– Мене звати Олексій Шевяков, народився я в місті Лисичанську Луганської області, мені повних 40 років. Знаєте, в перші дні війни, коли тільки розпочалося все у 2014 році, коли пішов цей сепаратистський рух, загострення почалося у місті, людей хапали пачками. Знаєте, були ідеалісти, які вірили у «рускій мір», світле майбутнє.
Були українці, які відмовлялися від цього всього. Але згодом, як вийшло, неможливо було вийти надвір. Приїжджали козаки в папахах. Такі бороди у них! І нас із товаришами взяли, ну не знаю, як правильно сказати, виділили до армії. Примушували писати заяву про вступ до «народно-визвольної армії генерала козіцина». Ми відмовлялися. Хтось погоджувався, хтось ні. І вийшло, що ми втрьох, троє товаришів нас було, ми відмовлялися.
Вони нас спочатку катували. Потім повезли вже нас вбивати, розстрілювати нас – у районі Червоний. Це як поїхати на Третій завод… У нас був колись содовий...І в цьому районі, під мостом, гора тіл лежала. Саме привезли, ну, це було дуже страшно насправді.
Відмовлятися вже було, ну я не знаю – сам себе не обдуриш... Тому що я не розумію, як можна взяти автомати та йти проти своєї матері воювати – такого бути просто не може!
І саме так, плакали від страху… було таке. Ну дякувати Богу, бачите, не вбили. Але психологічно – постріляв він у повітря… Погрожували. І сказали: десь ще раз побачимо, то будеш на цій купі; або з нами – або ось сюди...
Влаштувався на шахту. До війни я працював на екструдері – пакети робив поліетиленові різні. Їздив на заробітки – виходило нормально. Саме вистачало і на «хліб із маслом», і поїхати відпочити.
Потім влаштувався на шахту. У мене освіта середньо-спеціальна: газоелектрозварювальник, слюсар підземний, кранівник. Але за фахом я не працював. а влаштувався на шахту: возив людей, видача людей була на мені. Ну теж нормально було до війни, я не пам'ятаю який курс був - виходило до всього ось цього до першого конфлікту, у мене виходило близько 800 доларів зарплата була. Тобто я вважаю, що на 2012 – 2013 рік це більше, ніж достатньо – можна було жити добре, відкладати, створювати сім'ю. А зараз жах.
– Як минули ваші перші дні повномасштабної війни? Чи потрапляли ви під обстріл?
– Знаєте, це як ось буквально вчора було – я дуже добре пам'ятаю. У мене собака, німецька вівчарка. І в мене з нею режим певний – я її рано-вранці виводжу гуляти… Ми з нею пішли погуляли десь на початку шостої ранку. І я як зараз пам'ятаю, що був жахливий гуркіт – вибух такий, знаєте, як бабахнуло.
Поруч Сєвєродонецьк, Лисичанськ, Рубіжне. Там «Красник» у Рубіжному – це військовий завод. Нафтохімічний «Сєвєродонецький Азот». І у нас НПЗ у Лисичанську. І іноді там буває якийсь викид, знаєте. Там щось «викидають» і воно схоже на вибух. Я спочатку не надав значення, а потім завів собаку, попив чаю, вийшов. Думав піду цигарку викурю. Дивлюся людей купа, якась метушня. А перед цим же скільки говорили у новинах, що ось нападуть. І я чую, що люди кажуть що війна почалася.
Я ж не повірив спочатку, розгубився. І миттєво черги… Ну все, все змели з магазинів, все змели з аптек одразу. Це 24 числа…
А з 24 на 25 вночі вибух був такої сили, що будинок здригнувся! У мене 10 поверховий будинок і його в буквальному сенсі захитало. На ранок я вийшов, у нас там школа, ліцей, поруч будинок п'ятиповерховий та дев'ятиповерхівка стоїть, пекарня. І там біля входу буквально кілька метрів – я не знаю, з чого воно, але воно стирчало із землі більше, як на метр. Ось таке ось у діаметрі… Воно там бахнуло так, що не було ані шибок, ані дверей – «повиносило» взагалі все. Було страшно, було незрозуміло, що робити, як бути? Це раніше була вулиця Свердлова. А зараз – Сосюри вона називається. Якщо не помиляюсь – Сосюри, 365.
І таких місць (обстрілів) у нас у місті з кожним днем ставало все більше. Знаєте як кажуть, що гриби після дощу. Було незрозуміло – якщо ти заплющив очі – прокинешся чи ні? Побачиш світанок, доживеш до вечора? Якщо ти вийшов надвір - чи ти повернешся назад?
… Я прийшов на роботу, на шахту. На другу зміну, це було близько першої приблизно. «Нарядна» – де ми приходимо, сидить начальник і роздає наряди на роботу, дає завдання. Там двері металеві, приблизно, десь із сантиметр, може трохи більше. Я їх закрив, і буквально тієї ж миті стався вибух позаду – близько 3 метрів. Я не знаю з чого воно влучило, але двері винесло – разом із рамою залізної навареною! Вони взагалі як пушинка – просто їх винесло.
– Чи були ви свідком подій, в яких ви бачили злочинні дії проти таких мирних жителів, як ви?
– Так, звичайно, бачив – поряд зі мною, по проспекту Леніна, 98, у гараж потрапило… Снаряд чи міна. Потім у Пролетарський район, Дібровський район. 10 років Жовтня, поліклініка, там, де живе хрещена моя. Це проспект Леніна, 137. У них у сусідні будинки потрапило.
А торговий центр «Городок» – від нього взагалі лишилося каменю на камені. Він згорів весь повністю, там поруч просто телевежа, та й вони напевно її хочуть розбити, щоб погасити центр комунікацій, зв'язку.
І на роботі я нарахував 26 потраплянь – коли ось після цього вибуху, що був за мною. Було 26 обстрілів, які лягли саме туди, де ми лежали, там у підвалі.
Один на один... І страшно було виходити, не зрозуміло, що робити? Дзвонить диспетчер, каже, біжіть у бомбосховище! То як же туди бігти? Страшно підняти голову, не кажучи про те, щоб бігти, ми ж не безсмертні все-таки...
Поруч зі мною лікарня «Райдуга». Перший поверх – взагалі там немає ні скла, ні рам - повилітало все, тобто теж вибухом посікло все.
Поряд із поліклінікою, трохи ближче до центру міста – швейна фабрика. Там теж усередині влучання в саму територію, вибухи були по території. Приватний сектор дуже сильно постраждав – мене там мало не розстріляли, від будинків там тріски одні залишилися... Є такі, де просто впала, але не вибухнула... Пощастило людям: бомби авіаційні.
У мене мама до першого конфлікту збройного жила у своєму будинку, на вулиці 10 років Жовтня. Має приватний будинок. Зараз вона поїхала до села, де народилася, і там досі живе. Нині на окупованій території – це Сватівський район.
Ось, і в неї, між її будинком та сусідським – паркан. На ньому лежить – я не знаю, вона може метри чотири приблизно, п’ять завдовжки – бомба. Вона не вибухнула дивом. Якби вона вибухнула, там взагалі від двох будинків нічого не залишилося б.
– Що кажуть ваші знайомі з росії (окупованих територій)?
– Знаєте, у мене були знайомі, до війни, коли все тільки почалося. В Луганську. Були хлопці знайомі. І ось я з ними спілкувався. Знаєте, вони не розуміють нас. Таке враження, що я живу на Землі, а вони на Марсі. Тобто ти їм про одне, а він каже – «ми прийдемо все одно». Ти йому кажеш – «а навіщо?». Він каже – «ну це ж наша земля»! Ну, яка вона ваша? Ну, як ви йдете до нас зі зброєю в руках, ви стріляєте!
Я йому кажу, мовляв, немає ні сім'ї, немає ні рідних, ні будинку, ні роботи, ні стабільності. Взагалі нічого немає, ну що ви «несете»? Для чого ви йдете – як вважаєте самі? Вони думають, що вони живуть погано – то це ми винні. У тому, що вони живуть так. Забуваючи про те, що це не ми їм автомат дали. І не я його сюди послав. А виправдовується, знаєте, як? «Немає іншої роботи, крім армії»! Тобто там неможливо по-іншому жити! Тобто не буде грошей на існування, не можеш ані одягтися, ані поїсти, ані заплатити за комуналку – взагалі ніяк, тільки армія.
Мене звати Тарас Зозулінський, я журналіст зі Львова, продовжуємо нашу боротьбу.
Інтерв’ю опубліковано за фінансової підтримки чеської організації 
