«Це жахливо, коли ти сидиш у підвалі й не розумієш, куди влучить снаряд, коли все тремтить довкола..»
Війна, її жахіття так чи инакше змінюють кожного. Особливо впливає вона на дітей. Вони надто швидко дорослішають, розумнішають й надто глибоко переживають ситуацію, що бачать довкола, те, самовидцями чого стають.
Сьогодні ми говоримо про пережите в Чернігівщині й про відносно спокійне життя в Дрогобичі з чернігівською десятикласницею Сашою Сергєєвою, яка з родиною знайшла прихисток у гуртожитку № 5 ДДПУ імені Франка. Й у місті ще й стала активною волонтеркою, що взяла участь у декількох проєктах, реалізованих ініціативою «Активна громада».
– Передовсім розкажіть, будь ласка, про себе.
– Я з Чернігова, мені 16, сюди приїхала разом з батьками, двома братами та бабусею. Сьогодні, на жаль, вона разом з татом знову в Чернігові – з приводу роботи та облаштування нашої домівки, куди невдовзі маємо намір повернутися.
– Скільки ви вже тут, у Дрогобичі?
– Трохи більше, ніж два місяці – від 29 березня.
– Приїхали з самого Чернігова?
– Ні, коли почалися атаки на місто, ми переїхали до бабусі в село, поряд із російським та білоруським кордонами, адже наша область межує з цим двома країнами.
Я бачила й білоруську, й російську зброю. Це було видно за позначками.
Було звідти дуже близько до міста. Коли були обстріли, все було чутно: здригалися стелі, дрижала будівля. По області русня теж гатила.
– Що відчули, коли це все почалося?
– Навіть не знаю чому, але сприйняла , як на мене, занадто спокійно, бо коли мама про це сказала, я жодним чином не відреагувала, я спочатку просто почала збирати речі, почала телефонувати друзям, знайомим, адже знала , що в їхніх районах з оповіщенням, сиренами проблеми й не завжди чутно попередження про тривогу. Коли додзвонювалася. Вони спершу не розуміли, що коїться.
Якось так вийшло, що від початку я до всього відповідально поставилася, почала збирати речі та повідомляти друзів.
– Ви бачили, що відбувалося в місті?
– Так. В Чернігові почалися обстріли практично від першого дня вторгнення. Коли ми виїздили, ми бачили колону танків. Не пригадую, наші то були, чи ворожі, але весь час, що ми їхали, ми бачили танки, иншу зброю. Це було доволі моторошно, адже все дрижало від гусениць. І щойно ми приїхали до села, приблизно за годину розбомбили перший міст, Кисилівський, який відрізав нас від Чернігова. А другий міст, який позбавив сполучення з іншою областю, був підірваний чи розбомблений годин приблизно за п’ять по тому.
– За скільки кілометрів від міста ви перебували?
– Кілометрів за двадцять.
– Село потрапило під обстріли?
– Саме село ні, але русня зайшла до сусіднього. Намагалася ввійти й до нашого, але в їхнє розташування біля нашого села потрапило три десятки снарядів. Це було страшно, адже відбулося за півкілометра від нашого дому.
Все здригалося, ми ховалися в пивниці.
– Як ви виїздили з области?
– Мостами ми проїхати не могли, адже їх уже не було. Спершу ми вибралися моторним човном. Це тривало дуже й дуже довго, адже сама річка Десна потужна, й нам було надто важко, та ще й з торбами, пересуватися.
Та все ж поволі ми дісталися на інший берег Десни,там неподалік було село, куди – до того , як підірвали міст – тато перегнав машину, яка залишалася в місті, й відтак ми виїхали.
– А як же тато потрапив до міста?
– Ровером – лісами, обхідними шляхами. Він спершу вивчив, як можна більш-менш безпечно потрапити до Чернігова. І якщо б підірвали тоді пішохідний міст, ми б уже не виїхали. А так вийшло, що нібито якесь диво: наступного дня, по тому, як батько по нас приїхав, міст розбомбили…
Постійно було видно літаки, якісь невпізнані об’єкти. Я, звісно, не фахівець у цьому, але постійно щось літало поряд з нами, весь час було чутно постріли, тряслася будівля, ми з братами постійно бігали до підвалу, щоб заховатися. Було насправді страшно.
– Як довго ви їхали сюди?
– Приблизно п’ять днів. Спочатку поїхали до села поблизу Чернігова, там не було обстрілів, Там перечекали два дні, бо нам шукали місце для ночівлі в іншому місті. Відтак нам підшукали тимчасовий прихисток у Черкасах. Звідти ми подалися до Тернополя, а потім так сталося, що ми опинилися у вашому місті.
– Чому саме в Дрогобичі?
– Спочатку ми їхали до Стрия, нам там знайшли будинок, але якось так вийшло, що його зайняли до нашого приїзду, тож потім нам знайшли оцей гуртожиток, де нині живемо.
– Знаю, що від перших днів ви зайнялися громадською діяльністю. Трохи скажіть про це.
– В перші дні я познайомилася з волонтерами. Мені стало дуже сумно, що я перебуваю так далеко від мого дому, попервах я кудись виходила лише у справах. Та тривало тижні зо два. Але потім я випадково побачила оголошення про літературно-музичний вечір і відтак все само собою пішло, покотилося…
– Одним з проєктів, в якому ви взяли участь, був проєкт з розмалювання укриття в Дрогобицькому ліцеї № 16. Що це означає для вас? Що саме малювали, чому? І як сприймаєте особисто все те, що сьогодні відбувається в країні?
– Про цей проєкт теж довідалася випадково, Спершу я записалася на документальний театр, прем’єра якого відбулася нещодавно. І організаторка й постановниця Олена Юркевич, ініціювала й проєкт зі створення стінопису в укритті. А я завжди мріяла малювати на стінах, були плани зробити щось на нашій дачі, та тепер навіть не знаю, чи вона ціла. Й тут така нагода. То чому ж не скористатися?
Спершу думала намалювати квіти – як спогад літа у бабусі. Де я просто могла піти в поле й полежати в цих квітах. Та чомусь, навіть не знаю, чому саме, мене пройняв гнів від того, що я, мабуть, уже не зможу так просто приїхати до бабусі. Тож я замалювала блакитне небо та намалювала Кремль, що палає. Це був знак мого гніву, неприйняття всього того, що почалося 2014-го року.
Я пригадую, як я малювала військовим, як допомагала однокласникові, коли він довідався про загибель його батька на війні. Це була чудова людина, яка дарувала нам іграшки, приходила на всі наші свята, дуже всіх нас любила… Й так сталося, що його вже немає.
Пам’ятаю, що я вперше побачила такого раніше веселого хлопчика, який плаче навзрид. Й коли взнала, що трапилось, холодом пройняло мене всю. Не знаю навіть, як передати, що відчувала в той момент.
– А в другому проєкті «Досі живу лютим», коли 12 підлітків розповідали історії, пов’язані з тим, що почалося 24 лютого, ви розповідали власну історію?
– Так. Я розповідала свою історію. Чомусь я вирішила, вже забагато суму, болі, захотілося додати трохи сонця, позитиву. Тому розповідала про те, яким я бачу моє місто до війни. Як я любила блукати, прогулюватися з друзями, як я завжди запрошувала людей подивитися на Чернігів, адже там справді є місце для кожного. Я прагнула передати оцю світлу частину мого міста, й мені не хотілося викликати жаль від того, що більшість тих місць, про які я говорила, вже ніколи тими самими не будуть… Та й зрештою, чому б людям не почути саме про світлий бік передвоєнного Чернігова.
– А що знаєте про те, що зараз у місті?
– В мене декілька подруг залишилося в Чернігові. Вони постійно казали, щоб я трималася, але я розуміла, що їм набагато важче й гірше, бо вони були свідками того, як обстрілювали будинки, школу, поряд з якою перебувала одна з моїх приятельок. Вони відчули, що таке, коли немає води, коли взагалі немає нічого, щоби нормально існувати…
Моя бабуся, яка перший місяць не поїхала з нами, не могла збагнути, що все це сталося насправді, І як вона потім мені сказала: «В мене візит до лікаря на десяту і перукарка на 12-ту. Я не можу поїхати…». А потім пригадую, як не могла до неї додзвонитись, постійно переживала за неї, вона була саме в центрі міста. Й один зі снарядів потрапив саме до її подвір’я і уламок впав на її балкон. Я їй зателефонувала. Говорили так, ніби нічого не сталося. Вона казала: «Як у тебе справи, що ти поїла?...». Й тут раптом якийсь шум, чутно постріли, й зв’язок перервався… Стало страшно за неї… Вже потім бабуся розповіла, як вона ховалася в підвалі. Як потоваришувала з сусідками, хоча до того майже не спілкувалися. Як було страшно, коли поцілили в школу біля її будинку, Як потім не було світла, було дуже холодно, адже ж був тільки початок весни, а зігрітись не було як. Моя подруга, що жила неподалік, теж дуже переживала за мою бабусю.
Обстрілів було дуже багато, можна було й пересування техніки з написами латинкою «z» російської і «о» білоруської побачити.
Були вони й поряд з нашим Брусиловим, але туди не пішли. Хоча вони окупували сусідню Кисилівку.
А стріляли майже постійно. В нас був ресторан грузинської кухні, де з початком війни пекли хліб, простий, без дріжджів, який потім роздавали людям. Іноді ще приїздив фермер, який роздавав м’ясо, сало, але це було нечасто. Й одного разу посеред білого дня русня обстріляла цей ресторан. Це було настільки страшно, бо знаходився ресторан неподалік від нас, ми все чули, навіть бачили, як воно палає. Це жахливо, коли ти сидиш у підвалі й не розумієш, куди влучить снаряд , коли все тремтить довкола, й ти тремтиш, й уся будівля здригається..
Це настільки моторошно, що в тебе немає емоцій, ти не можеш слова сказати…
Залишилася вдома й бабуся. Татова мама, в якої ми жили в селі перед від’їздом. Їй 73, й через стан здоров’я не може нікуди їхати. Тож і вирішила залишитися, з дідусем та худобою, її улюбленими кізочками.
– А хто батьки ваші?
– Мама – підприємиця й бухгалтер. В Чернігові ми виробляли подушки, постільну білизну.
– Ви в якому класі?
– В десятому.
– Ви справді пишете казки?
–Так. Я писала казки для моїх братів. Ідея виникла в моєї бабусі, татової мами. Вона, коли я була мала, просила назвати слово чи декілька, відтак створювала мені на сон казку. Адже набагато цікавіше, коли отримуєш свою особисту казку, а не ту, яку можна прочитати.
Потім я спробувала зробити подібне сама, мені це видалося легким, і я все ускладнювала й ускладнювала ці казки. Й уже пишу не лише для братиків.
Одну свою казку я представила в Дрогобичі у виставі «Кав’ярня на валізах» про біженців. В якій вони розповідають, про свої мистецькі та літературні вподобання.
– Чим займетеся, коли повернетеся додому, що робитимете по закінченні війни?
– Навіть не знаю. Не хотіла би зараз щось планувати, адже ж ніхто не знає. Що буде завтра, не те, що за місяць чи два. Та все одно хочу займатися творчістю. А як піде – хто зна, тому й не планую наразі нічого.
Інтерв’ю опубліковано за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.