Меню
• Інтерв’ю   • Голоси війни
Тарас Зозулінський, 01 червня 2022

«На паркані лежить авіабомба — метрів п'ять завдовжки…» — мешканець Лисичанська

У 2014-му році Олексія мало не розстріляли бойовики – за те, що не схотів вступати до лав «народно-визвольної армії генерала козіцина». У 2022-му він став свідком жахливих обстрілів рідного міста.

Олексій Шевяков, Лисичанськ

– Мене звати Олексій Шевяков, народився я в місті Лисичанську Луганської області, мені повних 40 років. Знаєте, в перші дні війни, коли тільки розпочалося все у 2014 році, коли пішов цей сепаратистський рух, загострення почалося у місті, людей хапали пачками. Знаєте, були ідеалісти, які вірили у «рускій мір», світле майбутнє.

Були українці, які відмовлялися від цього всього. Але згодом, як вийшло, неможливо було вийти надвір. Приїжджали козаки в папахах. Такі бороди у них! І нас із товаришами взяли, ну не знаю, як правильно сказати, виділили до армії. Примушували писати заяву про вступ до «народно-визвольної армії генерала козіцина». Ми відмовлялися. Хтось погоджувався, хтось ні. І вийшло, що ми втрьох, троє товаришів нас було, ми відмовлялися.

Вони нас спочатку катували. Потім повезли вже нас вбивати, розстрілювати нас – у районі Червоний. Це як поїхати на Третій завод… У нас був колись содовий...І в цьому районі, під мостом, гора тіл лежала. Саме привезли, ну, це було дуже страшно насправді.

Відмовлятися вже було, ну я не знаю – сам себе не обдуриш... Тому що я не розумію, як можна взяти автомати та йти проти своєї матері воювати – такого бути просто не може!

І саме так, плакали від страху… було таке. Ну дякувати Богу, бачите, не вбили. Але психологічно – постріляв він у повітря… Погрожували. І сказали: десь ще раз побачимо, то будеш на цій купі; або з нами – або ось сюди...

Влаштувався на шахту. До війни я працював на екструдері – пакети робив поліетиленові різні. Їздив на заробітки – виходило нормально. Саме вистачало і на «хліб із маслом», і поїхати відпочити. 

Потім влаштувався на шахту. У мене освіта середньо-спеціальна: газоелектрозварювальник, слюсар підземний, кранівник. Але за фахом я не працював. а влаштувався на шахту: возив людей, видача людей була на мені. Ну теж нормально було до війни, я не пам'ятаю який курс був - виходило до всього ось цього до першого конфлікту, у мене виходило близько 800 доларів зарплата була. Тобто я вважаю, що на 2012 – 2013 рік це більше, ніж достатньо – можна було жити добре, відкладати, створювати сім'ю. А зараз жах.

– Як минули ваші перші дні повномасштабної війни? Чи потрапляли ви під обстріл?

– Знаєте, це як ось буквально вчора було – я дуже добре пам'ятаю. У мене собака, німецька вівчарка. І в мене з нею режим певний – я її рано-вранці виводжу гуляти… Ми з нею пішли погуляли десь на початку шостої ранку. І я як зараз пам'ятаю, що був жахливий гуркіт – вибух такий, знаєте, як бабахнуло.

Поруч Сєвєродонецьк, Лисичанськ, Рубіжне. Там «Красник» у Рубіжному – це військовий завод. Нафтохімічний «Сєвєродонецький Азот». І у нас НПЗ у Лисичанську. І іноді там буває якийсь викид, знаєте. Там щось «викидають» і воно схоже на вибух. Я спочатку не надав значення, а потім завів собаку, попив чаю, вийшов. Думав піду цигарку викурю. Дивлюся людей купа, якась метушня. А перед цим же скільки говорили у новинах, що ось нападуть. І я чую, що люди кажуть що війна почалася.

Я ж не повірив спочатку, розгубився. І миттєво черги… Ну все, все змели з магазинів, все змели з аптек одразу. Це 24 числа…

А з 24 на 25 вночі вибух був такої сили, що будинок здригнувся! У мене 10 поверховий будинок і його в буквальному сенсі захитало. На ранок я вийшов, у нас там школа, ліцей, поруч будинок п'ятиповерховий та дев'ятиповерхівка стоїть, пекарня. І там біля входу буквально кілька метрів – я не знаю, з чого воно, але воно стирчало із землі більше, як на метр. Ось таке ось у діаметрі… Воно там бахнуло так, що не було ані шибок, ані дверей – «повиносило» взагалі все. Було страшно, було незрозуміло, що робити, як бути? Це раніше була вулиця Свердлова. А зараз – Сосюри вона називається. Якщо не помиляюсь – Сосюри, ​​365.

І таких місць (обстрілів) у нас у місті з кожним днем ​​ставало все більше. Знаєте як кажуть, що гриби після дощу. Було незрозуміло – якщо ти заплющив очі – прокинешся чи ні? Побачиш світанок, доживеш до вечора? Якщо ти вийшов надвір - чи ти повернешся назад?

… Я прийшов на роботу, на шахту. На другу зміну, це було близько першої приблизно. «Нарядна» – де ми приходимо, сидить начальник і роздає наряди на роботу, дає завдання. Там двері металеві, приблизно, десь із сантиметр, може трохи більше. Я їх закрив, і буквально тієї ж миті стався вибух позаду – близько 3 метрів. Я не знаю з чого воно влучило, але двері винесло – разом із рамою залізної навареною! Вони взагалі як пушинка – просто їх винесло.

– Чи були ви свідком подій, в яких ви бачили злочинні дії проти таких мирних жителів, як ви?

– Так, звичайно, бачив – поряд зі мною, по проспекту Леніна, 98, у гараж потрапило… Снаряд чи міна. Потім у Пролетарський район, Дібровський район. 10 років Жовтня, поліклініка, там, де живе хрещена моя. Це проспект Леніна, 137. У них у сусідні будинки потрапило. 

А торговий центр «Городок» – від нього взагалі лишилося каменю на камені. Він згорів весь повністю, там поруч просто телевежа, та й вони напевно її хочуть розбити, щоб погасити центр комунікацій, зв'язку.

І на роботі я нарахував 26 потраплянь – коли ось після цього вибуху, що був за мною. Було 26 обстрілів, які лягли саме туди, де ми лежали, там у підвалі.

Один на один... І страшно було виходити, не зрозуміло, що робити? Дзвонить диспетчер, каже, біжіть у бомбосховище! То як же туди бігти? Страшно підняти голову, не кажучи про те, щоб бігти, ми ж не безсмертні все-таки...

Поруч зі мною лікарня «Райдуга». Перший поверх – взагалі там немає ні скла, ні рам - повилітало все, тобто теж вибухом посікло все.

Поряд із поліклінікою, трохи ближче до центру міста – швейна фабрика. Там теж усередині влучання в саму територію, вибухи були по території. Приватний сектор дуже сильно постраждав – мене там мало не розстріляли, від будинків там тріски одні залишилися... Є такі, де просто впала, але не вибухнула... Пощастило людям: бомби авіаційні.

У мене мама до першого конфлікту збройного жила у своєму будинку, на вулиці 10 років Жовтня. Має приватний будинок. Зараз вона поїхала до села, де народилася, і там досі живе. Нині на окупованій території – це Сватівський район.

Ось, і в неї, між її будинком та сусідським – паркан. На ньому лежить – я не знаю, вона може метри чотири приблизно, п’ять завдовжки – бомба. Вона не вибухнула дивом. Якби вона вибухнула, там взагалі від двох будинків нічого не залишилося б.

– Що кажуть ваші знайомі з росії (окупованих територій)?

– Знаєте, у мене були знайомі, до війни, коли все тільки почалося. В Луганську. Були хлопці знайомі. І ось я з ними спілкувався. Знаєте, вони не розуміють нас. Таке враження, що я живу на Землі, а вони на Марсі. Тобто ти їм про одне, а він каже – «ми прийдемо все одно». Ти йому кажеш – «а навіщо?». Він каже – «ну це ж наша земля»! Ну, яка вона ваша? Ну, як ви йдете до нас зі зброєю в руках, ви стріляєте!

Я йому кажу, мовляв, немає ні сім'ї, немає ні рідних, ні будинку, ні роботи, ні стабільності. Взагалі нічого немає, ну що ви «несете»? Для чого ви йдете – як вважаєте самі? Вони думають, що вони живуть погано – то це ми винні. У тому, що вони живуть так. Забуваючи про те, що це не ми їм автомат дали. І не я його сюди послав. А виправдовується, знаєте, як? «Немає іншої роботи, крім армії»! Тобто там неможливо по-іншому жити! Тобто не буде грошей на існування, не можеш ані одягтися, ані поїсти, ані заплатити за комуналку – взагалі ніяк, тільки армія.

Мене звати Тарас Зозулінський, я журналіст зі Львова, продовжуємо нашу боротьбу.

поширити інформацію

Матеріал підготовлено Харківською правозахисною групою у межах глобальної ініціативи T4P (Трибунал для Путіна).

Інтерв’ю опубліковано за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.
Подібні статті

• Інтерв’ю   • Голоси війни

«Дивлюсь на нього, а руки немає…»  – мешканець Макарова розповідає, як окупанти вбили його онука

Юрій Пладько – пенсіонер з Макарова, що в Бучанському районі Київської області. Війна принесла його родині багато горя. Чоловік каже про окупантів: «Вони не дивились, хто там – дитя, чи не дитя, – стріляли, куди хотіли…».

• Інтерв’ю   • Голоси війни

«Люди в хатах помирали від холоду» – медсестра з Харкова

Олена виїхала з Харкова, коли неподалік її будинку снарядом поранило жінку і вбило дворічну дитину. Крик матері вона чує досі.

• Інтерв’ю   • Голоси війни

‘У нас немає зброї. Наша зброя — це Біблія’. Жителька Броварського району згадує російську окупацію

Анастасія Кузьмич — мешканка села Богданівка. Вона займалася підприємництвом, багато часу присвячувала своїй церкві. Анастасія, як і багато хто, говорить, що раніше не помічала, наскільки хорошим було її життя. Її 8-річний син ще досі оговтується від пережитої окупації.

• Інтерв’ю   • Голоси війни

«Не давали забрати з вулиці тіла загиблих – стріляли по ногах»

Олена Ромашова – жителька Бучі. У дні окупації ворожа зенітка стояла прямо в їхньому дворі. Інтерв’ю підготував львівський журналіст Тарас Зозулінський. 



Про ХПГ
Хто миКонтактиРічні звітиПолітики ХПГ
Теми
КонституціяПолітикаВпровадження норм європейського праваПраво на життяКатування та жорстоке поводженняПраво на свободу та особисту недоторканністьПраво на справедливий судПраво на приватністьСвобода совісті та віросповіданняСвобода вираження поглядівДоступ до інформаціїСвобода пересуванняЗахист від дискримінаціїСоціально-економічні праваАрміяКримінально-виконавча системаПраво на охорону здоров’яПраво на освітуЕкологічні праваПрава дітейПрава жінокПрава шукачів притулкуГромадянське суспільство
Спецпроєкти
Психологічна допомогаРосійсько-українська війнаГолоси війниДокументування воєнних злочинів в УкраїніПравова допомогаОнлайн-бібліотекаДисидентський рух в Україні. Віртуальний музейІсторії свавільно засудженихГромадянська освітаДовідник юристаПроти катуваньПраво на приватністьГаряча лінія з пошуку зниклих безвісти