MENU

Подібні статті

‘Я зайшла у Metro і розплакалася’, — дівчина, яка 3 тижні прожила у Маріуполі під обстрілами«Маріуполь – це Фенікс, який ще почне літати…»«Я дитину встигла виштовхнути в коридор і почула як за спиною сипляться шибки»«Страшно було, що ти не загинеш одразу, а тебе покалічить...» – мешканка Рубіжного«Російські солдати зупиняли машину із хлібом – хліб викидали і машиною переїжджали. Щоб людям не було чого їсти»«Чоловіки сиділи чай пили, в кухоньці. Снаряд упав, їх розірвало. Їх солдати прикопали прямо на городі...»«На паркані лежить авіабомба — метрів п"ять завдовжки…» — мешканець Лисичанська«Дивлюсь на нього, а руки немає…»  – мешканець Макарова розповідає, як окупанти вбили його онука«Люди в хатах помирали від холоду» – медсестра з Харкова‘У нас немає зброї. Наша зброя — це Біблія’. Жителька Броварського району згадує російську окупацію«Не давали забрати з вулиці тіла загиблих – стріляли по ногах»«Я пройшов пішки 60 км. Хотів врятувати сестер з-під обстрілів»«Усе село почало рити землянки в лісі» – мешканець села біля Бородянки«Збирали сніг, топили і готували на ньому їжу» – багатодітна мама з Маріуполя«Я побачила російський БТР і стояла як укопана», – харківська художниця Галина Булгакова«Один братик народився під бомбардуванням. І другий…»«Маріуполь все одно буде українським» – дружина військового Юлія Белей«Колись ми із Шойгу рятували після землетрусу Нефтегорськ, а зараз він перетворив на нього Маріуполь» «Чомусь ми були переконані, що в наш дім не влучать»«У розбомбленій Святогірській Лаврі ховались діти з Ізюма»

«Від сусіда нічого не залишилося, тільки взуття...»

13.06.2022
Олексій Сидоренко

Зінаїда Костенко

– Костенко Зінаїда Яківна, мені повних 67 років. Я живу в селі Мощун, на вулиці Вишневій. Мешкаю тут все життя. Вчилась тут у школі, закінчила інститут торговий і вже, як вийшла заміж, лишилась працювати. Пропрацювала у центрі села 32 роки продавцем. Завідуючою була. Все життя, виходить, я прожила в селі. 

–  Яким був перший день війни для вас?

– 24-го числа я рано вийшла на роботу, о восьмій відкрила магазин. І тільки чула гупання. І знайома подзвонила. Подруга моя коло аеродрому жила. Вона дзвонить, що у нас війна, у нас стріляють. А я кажу: як стріляють? Ще до нас не дійшло. Тільки ніби бухкає. У неї дитинці рік і два місяці, і хлопчику дванадцять років. Вони стали тікати, бо почали бомбити їхній будинок. Я кажу: «Так їдьте до нас! У нас тихо». Вони приїхали… Були 25-го, 26-го ще в мене знаходились, бо в нас тільки гриміло. 25-го не стало світла. Ще газ був, а світла не було. Чоловік каже: «Я подзвонив знайомим, що Одеська траса вільна, можна проїхати». А вони самі зі Ставищенського району. Поїдемо, кажуть, ми сидіти тут не будемо. Зранку встали – а летять вертольоти! Наше село знаходиться в ямі. Воно наче в долині. Ліс по двох сторонах. І річка посередині. Ми сиділи у кімнаті, а чоловік Оксани каже: «Тітко Зіна, дивіться, летять!» І летить штук п'ятнадцять цих вертольотів чи що воно таке. І чуємо – через пів години бомблять знову. Знову аеродром бомблять… Вони поїхали.

 –  А ви тоді не думали про евакуацію?

– А ми ще сидимо. Я оце піду із свого двору? Та ні звісно! Донька прийшла старша, бо менша вже з малим (у неї хлопчик чотирнадцяти років) виїхали. Зять сидить на дворі ще. Теж такий самий: тещу підтримує. Сваха теж… Хто нас може чіпати? І вже почали летіти «Гради». 

Ми ще ж із донькою годували «тероборону». Вони ж тут поруч. Наваримо їсти, газ є, чого ж хлопців гарячим супом не погодувати? Кажу, хлопці чай за нами і гарячі блюда. Ми їх годували до шостого числа. І потім, шостого числа, вийшли з їжею, а хлопців немає. А п’ятого числа, вже в сусіда хата згоріла. Сусідка вже прийшла до нас у погріб. Коли починали бомбити,  ми тікали у погреб. Сидимо чекаємо, поки воно скінчиться. Поки оці «Гради» перестануть бити. Як уже тиша починається, тоді виходимо. Могли вийти – а ніч. То взагалі спальня була там у нас: усі подушки з диванів позносили, усі сиділи не виходячи. 

Просиділи ми тут до шостого числа…Як вийшли ми на вулицю, хлопців немає. Кажу: «Іра, якщо хлопці покинули пост, значить, тут щось не те». Телефоную зятю, телефон не робить. Коли він сам біжить. Прибігає до нас і каже: «Що ми будемо робити?» Коли почали стріляти. Почали «Гради» лупити. Поховалися ми, скінчились «Гради», зять ставить драбину, подивитися на свою хату – в нього хата горить. Він побіг до хати туди. Кажу: «Почекай, перестріляють, потім будеш бігти!» Вони почали стріляти, потім затишшя хвилин десять, потім знову. Боже, я вже молила Бога, щоб він кудись добіг та заховався. Якщо горить усе. Це страшне, горить уже та сторона села. Я кажу: Боже, хоча б він добіг! Коли Іра каже: «Мамо, ми сидіти не будемо тут. Збирайся!» Прийшли в хату, я взяла пакунок з документами, одяглася, сумка, там якісь кошти, кажу – пішли!

– Як ви рятувалися?

– Ми на той бік села почали бігти. Біжимо, забрали сусідку, бо вона одна залишилась. А дрон коло нас літає. Кажу дівчата не йдіть разом. Щоб не в одній купі ми були. Давай отак, кожен окремо. Володя машину завів, приїхав на ту сторону, нас забрав і вже їхали ми по селу, людей не було. Ми жодної людини не зустріли. Село наче як ото місто-примара. Їдеш, а воно мертве. Їдемо, я кажу: Боже мій, це наче кіно, кіно! Побите, там горить, там будинків немає. Їдеш, так страшно. Ну просто кидаєш село і просто страшно. Воно стріляло так, ми як їхали так за нами снаряди рвалися. Ми вже не те, що бігли… Такий страх був! А цей дрон, що летів, це взагалі вмерти можна. Таке враження, що от його рукою дістати можна. 

– Що сталося з вашим майном? 

– А у мене що сталося?.. Чотирнадцятого числа наче затишшя, я послала дітей, кажу,  їдьте подивіться, що там робиться. Коли мені оце фото показують. Все розбите, все розтрощене. Все згоріло. Схоже, що снаряди, оце одна вирва, там друга, може таке саме попало і в хату. Я так думаю, бо так не могло згоріти одразу. В погрібі погоріла консервація! Можете уявити як було, бо банки погоріли! Значить, це була температура така. В мене погріб,  літня кухня, хата… Така літня кухня, де піч, для худоби я тримала… Сарайчик і дрова тут у мене були… Гараж був… Все зруйновано, мабуть, в один день було. У сусідській хаті жили дід і баба. Діду було 86 років, а бабі 83. Вони сказали: ми не поїдемо, ми вже старі і кому ми потрібні. Бабу вбило у погребі, а діда знайшли у дворі вбитого. Схоже, що його снарядом убило. Бо у дворі точно така вирва, як у мене. Там «Москвича» чи «Запорожця» заховати можна, машиною загребти. 

Здається четвертого числа, вбило хлопчину з «тероборони»… Вони тут же вони стояли, машинка в них була. Їздили вони з поста на пост. Поламалась машина, він поставив її у дворі ремонтувати. Тут почали бити снаряди. І вони з мамою та знайомими заховались у погріб. Наче затихло, Саша виходить і його снаряд розриває у матері на очах. Ми чуємо крики, істерику. Кажу: дівчата, щось сталося. Щось сталося, так хтось кричить. А то мати кричить: від сина нічого не залишилося. Тільки взуття валяється і все. Ми прийшли, забрали її до себе. Давай її заспокійливими поїти, щоб заспокоїлась. Кажу: «Люба, ну не кричи! Хлопці там приведуть усе до ладу!» Хлопці там його склали, запакували у пакет, що можна було зібрати, і прикопали на цвинтарі.

–  Чи могли повірити, що буде війна? 

– Ні, я не вірила. Боже мій! Хіба в тої росії мало землі? В неї стільки землі! Тільки пахайте та робіть так, як і ми, українці. Робіть і буде у вас все. Куди ви лізете? Чому ви лізете на чужу землю? Не вірила! По-перше, в мене батько – росіянин. Після війни одружився з мамою, і, виходить, мама – українка, батько – росіянин. Мене бабуся ростила, росіянка. Я не могла повірити, що ці росіяни полізуть на такий самий народ, як і вони. Вони самі не знають, що Київ старіший ніж москва. Куди ви лізете? А, вони захотіли влади? Пуща-Водиця скільки? Сім кілометрів? І вже Київ. І вони думали, що пройдуть. Так розказували хлопці, що у солдат находили карти сімдесятого року. В них навіть карт не було нормальних. А куди не ткнуться, а там вже населений пункт. Населення. То дачі, то якийсь масив вже побудували. Уже ж скільки років пройшло! Вони думали ліском пройти, ні! Вони куди не кинуться кругом забудови. Кругом нові райони. Життя ж продовжується. Вони думали, що так прямо і все.

 –  Чи готувались до війни?

– Шістнадцятого лютого донька (вона в мене працює в госпіталі) мені каже: «Мамо, якесь таке робиться, якась обстановка незрозуміла. Ти склади свої речі необхідні». Я кажу: «Найголовніше – документи, щоб вони не згоріли». Я просто не думала, що будуть палити. Я думала: повоюють і все. Щоб спалили село, я не думала. Я склала всі документи у бідон, закрила і поставила у погріб. А основне там паспорт, посвідчення особи поскладала в папочку окремо. Бо, кажу, це ж що мені мішок тягнути на плечах? Ви що! Правда, у погребі тільки кінчики файликів попідгорали. А документи усі цілі. Я казала доньці: мені 67 років, хто мене буде чіпати? Чи я тому піонеру потрібна? Чи я з автоматом чи з пістолетом сиджу? В мене нічого немає! Хоче їсти, хай іде їсть. Ще з Києва поприїжджали сюди ховатися, скільки дітей наїхало! Боялись, що Київ будуть брати. Скільки дітей наїхало, всі з дітьми! Я кажу: Боже мій! Як почали оці «Гради» бити, кажу: тікайте! Тікайте далі кудись. Куди попало. Але дякую волонтерам, приїжджали мікроавтобусами і вивозили людей. Люди потоком виїжджали. Потоком. І вже з дітьми їхали усі далі.

– Які плани на майбутнє?

– Грошей немає. А поки ми їх заробимо, то побачимо:  яка буде обстановка, які будуть фінанси. Щоб щось будувати, потрібно гроші мати. Це роками будували хати, ремонти, це не просто так. Це ж не те, що глиною побілив та й лишилось. Батьки наші війну пережили, ще й і нам війна перепала. Так що ми переживемо! 

– Чи змінилось ставлення до росіян? 

– Ми ніколи не звертали уваги, наскільки вони безтолкові та безпорадні, що вони нічого не розуміють. В інтернеті показують, як син каже: мамо, я в полоні. А вона йому: мені вигідніше, щоб тебе вбили, так я більше отримаю грошей. Реально!? Це жінка? Та це не жінка… Навіть собака облизує цуценя своє, а вона таке каже!? Це навіть нереально. Хай відкриють очі! Хай подивляться! Таке прекрасне життя і чого ви лізете? У вас же все є. У вас є земля. У вас є здоров’я, є розум, робіть все по-людські! Слухаєте того путіна і що? Ви що, щось від цього отримали? Нічого! Тільки зло усієї планети. Що ви вже вийшли рашисти! Тепер навіть якщо росіянин толковий, розумний, йому вже недовіра йде після цієї війни. 

Матеріал був підготовлений Харківською правозахисною групою у межах глобальної ініціативи T4P (Трибунал для Путіна).

Інтерв’ю опубліковано за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.
 Поділитися