MENU
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Подібні статті

«Узяв документи, довго дивився на слово ‘Україна’». Маріуполька розповідає про ‘фільтрацію’ в БезіменномуЧоловік, який пішки вивів 117 людей із Маріуполя: ‘Друзі називають мене Мойсеєм’Маріуполька розповідає, як знаходила вбитих снайпером цивільних«Я прожила 21 день з осколком у тілі. Мені пощастило»Геноцид у Маріуполі. Військові дії Росії в Україні«Так виглядає пекло на землі» – російські окупанти обстрілюють «Азовсталь» надважкими бомбамиУ Маріуполі працюють російські мобільні крематорії – міська радаМаріуполь: окупанти визнали вбивство майже сотні людей у цивільному одязіОксана Стоміна: Це – середньовічна жорстокість, помножена на сучасні можливості й нездорові, хворобливо-маніякальні амбіціїМаріуполь: про захисників, мирних мешканців та окупантів П’ять тисяч маріупольців загинули за 27 днів осади – Офіс президентаУ Маріупольському драматичному театрі загинуло щонайменше 300 осіб – міськрадаРосіяни розпочали в Маріуполі примусову депортаціюУ Маріуполі російські окупанти скинули авіабомбу на Драматичний театр«В нас на вулицях лежать трупи, які починають розносити собаки…»Війна в Україні. Геноцид Харкова.

‘У районі Азовсталі немає жодного вцілілого будинку’. Інтерв’ю з маріуполькою, яка пройшла фільтраційні табори на шляху до Європи через Росію

30.05.2022   
Ольга Шевченко

Для пропагандистських зйомок росіяни прибирають на одній вулиці, і в той же час на іншій спалюють тіла загиблих у мобільному крематорії, — говорить Віра Кам’янецька. Фото надані героїнею

Віра Кам’янецька, 29 років, була змушена пройти через російські ‘фільтраційні’ табори, щоб через Москву виїхати до Польщі, а потім — до Німеччини. Умови в таборах були настільки нестерпними, що діти й дорослі почали масово хворіти. Квартира Віри в Маріуполі була знищена авіаударом.


 — Чим ти займалася в Маріуполі?

Я працювала вихователькою інклюзивної групи. Це діти з особливостями розвитку — інваліди, з порушеннями розумового розвитку, ДЦП, аутисти.

 — Якою була ваша реакція на початок бойових дій?

Спочатку ми не думали, що буде все настільки погано. Написали з чоловіком, що дочка в садочок не піде. Тому що ми жили ближче до Азовсталі, через дорогу. А постріли були зранку, з боку Східного [району]. І незрозуміло було, це від нас, чи по нам. До 9-10 ранку стало зрозуміло, що почалися військові дії. Ми спробували дізнатися в інтернеті чи можливо виїхати з міста. Всюди було написано, що з усіх боків бойові дії, з усіх виїздів. І сьогодні краще нікуди не їхати. Тому ми пішли закупитися продуктами. 

 — Тобто 24-го ви хотіли виїхати, але це вже було неможливо зробити?

 — В усіх групах маріупольських було написано, що на виїздах [з міста] бойові дії. 27-го лютого до мене приїхала моя кума, Весніна Наталія. У неї на Ленінградському, 27 чи 28, влучили в школу №48. І в електростанцію, там зникло світло. Вона приїхала до мене зарядити телефони всій родині, у душ сходити. І сказала, що 152-ий дитсадок, де я працювала до декрету, там жінка намагалася виїхати з родиною. І в неї загинув чоловік, і її мати: чи то від уламків, чи від автоматної черги. Вони потрапили під обстріл по дорозі до Мангуша. Чоловік із мамою прикрили її з дітьми тілами. Вона залишилася одна із двома дітьми по дорозі до Мангуша, на трасі. І виїжджати після цього стало взагалі страшно.

 — Із якого числа почалися активні бойові дії у тому районі, де ви проживаєте?

 — Напевно, із 28-го, з останнього дня лютого. Вони вже підібралися ближче, вони стали з іншого краю Комсомольського (Морського) бульвару, де колишній дитячий табір «Орлятко».

 — Що ви робили далі? Яким був ваш побут, коли зникло світло, газ, зв’язок?

 — Світло зникло 2-го березня. Уранці, близько 10:00. Ми жили на Комсомольському (Морському) бульварі, 4. Це біля стадіону «Азовсталь». Ще 2-го березня зранку я ходила хліб на хлібозаводі купувала, там давали 5 буханок. Заморожувала його в холодильнику. І ми потім його мерзлим різали, чоловік сніг до холодильника клав, щоб м’ясо не тануло. Ближче до вечора зникла вода, тому що насос теж перебитий, бо він від електрики. 5-го березня вранці я востаннє зварила вдома борщ. Ми 28-го лютого, ввечері, прийшли до бомбосховища, під спортивним стадіоном «Азовсталь». Це Ріната Ахметова, стадіон був трішки обладнаний під бомбосховище. Там були ліжка, матраци — щось типу каремата. Нари дерев’яні збиті. Я знаю, що у 14-му році цим бомбосховищем теж користувалися. І ми прийшли туди, взяли матрац із дитячого ліжка. Узяли маму мою — з Пашковського забрали. Я ходила додому готувати до 5-го березня. Тому що в мене ще газ був. А вже в обід 5-го числа газ закінчився, тиск зник і ми стали готувати на багаттях. Воду спочатку вдома всі брали. У мене було вдома дуже багато води. Ми до 2-го березня ходили ще в магазини. Купили декілька ящиків газованої, негазованої води. Що в чоловіка в машині залишили, що вдома. Що до бомбосховища принесли. Запаси, які я зробила, ми розділили на три частини. Раптом десь щось влучить, щоб була їжа в іншому місці. Бо ми не знали, скільки сидіти. Мішок картоплі купили, як на місяць. Ми ж думали, що це трішки, і все. Після 8-го березня взагалі стали дуже активні бойові дії, просто 24/7 по заводу били. І стали з російського боку висікати, що чоловіки ходять змійкою [за водою] — почали снаряди туди прилітати, постійно. Вниз, під шлакову гору. І загинуло декілька чоловіків, здається, 5 чи 6 чоловіків нарахували. Вони почали ходити на хлібозавод, там була велика цистерна звичайної води з-під крану, технічної, яку використовували на хлібозаводі. Хлібозавод в середині березня вже був розбомбленим. Вони прорубали вихід через гаражі, через бетонні стіни і почали на машині їздити. Вони набивали машину баклажками. Із 15-го березня почали воду набирати ось так, тому що з джерела не всі тоді повернулися.

 — Зустрічалися вам військові?

 — До нас приходили українські військові. Російських військових я не бачила доки не пішла зі сховища на той бік. Тому що ми сиділи під самим заводом, і до 22-го березня, доки ми не пішли, ми російських військових не бачили. Приходили до нас наші декілька разів. Двічі приїжджала поліція. І один раз приходили військові, хотіли підселити до нас дітей із інтернату. Двічі наші нам привозили гуманітарну допомогу зі складів магазинів — військовими все виносилось. Нам привезли їжу, привезли м’ясо. Привезли рибу мерзлу, туші, брикети. Було дуже холодно, до -10. Це все чоловіки занесли на горище і рубали, у когось була сокира з дому. Була можливість готувати щось дітям на м’ясному бульйоні. М’яса було небагато, але дітям ми як готували, варили відро м’яса — це був бульйон. М’ясо відкидали на кашу чи макарони. Дітям був суп. Тому що з водою була проблема. Ні помитися, ні підмитися. Не те щоб голову помити. Просто змочували рушники, обтиралися. Воду у відрі для посуду міняли раз на день. Ополіскували все без миючого. Чистим шматком тканини витирали. Але в нас ні в кого не було ні блювоти, ні розладів. Усе було добре. Як тільки ми пішли в ці фільтраційні табори «ДНР», я знаю, що вся Донецька область страждала розладами, і потім оце все весело пішло на Росію — тому що після фільтраційних таборів всі мікроби понесли туди, до Росії.

 — Багато людей було у вашому сховищі?

Перший список був 2-3 березня, ми віддавали списки поліції, постійно писали ПІБ, дату народження. Вони заносили до бази, щоб потім можна було нас знайти, тому що між сховищами сім’ї шукають один одного. Було приблизно 80 людей 2-го березня. 15-го нас було вже 150. І під кінець було майже 200. У кожній кімнаті 20-30 чоловік було, кімнат багато, 8 чи 9. Дуже багато дітей було, майже 100 дітей. В кожній сім’ї 1-2-3. Були старі люди з нами, були інваліди. Були дві старенькі, їм по 90 років, вони ще застали Велику вітчизняну війну. Були маленькі дітки, десь п’ять немовлят було, до року. Наші солдати привезли раз памперси дітям, ліки раз привозили. Одного разу нам привезли багато їжі, а другий раз нам привезли воду, напої, памперси, засоби гігієни. Усе це важливо було. Спочатку всі соромились, потім поділили все між собою. З кожної кімнати вийшло по жінці, і розділили все по кількості людей, які там проживали.

Віра готує їжу під будівлею спорткомплексу «Азовсталь»

17-го чи 18-го числа до нас приїхали солдати. Привезли дітей із якогось інтернату — не пам’ятаю назву селища під Маріуполем. 25 дітей дошкільного віку. Вони хотіли поселити їх до нас, але в нас не було вже місця, 200 людей уже було. Я пішла з чоловіком поселити їх. Поряд був дитсадок, але він згорів. Ми вийшли, підійшли до садочка — він горить. За садочком школа №56, вона ще була ціла. І ми туди провели їх, до підвалу. Там декілька виховательок було і 25 дітей. Я не знаю, що з ними, де вони. Тому що я знаю, що ця школа в перших числах квітня теж згоріла — у неї влучили. Дивились, де пересуваються чоловіки, і стріляли туди. Біля школи чоловіки готують їжу — все, ми будемо стріляти туди. Загалом готували чоловіки, тому що жінки чи сиділи з дітьми, чи боялися виходити.

 — Із вашого сховища всі вціліли?

 — Ні, з нашого сховища не всі вціліли. 22-го березня вранці ми пішли з чоловіком до машини, у мене там холодильник у багажнику був, на холоді. І ми пішли взяти ковбаси і здається в мене була остання половинка хлібу. Ми хотіли бутерброди зробити, поставили варитися на бульйон індичку. І ми заходимо о 8:45 ранку, спускаємося в підвал. Чоловік хотів піднятися нагору, списати що до багаття треба принести. Якось вийшло, що я його затримала, сказала «Стривай, давай дочка прокинеться, добрий ранок скажемо, будь ласка». І о 8:45 вибух. Влетіло чи то авіа, чи з корабля. Ми так і не зрозуміли, тому що якось влетіло в бік будівлі. Не згори, а в бік. Але ми думаємо, що це був корабельний снаряд. Обвалилася частина будівлі, і завалило. Загинуло 5 людей. 4 померло одразу і одного контузило, він протягом пів години мучився.

Не змогли їх захоронити. Тому що довбали постійно в цей день. Їх віднесли на поле і присипали тим же камінням, яке обсипалося. Хотіли похоронити в трансформаторній будці, але лопати немає — прикопати глибоко не виходить. Постійно бігали бродячі собаки. Постійно рили ями, тому що тваринам їсти нічого було. Ми кормили, якась їжа у нас була. 200 людей і у всіх удома щось було. До кінця березня ми не голодували. В інших сховищах, я знаю, було гірше. Ми носили щось, що в нас було — кашу, м’ясо — у сусідній двір.

17-го березня обвалився наш будинок. Із нашої округи він був перший. Бульвар Морський, 2 і 4, це був довгий спарений будинок. Увечері напередодні у дворі стояв танк. Наш танк. І з нашого двору стріляв. Прикриваючись двома будинками. І хтось випустив 4 сигнальні ракети. Як кажуть, постріл сигнальної ракети — $150. І хтось позначив цей квадрат, де стояв танк, цими сигнальними ракетами, і буквально через 10 хвилин — авіабомба. І у нас обвалилася стіна з під’їзду будинку. Тобто залишилися сходи і видно квартири. Одна родина залишилася під завалами з однієї сторони. Магазин автозапчастин «Волга» в моєму будинку був. Він загорівся, там були автомастила, і будинок почав горіти. Він горів добу. Через добу під’їзд, із якого випала стіна, обвалився, і пожежа припинилася. Цей будинок добомбили, і 19-го березня вже під’їзд випав і будинок згорів. Хтось сповістив, що танк там постійно стоїть, і цей будинок просто знесли. І переключилися на сусідні три будинки.

20-те березня, Морський бульвар, 20. Там живе мама моєї подруги. Під’їхав танк о 4:30 ранку і став стріляти по під’їзду. У II і III під’їзди теж. Люди опинилися під завалами, сім’ї під завалами. Дві чи три родини там загинуло. Танк був російський, тому що на ньому була Z. Білим. І прапор Росії був намальований балончиком. Це було 20-го березня, і 22-го ми пішли, тому що 5 людей із нашого сховища загинули. І це була остання крапля. Двоє було з нашої кімнати.

 — Вам відомі імена і прізвища загиблих?

 — Так, у мене є фото таблички похоронної, яку їм зробили.

Табличка з іменами загиблих на Ломізова, 1. Фото: Віра Кам’янецька

22-го березня ми пішли. Ми намагалися 15-го березня, але потрапили під обстріл на Мухиному. До цього ми 9-го намагались поїхати, але ми не змогли навіть із подвір’я виїхати. Зі сторони Виноградного, з «Орлятка» обстріли були. 15-го ми потрапили під обстріл можливо нашої армії.

Лівий берег відрізали, дуже багато було спроб прорватися в центр з лівого берега. З боку Східного, з боку Ленінградського ми підходили до військових, питали: «Як нам виїхати до України?» Сказали: «Ви не виїдете. Лівий відрізаний. Тому що якась там спецоперація і це буде небезпечно для вас. Сидіть, чекайте, коли можна буде».

 — Як вам вдалося покинути місто?

 — Пішки. Ми кинули машину. Цілу машину. Повний бак. Тому що сховище, де ми знаходилися, на нього випав під’їзд із мого будинку, дорога була перекрита. Спуск вниз до Ляпіного [Виноградного] теж був загороджений машинами. Чимось завалений, щоб із тієї сторони російські військові не під’їхали. Можна було спробувати виїхати через хлібозавод, але там постійно велися вуличні бої. Із тієї сторони — по вулиці Азовстальській, уздовж Акваторії, вздовж Сільпо, яке згоріло. За Сільпо були гаражі, вони теж заміновані були. Це нам наші сказали: «Туди не ходіть, там заміновано. Рухайтесь дворами».

І ось, ми пішли пішки. Дві [автобусні] зупинки, «Дитячий світ» і «Чайка», ми йшли годину — від під’їзду до під’їзду. Ми зайшли на нашу другу квартиру на Ломізова, 5. Ми її тільки в грудні виплатили. Дочці планували, що в сусідньому дворі буде жити, чоирикімнатну купили. Їй 4 роки, 5 буде у червні. До першого класу хотіли другу дитинку.

Ми пішли через Ломізова, 5. Під кожним під’їздом ми хвилин 5 стояли, тому що рахуєш постріли: десь 20 пострілів і 5 хвилин перезаряджання. Ми до середини березня вирахували це. І ти встигаєш від під’їзду до під’їзду добігти. Буває таке, що під’їзд обвалений — ми бігли до наступного. Біля кожного будинку, практично, хрести з табличками були. Сусіди хоронили сусідів. У нас у дворі, коли випала під’їздна стіна, виникла вирва: емлю виштовхнуло під бетоном. І три будинки: Морський, 4, Ломізова, 3 і Ломізова, 5, хоронили там людей. Присипали зверху землею у цій вирві. 

Коли під’їзд випав, усе це піднялося нагору. Морський бульвар, 20 і 14, там такий «п’ятачок» був, біля дитсадочка №103 сміттєві баки стояли, за сміттєвими баками складали тіла. Коли ми бігли, ми з мамою це бачили. Чоловік ніс дочку, він закрив їй очі шапкою, щоб вона цього не бачила. Але вона все одно побачила. Я їй сказала, що це манекени. Але вона повірила мені. Вона, звичайно, знала, що війна, але я казала, що поряд швейне ательє, це все манекени, це ляльки. Теж саме було біля магазину «Маріуполь», там теж були складені тіла. Акуратно, стопкою. Прикриті транспорантом із магазину «Мойдодир». За «Маріуполем» був інклюзивний дитячий ресурсний центр. Красиве таке, жовте із зеленими вставками. Там теж саме: у дворі за парканом були складені купою тіла. Купою просто. До підвіконня першого поверху, там високі вікна, метра півтора. Навіть не знаю скільки там людей лежало. І як переходиш бульвар Меотиди, від «Чайки» до площі там жодного вцілілого дерева. Ця алейка, де ми раніше кормили голубів, там просто одні пеньки. Вівся жорсткий артилерійний обстріл. Ми переходили і… ніби траву покосили. І все це завалене, перевалене, йти взагалі неможливо, дороги немає. Скло, каміння, шматки бетону, шматки дерев. Вже навіть 10-го березня, я пам’ятаю, що ми не рубали дерева. Брали оці гілки, які були снарядами збиті. Не потрібно було дерева рубати — все завалене було деревами. 

Коли ми переходили бульвар Меотиди, за бульваром вже було практично тихо, люди спокійно пересувалися. Ми вибігаємо чорні. У сажі. Ми взяли із собою тільки рюкзак з ноутбуком, я взяла дочці трусики, штанці і новий светр, який їй подарувала подружка. Все. Мама взяла із собою песика, вона везла його моїй сестрі через усю Європу. У моєї сестри онкологія, третя стадія. Вона коли їхала до Польщі, цю собаку не змогла забрати, тому ще не було щеплення. Мама пару тижнів тому привезла ту собаку. Сестра пообіцяла: «Якщо ти привезеш собаку, я одужаю».

Ми дісталися цього бульвару Меотиди, перейшли дорогу, і там вже всюди чеченці. У будинках, які біля Насті моєї: 52, 54, 56, 58. Там у кожному під’їзді чеченці були вже. Вони намагались давати якісь фрукти, солодощі. Ми нічого не брали у них, єдине — взяли баклажку води, 5 літрів. Цю воду привезли потім із собою до Таганрогу. Ми потрапили до Безіменного. Від «Орлятка» пішки йшли до Північного табору — до Ляпіного [Виноградного], там якісь автобуси були, які довезли до Безіменного.

У Безіменному ми були два дні. Я зустріла свою Настю. Лівий берег увесь туди евакуювався. Ці два дні постійно моніторили списки, ходили по трьом закладам, у яких біженців утримували. Це школа, де на підлозі спали на купі одягу. Клуб сільський, у якому сидячи спали, такі дерев’яні крісла. Як у поліклініках. Хтось на підлозі спав, тому що сидячи неможливо спати. Але ми там не спали, ми два дні переночували у батьків наших друзів у Безіменному.

Потім нас повезли у Докучаєвськ. Місто, де немає води. Там перебита насосна станція, і цей хвалений «ДНР», який «усе відновлює», і, як вони кажуть: «це буде рай на землі для руських». У місті немає води місяць, людям привозять воду в цистернах. І вони миють посуд у відрах. Оці волонтери типу, не можу їх так навіть назвати, у якихось казанах готували кашу пшеничну, і в одноразових тарілках роздавали людям. Мало того, що каша була неїстівна, одразу як ми приїхали, люди, які там, кажуть: «Не їж, тому що тут вже у всіх розлади». Вони дають цю тарілку одноразову, у кого нема чого їсти — з’їли цю кашу, вони її ганчіркою обтерли і зверху наступну порцію наступній людині дають. Почалася блювота, розлади. Діти почали температурою мучитися. Приїжджає швидка — ліків немає. Крапельницю зробити не можуть, нічого дати вони не можуть. Все.

Кімната матері і дитини. Там нас людей 30-40 мам із дітьми. Матраци брудні — не знаю, де їх узяли. І ось ти на цьому матраці, який 1,5 м на 60 см. Ліворуч блювота у дитини, праворуч блювота у дівчинки — вона взагалі лежача, інвалід ДЦП. Якийсь компот смердючий, незрозуміло ким зварений. Воду питну зі скандалом видавали, із перекошеним обличчям. 200 мл на людину. Це пластиковий стаканчик, 3 рази на день. Ну що це. Ми почали сваритися.

Потім ми на митниці провели в автобусі 18 годин. 18 годин! І в Новоазовську вже мою дочку наздогнала вся ця напасть. На митниці їй стало зле. У неї блювота почалася, вона заблювала їм всю митницю. А вони 5 годин тримають і не випускають. Кімната, 10 стільців і 70 людей, вона в чоловіка на руках спить. Настільки було погано, що вона прокинеться, виблює, і знову спить. Їй дали одну ложку Ентеросгелю. Одну ложку! Години через три ми вчинили з чоловіком дикий скандал. Тому що вже все. Ми поскандалили дуже сильно. Він пішов на вулицю сваритися, я — до кабінету ФСБшників. Влетіла, кричала на них, сварила. Вони типу: «Ми швидку викличемо». Я кажу: «Мені однаково. Відпускайте!» Ось двері, і за дверима Таганрог. І на Ростов є автобуси, куди хочеш. Нас відпустили.

Із Таганрогу ми вже хотіли до Ростова. Люди, які були там у цьому таборі, розбитому на вулиці, сказали нам одразу, що з Таганрогу везуть на Ростов, а в Ростові розподіляють по областям, якщо тобі нікуди їхати. І ось коли ти сідаєш у цей автобус, починають тебе пресувати. Біженство вони не хочуть давати, тільки тимчасовий притулок. У якусь область везуть, селять там: «Будиночок у селі, порося, все що хочеш — ми тобі дамо». І сказали нам, що дуже наполягають: «Давай документи, а потім сідай у автобус, я тобі там віддам». Ми викликали з Таганрогу таксі. Скидалися люди на таксі, і до Ростова доїжджали. І ми теж, ми викликали собі тихенько таксі. А з Ростова нам друг купив квитки, і ми поїхали до Москви.

 — Куди далі з Москви? Як ви з Москви вибиралися?

 — Ми з Москви поїхали до мого друга, у Нижній Новгород, і тиждень сиділи там. Лікували дочку. У неї із зубами почалися сильні проблеми, такого раніше не було — була одна пломба. А за місяць — три «дірки». Ми там пролікували їй зуби. Він допоміг нам із одягом, підлікував нас. І через тиждень ми знову приїхали до Москви, купили квиток Москва-Варшава. Білети купували за 3-4 дні, попит був дикий, усі їхали з Росії. Купили квитки Москва-Варшава. І поїхали до Польщі. Привезли маму мою до сестри, побули в неї і приїхали далі сюди, до Німеччини.

 — Як проходила фільтрація, у чому вона полягала? Де вона проходила, у Безіменному чи в Новоазовську?

 — Фільтрація проходила години 2-3. 5 днів нас просто кидали по автобусам і по містам. Тому що вони не могли впоратися з такою кількістю людей, потрібна була машинка для зняття відбитків пальців, а вона була не у всіх містах. І фотоапарат теж потрібен був якийсь спеціальний, щоб фотографувати наше обличчя. Обладнання немає, людей не вистачає, і просто 4 дні ми подорожували туди-сюди. Щоб пройти оцю процедуру фільтрації.

У військову комендатуру чи військкомат заходиш, фотографують тебе, знімають відбитки пальців, сканують телефон, скидають всі контакти твої, останні виклики за місяць. Гугл-карти скачують, куди ти заходив. Які місцевості ти гуглив. Через якусь програму проганяли галерею. У кого військові фото були, ставили питання. Я не фотографувала. Мені така пам’ять не потрібна була. При мені дівчина гуглила «Маріуполь-Калінінград». Її почали питати: «Чому Калінінград, що у тебе в Калінінграді?» А в них там військова база, як виявилося. Вона каже, що сестра там. «Давай номер сестри». Почали дзвонити сестрі: «Ви знаєте таку-то людину, хто вона вам? Надішліть фото свого паспорта. Доведіть, що ви родичі». Вона каже: «Я заміжня, у мене інше прізвище». «По батькові значить буде однакове». Все отаке.

Чоловіків перевіряють окремо. Чоловіків роздягають. Якщо є тату — показуй. Якщо їм не подобається татуювання, то роздягають і дивляться ще татуювання. Ти повинен пояснити значення, навіщо ти її набив. Крім телефонів, перевіряють документи. Не просто паспорт перевіряють.  Якщо ти прописаний у Маріуполі, то лояльніше ставилися. Були люди деякі з Києва. Питали: «Чому не розмовляєш українською, чому говориш російською? Де воював твій дід, де воював твій прадід?»

Знайомі перетинали російський кордон, щоб теж поїхати до Німеччини. «Чому в тебе син Захар? Поясни чому ти вибрала саме таке ім’я». Уявіть, із дитиною оце все. «Що це за ім’я, де воював твій дід?.. А чому ти не знаєш, ти повинна знати. Ану, клич сюди свою маму… А де воював ваш батько, де воював ваш дід?» Годину протримали їх із цими питаннями. Істерика просто вже була. Хоч бери дитину іншим ім’ям називай. І отакими питаннями, хто не сподобався, просто задовбували.

 — У вашого чоловіка фільтрація без проблем пройшла?

 — Так, у мого чоловіка фільтрація пройшла майже без проблем. Тому що він не військовозобов’язаний. У нього довідка по стану здоров’я. Тобто він навіть не в запасі. Вони до нього інтересу ніякого не проявили, єдине, що у нього на шиї висіла флешка, Вони примусили його показувати все, що було на флешці. На флешці були просто дитячі фотографії. І скріншоти комунальних платежів, квитанції, які потрібно було роздрукувати. І вони його примусили всю флешку показати. Теж прогнали її через якусь програму і заархівували собі, про всяк випадок. А раптом серед дитячих фотографій буде якась інша фотографія. Ну, на здоров’я.

Кума мого дуже довго тримали. Він служив у армії українській, і в поліції. Там у нього був допит більше 3 годин, жорстокий. Я знаю, що цю фільтрацію не всі чоловіки попроходили. Деякі, хто служив в армії українській, їх залишали. Наприклад, ми приїжджаємо на митницю: «Немає мого чоловіка вже 4 дні», — розказує мені жінка. Їх посадили в якусь машину і відвезли з Докучаєвська нібито до Старобешева, на інший допит. І чи повернувся він, я не знаю.

 — Невідома доля цієї людини?

 — Ні. Взагалі. Я знаю деяких, що по 2-3 тижні сиділи їхні знайомі. І ні слуху, ні духу.

Намагаються солдати, які зараз у Маріуполі, навіяти довіру до себе, роздають гуманітарну допомогу. Нашим кумам пропонують для будинку виділити будівельні матеріали. Шифер. Будинок зруйнований, «давайте привеземо вам». У працівників Азовсталі випитували, як потрапити в завод. Із наших знайомих ніхто не розказував. Всі казали: «Не знаю, я в іншому цеху». Але знаю, що вони майже під дулом автомата намагалися з’ясувати, як підібратися.

Так вийшло, чи вони спеціально так зробили — ще до восьмого березня всі прохідні були завалені. Я не знаю, як там люди рятувалися. Виходу із заводу майже немає. Вони його бомбили до такого ступеня, що бетонні паркани з колючим дротом, воно все обвалилося. Прохідна, яка на шосту дільницю йде — вона просто обвалилася, там і танком не проїдеш, тобто фактично виходу із заводу нема. Відрізали взагалі людям будь-який шлях до порятунку. З Лівого берега ніяк.

Були люди, які по заводу йшли, по цьому камінню, змогли вийти пішки до України. Із візками з Амстору йшли — у візок речі накидали. У нас так з Морського бульвару, 20 дівчина з двома дітьми врятувалася пішки, йшла Пост-мостом. Дитину молодшу у візок посадила, і доштовхала його до Черьомушок. Вона цілий день ішла, але вона змогла виїхати. Вони зараз, здається, у Вінницькій області.

 — Віро, які подальші плани у вашої родини?

 — У мене планів немає. Я не знаю, що робити далі. Я хочу повернутися в Україну. В Україну свою. Тільки куди… Маріуполя немає, у «деенерівський» Маріуполь ми ніколи не повернемось. У моєї мами вціліла квартира, у нас бабуся залишилась, у неї цілий будинок у приватному секторі. Але в «деенерівський» Маріуполь ми не прїдемо.

 — Квартира на Ломізова, 5 вціліла?

 — Ні. У Ломізова, 3 влетів у дах снаряд. І пожежа перекинулася на наш п’ятий будинок. Потім у нашу квартиру залетів снаряд. У мене є фотографія, де згорівший будинок і стіни відвалилися, залишився тільки каркас. І через цю квартиру, у якій ми жодного дня не переночували, видно будинок, Морський, 4. Там нічого немає вцілілого. У районі де Азовсталь, немає жодного вцілілого будинку. Там все зруйноване і згоріле. Все! Аж до того, що деякі будинки зрівняні із землею. Уявіть фотографію: усе зелене, красиве, все квітне. І ті будинки — як зуб у роті вирвали. Там немає нічого. Оці три будинки, школа №56 і дитсадок №103. У нас такий був куточок, де два дитсадки і школа — все зручно і компактно. Поле спортивне. Немає нічого взагалі. Деякі будинки на Морському бульварі згоріли, але там люди у підвалах ще досі живуть. Там, де біля заводу, там нікого немає взагалі. Повернутись туди нікуди.

Спорткомплекс «Азовсталь» до та після бомбардування

І площа. Далі площі ти не зайдеш, там далі стоїть русня і не пускає. 70-річний дідусь їхав навідати нашу бабусю. Вона живе на Вечірньому ринку, з нею моя двоюрідна сестра з родиною, допомагає їй. І вони [росіяни] його майже довели до серцевого нападу своїми питаннями, з автоматами. «Покажи свій телефон, назви адресу».

Розповідають, що гуманітарку роздають, відбудовують, прибирають. Вони одну вулицу прибирають Азовстальську, а на сусідній, на Морському, вони ще тіла спалюють мобільними крематоріями. І це все люди розповідають. Сморід у місті на Лівому березі нестерпний. Оці тіла гниють, тиждень було спекотно. Кіптява і запах тіл, що розкладаються. Зараз там похолоднішало, дали вони воду, і почало це все випливати. Людей же глибоко не хоронили, тому що нічим. Це взагалі нестерпно. Просто нестерпно.

Матеріал підготовлено Харківською правозахисною групою у межах глобальної ініціативи T4P (Трибунал для Путіна).

Інтерв’ю опубліковано за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.
 Поділитися