Олена Петрівна Кулинович живе в селі Горенка Київської області. Ворожий снаряд поцілив прямо в її будинок. Ненадовго вона виїжджала з Горенки, але повернулася. Зараз вона живе без світла, води, газу…
– Мене звати Олена Петрівна Кулинович, живу в селі Горенка Київської області, на вулиці Садовій, 22. Зараз я пенсіонерка.
– Ще до того, як почалася війна, чи могли ви подумати, що таке може статися?
– Ні, над цим ніколи не задумувалася. Навіть, коли війна почалася, я в це не повірила. Був звичайний день, діти збиралися на роботу йти. Потім дітям прийшла смс, щоб на роботу не виходити, тому що почалася війна. Але я не повірила, подумала, що це просто розіграш. Однак нам перед тим говорили, що треба шукати бомбосховище. А от документи ми всі зібрали.
Ми живемо на п’ятому поверсі, і нам дуже добре видно аеродром в Гостомелі. І 24-го лютого, о 14:00 ми побачили, що він горить. А ввечері стало по-справжньому страшно, ми почали домовлятися з друзями, в який підвал тікати. Ну і наші куми нас забрали у свій гараж. Нас там було 11 людей, просиділи ми там 5 днів, потім почалася у дітей істерика . І першого березня ми відвезли дітей у Київ.
– Проблем з евакуацією не було?
– Спочатку були. Не можна було ні таксі викликати, нічого. Але потім приїхали друзі і вивезли дітей машиною у Київ. А ми ще залишалися. Були 1-го, 2-го, 3-го березня тут… А коли 4-го березня почало гриміти, то почалися сльози, плач, істерика… В один із будинків прилетів снаряд, і почався справжній страх.
Ми у підвалі були, а в гаражі стояла машина і через ворота машину пошкодило осколками. Хлопці нашвидкуруч поремонтували машину і ми стали тікати. П’ять людей у маленькій машині. Ми їхали, а навкруги все вибухало. Ми їхали на дуже великій швидкості… А коли ми приїхали в Київ, не знали, куди їхати далі. Вирішили, що будемо їхати туди, куди буде Бог нас вести… Почали зідзвонюватися з друзями і нам сказали, щоб ми їхали у Вінницьку область. Їхали без навігатора, без світла, було дуже страшно і тяжко. І коли ми прихали у Вінницьку область, лише там трохи заспокоїлись. Нас прийняли зовсім чужі люди.
– Чи збирали ви тривожну валізку до початку війни?
– Ви знаєте, я не вірила. Я не збирала. Тільки документи поклала у сумку і спіднє. Ми майже без нічого в результаті поїхали, бо не було вже часу збирати валізи.
– Що сталося з будинком, який у вас за спиною?
– Ми поїхали 4-го числа, а 5-го наші солдати вивозили всіх, хто ще не поїхав. Туди 7-го березня залетіла бомба і зруйнувала.
– А що сталося з вашим майном?
– Ми мешкаємо на п’ятому поверсі, залетів снаряд, спальню доньки розбило повністю.
Так що діти залишилися взагалі без житла. А ми свою кімнату розгребли і там зараз живемо, щоб було, де спати. Світла немає, води немає, газу немає… Але ми дуже дякуємо волонтерам за те що привозять обіди, це вони нас рятують, і церква привозить нам обід гарячий, волонтери привозять воду питну. Дякуємо їм дуже, якби не вони, не знаю, що ми робили би тут…
В основному, кому нема, де жити, ті тут живуть, а молодь – приїжджає і від’їжджає, нам же нема, де дітися, от ми тут і сидимо. Нам роблять душові кабіни, буде хоч, де помитися… Так що от так ми живемо…
А почнеться зима, я не знаю, що робити. Діти тут не живуть, донька з онуком – за кордоном, а онука старша у Києві знімає з друзями квартиру.
– Що ви плануєте робити далі?
– Не знаю що. Ми чекаємо на допомогу від держави. Чекаємо на дорогу. Не знаю, як воно буде.
– А зараз яка є допомога?
– Зараз харчування дають, воду, їжу, а більше нема ніякої допомоги.
– У вас до росіян змінилося ставлення?
– Ставлення, як змінилося…? Вони нам такий біль принесли, вони нас хочуть дотиснути, розчавити, вони ж нас хочуть просто знищити. Вони нам заздрять, тому що ми живемо в гарній країні, квітучій. Я пенсіонерка, але ми добре жили. Не голодували, не страждали, ми і відпочивати їздили. Думаю, це їхня заздрість, що вони нас фашистами, бандерівцями називають. А вони хіба знають справжню історію Бандери? А так вони її не знають просто.
– Що ви би хотіли сказати росіянам?
– Хай вони одумаються. Який біль вони нам принесли, яке страждання! Нас розлучили з дітьми, розлучили з онуками. Для чого це? І самі загинули, і нас погубили. Скільки загинуло наших людей, дітей, військових! Нащо вони на нас напали? Вони хочуть нас просто знищити. Але їм не вдасться. Все одно – ми сильні. Ми квітуча країна, ми завжди будемо боротися за свою країну, за свою землю, це наша країна, ми тут будемо жити, не збираємося нікуди їхати і все одно будемо відстоювати свою країну.
Інтерв’ю опубліковано за фінансової підтримки чеської організації 
