«Дивлюсь на нього, а руки немає…» – мешканець Макарова розповідає, як окупанти вбили його онука
Юрій Пладько – пенсіонер з Макарова, що в Бучанському районі Київської області. Війна принесла його родині багато горя. Чоловік каже про окупантів: «Вони не дивились, хто там – дитя, чи не дитя, – стріляли, куди хотіли…».
– Проживали ми в Київській області, є таке селище міського типу, смт Макарів, колись це був Макарівський район, а зараз – Бучанський район. Ось тут ми проживали, на пенсії, як почалась війна.
– Як прийшла війна у Ваше життя?
Було повідомлення, що йде наступ з Білорусі, де у них було навчання, через Чорнобильську АЕС. Ще о 4 годині, початок 5-ї, ми почули гуркіт, було чути гарно здалека, як гусениці йдуть по асфальту. Потім почались вистріли, вибухи, хвилин через 15, потім через хвилин 20. А коли вже було 6:15 вечора, уже почали бити по-справжньому, як то кажуть. А тоді вже стріляли кожного дня о 3:20 – 3:40 ранку і цілий день, аж до вечора, а вдень їхні літаки та гелікоптери літали. Ми бачили, як їх збивали, там недалеко від нас збили літака їхнього, але вони стріляли. Ми були під бомбардуванням з 24 лютого по 5 березня. Вибухи, і вікна там вилітали, і машини горіли, вони вже стріляли як навмання, де ото побачили людину, туди й стріляли. Вони вже не дивились, що машини їдуть, які, – по машинах стріляли. А їхала група, наші були, їх відбили. В нас там лікарня є, вони зробили в підвалі, ніби, госпіталь, туди поранених привозили. Їхні не дивились чи там діти, чи що, їдуть на БТР-ах і з кулеметів прямо по машинах. Вони не дивились, хто там – дитя, чи не дитя, – стріляли, куди хотіли.
Вони просто мали вказівки, направлення дороги і вони заблукали, бо наші хлопці, дяка їм, поставили знаки там, де болото, і вони туди потрапили, а 44 тони чи 50 тон – там ще й зараз стоять, лише стволи виглядають. Спасибі хлопцям, звичайно, вказівки познімали, і ті росіяни заблукали. Вони хотіли поїхати через Макаров і потрапити на Київ, а вказівок-то не було, їм треба було через Ірпінь іти, а вони попали на Макарів.
…Потім прилетіли їхні гелікоптери, ми бачили, як вони бомбили, наших бомбили часто. Там був цегельний завод, там з бетону площадка, вони думали, що то злітна полоса… Так само там поряд була база для МІГ- 95 чи МІГ-167, колона їх забезпечувала. Так вони зразу її розбили і там розмістились, була їхня наче база. Так налетіли наші гелікоптери і протягом півгодини їх там зрівняли з землею. Там стільки техніки лежить побитої!
– Де Ви перебували під час бойових дій?
Перші дні як почали стріляти, в нас т такий маленький підвал є… Він будувався, але не добудували, ямка вирита плитою залита. Ми вдень, бувало, виходили – покурити, бувало, й поїсти, а на ніч – туди, назад. Ну, холодно, все таке. Потім вже вилізли. Бабуся вже така слабенька, моя дружина, вона вже й у віці. То вирішили: що буде, то буде, а ми будемо у хаті. Там десь як лупне, то хата отак… Деякі люди говорили, хай би впало одразу, щоб не страждати. Ну, жили ми… Кожного дня стріляли, а потім вже біля нас і гаражі вибухали, і пилорами горіли. Вони били куди попало, хлібозавод підірвали, два літаки пролетіли і одразу його знищили… Там й техніка була уся нова, ну, трактори, таке все… Була будівля – і повністю будівлі немає, обидва поверхи, все розкидано. Так само і цегельний завод, і хати. У дочки дім, так потрапив у балкон снаряд, прямо на 4-му поверсі, балкона нема, квартири нема, будинок ремонту не підлягає. Такі будинки як іграшки злітали.
– Чи постраждали Ви від агресії росіян?
– Як нас бомбили! Я не знаю слів, щоб це розповісти зараз, аж плакати хочеться. Дітей було жалко. Як падали снаряди, то хата як м’ячик підстрибувала. У нас впав снаряд біля хати, розбило повністю стіну, повилітали двері, все повністю, газова труба, що йде до газу, також вся побита була, та вона і зараз побита, ще пів стінки вилетіло. Я думаю, якраз затишшя було, – піду, гляну так швиденько. Проходити було страшнувато, ну, я думаю, піду, гляну, швидко – туди-сюди. Пішов, дивлюсь, що шибки повилітали, то я взяв, значить, плівкою, двері вже будь-як прибив, щоб стояли, щоб ніхто не лазив. Тут вже прибігли внуки, я кажу їм: «Чого ви прибігли? Я ж уже зараз іду!». Постояли, десь хвилин 5, наче тиша така, нічого ж… Тут вже малий, найстарший внук, присів, почав кликати собачку. Я кажу: «Синку, пішли, вже досить». Потім стою чую тільки писк такий: «Сііі..», – до землі не долетіло і вибухнуло… Не вибухова хвиля, а просто осколкова… І вийшло, що я встиг ніби отак рукою закритися… Потім пил почав розходиться, у вухах дзвенить, а я як стояв так і стою. Потім вже як пил розійшовся, а він стогне і кричить: «Діду!» Дивлюсь на нього, а руки немає, рука у куми на порозі лежить, ну, десь 3-4 метри, під боком кишки виглядають і нога теліпається. Тоді швидкі не їздили, ну що тобі робити…
А я на руку так і не відчуваю, що ж воно таке, потім вже побачив, що штани мокрі, потім вже побачив, що палець теліпається, як то кажуть, на шкірці. І він знову: «Діду, діду...» Потім бачу: він стікає кров’ю. Бо там і кишки, і це все.. А от як забирати його?.. Я тільки з хати, тільки до нього – одразу снаряд… Уночі пробували… Хтось наводив, коротше, був навідник. Хтось знав, де, що і як. Я приблизно здогадуюсь, хто. В нас там є один місцевий продажний такий, що він може продатися за все, що хочеш. Це ми до нього приїдемо, якщо в нього хата буде ціла, то… Бо він у цей момент їхав на гору велосипедом, ще й так привітався, а я питаюсь: «Куди ти так їдеш?», – а він: «А.. у справах». Він тоді, як казали, вже як їхні танки їхали по його вулиці, то він йшов з сусідом, той втік, а він йшов, ніби, спокійно, ніби, це свої. А потім вже люди розповідали, що він давав і воду їм, і, коротше, дратву давав, щоб тільки його не зачепили. Ну, це, звичайно, розмови такі, а як воно, то час покаже.
А потім вже бомбили, 5-го числа це було, ми його не могли забрати, 6-го – не могли, 6-го я пішов у лікарню, це мені якраз зашили руку цю. Ну сказали, що надія така: зі 100, то 50 на 50. Ці пальці, наче, будуть, а цей…
6-го числа, сказали наче, щоб виїжджали – матері, старі, діди, до 18-ти років хлопці, а після 18 ніби залишаються. Ми поїхали, то пів години – і Макарове. Повністю зруйноване, не було жодної будівлі у нас там, із землею зрівняли. І почали одразу стріляти, де нас відправляли, у кут одразу влучив снаряд і із задньої сторони також. Потім вже стріляли куди попало. Потім нас завезли у Фастів. У Фастові ми переночували 2 дні, потім зранку встали і нам говорять: збирайтесь, зараз будуть і Фастів брати.
Тільки приїхали сюди, у Львів, нас почали розділяти, одні туди їдуть, інші – сюди, ми ледве, чесне слово, зі Львова виїхали. Там цей автобус їде, той не туди їде. Спасибі цій школі, що нас прихистили. Дуже вдячний їм, тут і годують. Велика їм вдячність, що є такі чуйні, я аж плакати хочу.. Проте тут були деякі інциденти, звичайно. У нас попали люди, які не хочуть ні допомагати, ні робити нічого. Було все добре, а як появились вони, і в нас почалось щось таке, що я й не знаю, як сказати.
– Що Вам ще відомо про вбивства цивільних людей?
– Багато шукають мирних людей. У сина, у зятя знайшли вчора і позавчора двоюрідних двох братів. Вмерли вже. У кума мого також, в Ірпіні, у полі. Сусіда знайшли, дня 4 назад у дворі обгорів. Тоді, люди як виїжджали, не бачили. А як почали з’їжджатись – побачили. Скільки ж він там пролежав, рахуй з 5-го числа, скільки лежав він! Його опізнали по пальцях, в нього татуювання було, то впізнали, що це він. Ну ось так… Звісно страшно було. Не так за себе, як за дітей, онуків, правнуків…
Інтерв’ю опубліковано за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.