MENU

Подібні статті

«Люди в хатах помирали від холоду» – медсестра з Харкова‘У нас немає зброї. Наша зброя — це Біблія’. Жителька Броварського району згадує російську окупацію«Не давали забрати з вулиці тіла загиблих – стріляли по ногах»«Я пройшов пішки 60 км. Хотів врятувати сестер з-під обстрілів»«Усе село почало рити землянки в лісі» – мешканець села біля Бородянки«Збирали сніг, топили і готували на ньому їжу» – багатодітна мама з Маріуполя«Я побачила російський БТР і стояла як укопана», – харківська художниця Галина Булгакова«Один братик народився під бомбардуванням. І другий…»«Маріуполь все одно буде українським» – дружина військового Юлія Белей«Колись ми із Шойгу рятували після землетрусу Нефтегорськ, а зараз він перетворив на нього Маріуполь» «Чомусь ми були переконані, що в наш дім не влучать»«У розбомбленій Святогірській Лаврі ховались діти з Ізюма»«Я прожила 21 день з осколком у тілі. Мені пощастило»Геноцид у Маріуполі. Військові дії Росії в Україні«Так виглядає пекло на землі» – російські окупанти обстрілюють «Азовсталь» надважкими бомбамиУ Маріуполі працюють російські мобільні крематорії – міська радаМаріуполь: окупанти визнали вбивство майже сотні людей у цивільному одязіОксана Стоміна: Це – середньовічна жорстокість, помножена на сучасні можливості й нездорові, хворобливо-маніякальні амбіціїМаріуполь: про захисників, мирних мешканців та окупантів П’ять тисяч маріупольців загинули за 27 днів осади – Офіс президента

«Дивлюсь на нього, а руки немає…»  – мешканець Макарова розповідає, як окупанти вбили його онука

24.05.2022
Тарас Війчук

Юрій Пладько

Юрій Пладько – пенсіонер з Макарова, що в Бучанському районі Київської області. Війна принесла його родині багато горя. Чоловік каже про окупантів: «Вони не дивились, хто там – дитя, чи не дитя, – стріляли, куди хотіли…».


– Проживали ми в Київській області, є таке селище міського типу, смт Макарів, колись це був Макарівський район, а зараз – Бучанський район. Ось тут ми проживали, на пенсії, як почалась війна.

– Як прийшла війна у Ваше життя?

Було повідомлення, що йде наступ з Білорусі, де у них було навчання, через Чорнобильську АЕС. Ще о 4 годині, початок 5-ї, ми почули гуркіт, було чути гарно здалека, як гусениці йдуть по асфальту. Потім почались вистріли, вибухи, хвилин через 15, потім через хвилин 20. А коли вже було 6:15 вечора, уже почали бити по-справжньому, як то кажуть. А тоді вже стріляли кожного дня о 3:20 – 3:40 ранку і цілий день, аж до вечора, а вдень їхні літаки та гелікоптери літали. Ми бачили, як їх збивали, там недалеко від нас збили літака їхнього, але вони стріляли. Ми були під бомбардуванням з 24 лютого по 5 березня. Вибухи, і вікна там вилітали, і машини горіли, вони вже стріляли як навмання, де ото побачили людину, туди й стріляли. Вони вже не дивились, що машини їдуть, які, – по машинах стріляли. А їхала група, наші були, їх відбили. В нас там лікарня є, вони зробили в підвалі, ніби, госпіталь, туди поранених привозили. Їхні не дивились чи там діти, чи що, їдуть на БТР-ах і з кулеметів прямо по машинах. Вони не дивились, хто там – дитя, чи не дитя, – стріляли, куди хотіли.

Вони просто мали вказівки, направлення дороги і вони заблукали, бо наші хлопці, дяка їм, поставили знаки там, де болото, і вони туди потрапили, а 44 тони чи 50 тон – там ще й зараз стоять, лише стволи виглядають. Спасибі хлопцям, звичайно, вказівки познімали, і ті росіяни заблукали. Вони хотіли поїхати через Макаров і потрапити на Київ, а вказівок-то не було, їм треба було через Ірпінь іти, а вони попали на Макарів.

…Потім прилетіли їхні гелікоптери, ми бачили, як вони бомбили, наших бомбили часто. Там був цегельний завод, там з бетону площадка, вони думали, що то злітна полоса… Так само там поряд була база для МІГ- 95 чи МІГ-167, колона їх забезпечувала. Так вони зразу її розбили і там розмістились, була їхня наче база. Так налетіли наші гелікоптери і протягом півгодини їх там зрівняли з землею. Там стільки техніки лежить побитої!

–  Де Ви перебували під час бойових дій?

Перші дні як почали стріляти, в нас т такий маленький підвал є… Він будувався, але не добудували, ямка вирита плитою залита. Ми вдень, бувало, виходили   –  покурити, бувало, й поїсти, а на ніч – туди, назад. Ну, холодно, все таке. Потім вже вилізли. Бабуся вже така слабенька, моя дружина, вона вже й у віці. То вирішили: що буде, то буде, а ми будемо у хаті. Там десь як лупне, то хата отак… Деякі люди говорили, хай би впало одразу, щоб не страждати. Ну, жили ми… Кожного дня стріляли, а потім вже біля нас і гаражі вибухали, і пилорами горіли. Вони били куди попало, хлібозавод підірвали, два літаки пролетіли і одразу його знищили… Там й техніка була уся нова, ну, трактори, таке все… Була будівля – і повністю будівлі немає, обидва поверхи, все розкидано. Так само і цегельний завод, і хати. У дочки дім, так потрапив у балкон снаряд, прямо на 4-му поверсі, балкона нема, квартири нема, будинок ремонту не підлягає. Такі будинки як іграшки злітали.

Селище міського типу Макаров, фото: 24tv.ua

– Чи постраждали Ви від агресії росіян?

 – Як нас бомбили! Я не знаю слів, щоб це розповісти зараз, аж плакати хочеться. Дітей було жалко. Як падали снаряди, то хата як м’ячик підстрибувала. У нас впав снаряд біля хати, розбило повністю стіну, повилітали двері, все повністю, газова труба, що йде до газу, також вся побита була, та вона і зараз побита, ще пів стінки вилетіло. Я думаю, якраз затишшя було, – піду, гляну так швиденько. Проходити було страшнувато, ну, я думаю, піду, гляну, швидко – туди-сюди. Пішов, дивлюсь, що шибки повилітали, то я взяв, значить, плівкою, двері вже будь-як прибив, щоб стояли, щоб ніхто не лазив. Тут вже прибігли внуки, я кажу їм: «Чого ви прибігли? Я ж уже зараз іду!». Постояли, десь хвилин 5, наче тиша така, нічого ж… Тут вже малий, найстарший внук, присів, почав кликати собачку. Я кажу: «Синку, пішли, вже досить». Потім стою чую тільки писк такий: «Сііі..», – до землі не долетіло і вибухнуло… Не вибухова хвиля, а просто осколкова… І вийшло, що я встиг ніби отак рукою закритися… Потім пил почав розходиться, у вухах дзвенить, а я як стояв так і стою. Потім вже як пил розійшовся, а він стогне і кричить: «Діду!» Дивлюсь на нього, а руки немає, рука у куми на порозі лежить, ну, десь 3-4 метри, під боком кишки виглядають і нога теліпається. Тоді швидкі не їздили, ну що тобі робити…

А я на руку так і не відчуваю, що ж воно таке, потім вже побачив, що штани мокрі, потім вже побачив, що палець теліпається, як то кажуть, на шкірці. І він знову: «Діду, діду...» Потім бачу: він стікає кров’ю. Бо там і кишки, і це все.. А от як забирати його?.. Я тільки з хати, тільки до нього – одразу снаряд… Уночі пробували… Хтось наводив, коротше, був навідник. Хтось знав, де, що і як. Я приблизно здогадуюсь, хто. В нас там є один місцевий продажний такий, що він може продатися за все, що хочеш. Це ми до нього приїдемо, якщо в нього хата буде ціла, то… Бо він у цей момент їхав на гору велосипедом, ще й так привітався, а я питаюсь: «Куди ти так їдеш?», – а він: «А.. у справах». Він тоді, як казали, вже як їхні танки їхали по його вулиці, то він йшов з сусідом, той втік, а він йшов, ніби, спокійно, ніби, це свої. А потім вже люди розповідали, що він давав і воду їм, і, коротше, дратву давав, щоб тільки його не зачепили. Ну, це, звичайно, розмови такі, а як воно, то час покаже. 

А потім вже бомбили, 5-го числа це було, ми його не могли забрати, 6-го – не могли, 6-го я пішов у лікарню, це мені якраз зашили руку цю. Ну сказали, що надія така: зі 100, то 50 на 50. Ці пальці, наче, будуть, а цей…

6-го числа, сказали наче, щоб виїжджали –  матері, старі, діди, до 18-ти років хлопці, а після 18 ніби залишаються. Ми поїхали, то пів години – і Макарове. Повністю зруйноване, не було жодної будівлі у нас там, із землею зрівняли. І почали одразу стріляти, де нас відправляли, у кут одразу влучив снаряд і із задньої сторони також. Потім вже стріляли куди попало. Потім нас завезли у Фастів. У Фастові ми переночували 2 дні, потім зранку встали і нам говорять: збирайтесь, зараз будуть і Фастів брати.

Тільки приїхали сюди, у Львів, нас почали розділяти, одні туди їдуть, інші – сюди, ми ледве, чесне слово, зі Львова виїхали. Там цей автобус їде, той не туди їде. Спасибі цій школі, що нас прихистили. Дуже вдячний їм, тут і годують. Велика їм вдячність, що є такі чуйні, я аж плакати хочу.. Проте тут були деякі інциденти, звичайно. У нас попали люди, які не хочуть ні допомагати, ні робити нічого. Було все добре, а як появились вони, і в нас почалось щось таке, що я й не знаю, як сказати.

– Що Вам ще відомо про вбивства цивільних людей?

– Багато шукають мирних людей. У сина, у зятя знайшли вчора і позавчора двоюрідних двох братів. Вмерли вже. У кума мого також, в Ірпіні, у полі. Сусіда знайшли, дня 4 назад у дворі обгорів. Тоді, люди як виїжджали, не бачили. А як почали з’їжджатись – побачили. Скільки ж він там пролежав, рахуй з 5-го числа, скільки лежав він! Його опізнали по пальцях, в нього татуювання було, то впізнали, що це він. Ну ось так… Звісно страшно було. Не так за себе, як за дітей, онуків, правнуків…

Матеріал був підготовлений Харківською правозахисною групою у межах глобальної ініціативи T4P (Трибунал для Путіна).

Інтерв’ю опубліковано за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.
 Поділитися