нам. Ми відповіли, що нам до Запоріжжя. Він сказав йти туди, де люди стоять. Ми стали в чергу. Потім з’явилась російська преса. Вони почали питати, хто їде до Росії. Ніхто не підняв руки з усіх тих людей. «Хто їде в Україну?» — Усі люди підняли руку. І потім ці автобуси почали під’їжджати. Я захвилювалася. По радіо сказали, що повинно бути 90 автобусів наших. Комфортабельних. Це були якісь невеликі автобуси. Вони почали під’їжджати, люди — сідати. Я сказала: «Як же ми в них сядемо, якщо це російські автобуси? Вони можуть нас обдурити, повезти кудись не туди». Але всі вирішили ризикувати. І їхати. Ми вже були в кінці черги, як до нас підігнали великий автобус. Він схожий на наші маршрутні автобуси — нові, які у нас вже ходили в Маріуполі. Але не новий. Такий вже, років йому 20 точно. Ми сіли в ці автобуси і зрозуміли, що автобус не повертається, як казали по радіо — що поїде через площу, забере людей. Я вже зрозуміла, що він поїде не за тим маршрутом. Я підійшла до тих людей у формі, почала питати: «Куди нас везуть? Нам до Запоріжжя». Вони мовчки кивали головою. Водій відповідав, що він не знає, куди нас везуть. Намагався шуткувати, що в Росію. Я кажу, що ми їдемо до Запоріжжя. Нас повезли прямо, по Таганрозькій трасі. У бік, як виявилося, Безіменного. По дорозі я вже розуміла, що все може бути. Можливо, що нас до Росії відвезуть. Я знову спитала у хлопців у формі, куди ми їдемо. Один хлопець відповів: «Ви ж до Запоріжжя їдете». Я кажу: «Чому нас везуть таким шляхом?» Він сказав: «Що ж вас, через Азовсталь везти?» Тобто я зрозуміла, що вони такий шлях обрали, напевно, для того, щоб убезпечити на від обстрілів.

Ми доїхали до Безіменного. Ми розуміли, що ми в Безіменному, тільки тому, що хтось вимовляв: «Безіменне». Але ми не знали, що ми їдемо на фільтрацію. Зайшов якийсь чоловік у військовій формі, і сказав водію: «На фільтрацію». Водій слідував вказівкам, він не знав. За його словами, він звичайній перевізник, не військовий. У Безіменному на фільтрації почали перевіряти наші сумки. На питання, що вони шукають, мені не відповіли. Мої документи були у файлі — [зверху був] диплом, якийсь документ на фірмовому бланку з написом «Україна» та тризубом. Звичайно, я вже приготувалася, що чоловік у формі почне ритися там. Але на диво, він взяв до рук документи, довго дивився на слово «Україна» і не чіпав їх, поклав назад в сумку. На цьому фільтрація для нас закінчилася. Ми зайшли в автобус. Але там запанікували жінки, тому що не всі чоловіки ще повернулися. Їхали якісь хлопці ще, і їх забрали на перевірку. Але всіх повернули до автобусу. Там ще зайшов якийсь хлопець у формі, російський. Приніс солодощі дітям. І ми вже в ніч вирушили на Тельманове (нова назва — Бойківське, — ред.)

 — Усіх чоловіків повернули? Усі, хто з вами їхав, поїхали далі?

 — Повернули. По дорозі вони з’єднали нас ще з одним автобусом маленьким, тому що він зламався. Поряд з нами на сумках з цього автобуса сиділи мати і дочка. І ми їхали, але розуміли, куди їдемо, тільки зі слів водія. Йому казали, куди їхати, і він їхав. Дорога була дуже складна: обстріли, бомби — це перша частина. Заключною частиною була наша поїздка до Запоріжжя. Автобус старий був, великий і об’їжджати ями йому було дуже важко. На початку ми навіть ледве не перекинулися. Злякалися всі. Я подивилась на дівчинку, яка сиділа на сумках. У неї такий був страх в очах, вона мотиляла головою, але жодного слова не вимовила. Вранці ми доїхали до Мангуша. Потім їхали до Токмака. А потім вже приїхали до Василівки. Це виявилася наша, так би мовити, кінцева точка поїздки з росіянами. Тому що вже у Василівці нас чекали рятувальники — беззбройні, у звичайному одязі. З написом на спині «Рятувальник». Нас пересадили у шкільні автобуси і ми поїхали не через трасу, а через балку. Але дорога була розмита, і вони витягали кожен автобус пожежною машиною і тягачем на трасу. Потім таким чином ми доїхали вже до Запоріжжя.

 — Підкажіть, з вами в автобусі до Василівки їхали російські військові? Чи тільки водій був із вами?

 — В автобусі вже залишився тільки водій. Вони їхали, імовірно, у БТР, не знаю, як ці машини називаються. Одна машина попереду їхала, друга замикала колону. Коли ми приїхали до Василівки, почали стріляти, і люди почали кричати: «Висадіть нас з автобуса, бо зараз прилетить у відповідь, куди ви нас привезли?» Але водій заборонив виходити з автобусу. Сказав: «Зараз йде війна, і можуть просто розтріляти, не розбираючись, навіщо ти вийшов з автобуса». Тому всі залишались в автобусі до того моменту, доки нас не підвезли до наших «Богданів». Богдани з одного боку траси, ми — з іншого боку. Водій чітко виконував вказівки, і я думаю, що він сам від цієї дороги був у шоці.

 — Коли ви прибули до Запоріжжя, які подальші ваші дії були? Чи був у вас якийсь план?

 — Плану в нас як такого не було. Ми приїхали, нас зустріли. Преса зустрічала, і поліцейські зустрічали, і звичайні люди зустрічали — волонтери, які приготували їжу. Ми зателефонували моїм племінницям, які вибралися раніше, 1-го квітня, через Азовсталь. Тому що ми не знали, чи живі вони, бо ніякого зв’язку не існувало. І вони сказали приїздити до них.

 — Наталіє, підкажіть, які для вас наслідки пережитого? Що ви відчуваєте, і чим плануєте займатися далі?

 — Я відчуваю, звичайно, біль. Який не проходить. Страх оселився. Планую знайти роботу — для того, щоб займати голову і не дивитись в інтернет. Тому що ми не припускали тих масштабів, яке горе спіткало наше місто. Ми знаходились у Лівобережному районі, який був заблокований. І ми думали, що ті руйнування, які ми бачили, не торкнулися інших районів міста. Ми чули по радіо, що нищать інфраструктуру Але ми не припускали таких масштабів: що це торкнеться буквально кожного будинку, театрів, лікарень. Досі не можна зрозуміти: навіщо, за що розстріляли і знищили наше місто.

 — Вам відомо, що з вашою квартирою, що з вашим будинком зараз?

 — На той час, коли ми йшли, вікон не було в жодній квартирі. Знесена квартира на другому поверсі в першому під’їзді, від влучання. Залишалися мешканці в першому під’їзді — вони у нас як Брестська фортеця, залишалися там довгий час. Не хотіли звідти йти. Я залишила ключі від своєї квартири, коли ми йшли. І потім вони писали, що квартири було відкрито, в одній із квартир залишили гранату. Квартири наші розтерзані.

 — Тобто квартири були відкриті російськими військовими?

 — Нам сказали тільки, що вони зламані варварським способом. Ким зламані — ми не знаємо.

 — У вашому дворі були люди на приватному транспорті, які поїхали? Коли були перші спроби виїхати?

 — На приватному транспорті люди їхали, коли посилювалися вибухи. У нас довго сиділи сусіди — не тільки з нашого двору, а й з інших будинків. Приходили люди, знайомі, казали: «Навіщо ви сидите? Чекати нічого». Усі чекали тільки, коли припиняться обстріли. Усі жили надією. Ніхто ще не розумів нічого. Зібралися й зібралися. Їжу готуємо й готуємо. Люди збиралися потихеньку та приймали рішення, що потрібно їхати.

 — Ви підтримуєте зв’язок із тими, хто виїхав? Усім вдалося вибратися цілими?

 — Деякі люди ще залишались у будинках. Які прийняли для себе рішення не йти взагалі. З будинків дуже багато людей поїхали. Кому не було чим поїхати, йшли пішки. Є така інформація про те, що в тому бомбосховищі, в якому ми були, вже в перших числах квітня нікого не було. І ми думаємо, що люди перейшли кудись в більш безпечне місце, чи поїхали. Цього ми не знаємо. Але до 28 числа дуже багато людей поїхало, і в бомбосховищі стало холодніше. Через те, що було багато людей, було тепліше. (…) Ще одна людина загинула в процесі приготування їжі. Із тієї квартири, яку розбомбили.

 — Якого числа це сталося?

 — Напевно, квітень уже. Точно не можу назвати число. Ми зустріли родичку сусідку з нашого будинку, яка нам повідала цю сумну історію. Чоловік жінки, чию квартиру розбомбили. Не можу зараз пригадати, як його звуть. Його поховали поміж будинків. Імовірно, що його потім забрав брат.

 — Ще хотіла уточнити про фільтрацію. Вона полягала для вас тільки в тому, що ваші речі були оглянуті російськими військовими? Ніяких відбитків пальців, перевірок телефонів не було для вас?

 — Мобільний телефон намагалися перевірити. Але ми сказали, що телефони розряджені ще з 28-го лютого. Вони попросили спробувати увімкнути. Звичайно, не увімкнулись телефони. У кого телефони працювали, вони дивились. Питали, навіщо фотографували, коли бачили фотографії зруйнованих будинків. Питали, чи є контакти військових.

 — Були такі люди, у яких були такі контакти?

 — Я не чула. Коли в жінки перевіряли телефон при мені, я ще сказала їм: «Навіщо ви питаєте таке? У людей горе. Чи ви не розумієте?» У неї вони не знайшли таких телефонів, і не знайшли ні в кого.

 — Ті чоловіки, які довше всіх не поверталися в автобус. Можливо ви знаєте, що в них питали, у чому полягала для них фільтрація і перевірка?

 — Ні. Ми їхали мовчки. Навіть оця дівчинка, яка сиділа на сумках — тільки видно страх в її очах. І все. Більше нічого. Не було навіть у думках якісь питання один одному ставити. Ми їхали в нікуди. І все.

Матеріал був підготовлений Харківською правозахисною групою у межах глобальної ініціативи T4P (Трибунал для Путіна).

Інтерв’ю опубліковано за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.
 Поділитися