MENU
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Подібні статті

«Я вкрав у росіян бензовоз» – пенсіонер з Димера знайшов для лікарні соляркуЗавдяки справжнім друзям знайшла прихисток у Дрогобичі: історія переселенки з Харкова«Я дуже просила Бога, щоб мої дерева встояли» «На нашій вулиці всі будинки зруйновано» – мешканець Рубіжного«Дідуся від розриву снаряду відкинуло метрів на сто»«Після удару по нашому сховищу обірвало трубу з гарячою водою. Товариша облило окропом, одяг весь приклеївся»«Коли по площі Свободи удар був, у нас прямо будинок затремтів»Багряний хрест над Сєвєродонецьком«Мій трирічний син каже: путіна треба закопати в його бункері – тоді війни не буде» «Сидиш у льоху молишся, щоб ти не побачив смерті своїх дітей»«У тілі товариша було понад п"ятдесят куль»«Нашу машину обстріляли росіяни» «Ані домовлятися з росіянами, ані вірити їм не можна…» – мешканець Маріуполя«Вбили сусідського хлопця і кинули в погріб...» «Люди літали у повітрі, як листочки, – такий сильний вибух був»«Це жахливо, коли ти сидиш у підвалі й не розумієш, куди влучить снаряд, коли все тремтить довкола..»«Від сусіда нічого не залишилося, тільки взуття...»‘Я зайшла у Metro і розплакалася’, — дівчина, яка 3 тижні прожила у Маріуполі під обстрілами«Маріуполь – це Фенікс, який ще почне літати…»«Я дитину встигла виштовхнути в коридор і почула як за спиною сипляться шибки»

«Ми їхали, а навкруги все вибухало»

22.07.2022
Олександр Васильєв

Олена Кулинович, село Горенка Київської області

Олена Петрівна Кулинович живе в селі Горенка Київської області. Ворожий снаряд поцілив прямо в її будинок. Ненадовго вона виїжджала з Горенки, але повернулася. Зараз вона живе без світла, води, газу…


– Мене звати Олена Петрівна Кулинович, живу в селі Горенка Київської області, на вулиці Садовій, 22. Зараз я пенсіонерка.

– Ще до того, як почалася війна, чи могли ви подумати, що таке може статися?

– Ні, над цим ніколи не задумувалася. Навіть, коли війна почалася, я в це не повірила. Був звичайний день, діти збиралися на роботу йти. Потім дітям прийшла смс, щоб на роботу не виходити, тому що почалася війна. Але я не повірила, подумала, що це просто розіграш. Однак нам перед тим говорили, що треба шукати бомбосховище. А от документи ми всі зібрали.

Ми живемо на п’ятому поверсі, і нам дуже добре видно аеродром в Гостомелі. І 24-го лютого, о 14:00 ми побачили, що він горить. А ввечері стало по-справжньому страшно, ми почали домовлятися з друзями, в який підвал тікати. Ну і наші куми нас забрали у свій гараж. Нас там було 11 людей, просиділи ми там 5 днів, потім почалася у дітей істерика . І першого березня ми відвезли дітей у Київ. 

– Проблем з евакуацією не було?

– Спочатку були. Не можна було ні таксі викликати, нічого. Але потім приїхали друзі і вивезли дітей машиною у Київ. А ми ще залишалися. Були 1-го, 2-го,

3-го березня тут… А коли 4-го березня почало гриміти, то почалися сльози, плач, істерика… В один із будинків прилетів снаряд, і почався справжній страх.

Ми у підвалі були, а в гаражі стояла машина і через ворота машину пошкодило осколками. Хлопці нашвидкуруч поремонтували машину і ми стали тікати. П’ять людей у маленькій машині. Ми їхали, а навкруги все вибухало. Ми їхали на дуже великій швидкості… А коли ми приїхали в Київ, не знали, куди їхати далі. Вирішили, що будемо їхати туди, куди буде Бог нас вести… Почали зідзвонюватися з друзями і нам сказали, щоб ми їхали у Вінницьку область. Їхали без навігатора, без світла, було дуже страшно і тяжко. І коли ми прихали у Вінницьку область, лише там трохи заспокоїлись. Нас прийняли зовсім чужі люди. 

– Чи збирали ви тривожну валізку до початку війни?

– Ви знаєте, я не вірила. Я не збирала. Тільки документи поклала у сумку і спіднє. Ми майже без нічого в результаті поїхали, бо не було вже часу збирати валізи. 

– Що сталося з будинком, який у вас за спиною? 

– Ми поїхали 4-го числа, а 5-го наші солдати вивозили всіх, хто ще не поїхав. Туди 7-го березня залетіла бомба і зруйнувала.

Будинок Олени

– А що сталося з вашим майном?

– Ми мешкаємо на п’ятому поверсі, залетів снаряд, спальню доньки розбило повністю. 

Так що діти залишилися взагалі без житла. А ми свою кімнату розгребли і там зараз живемо, щоб було, де спати. Світла немає, води немає, газу немає… Але ми дуже дякуємо волонтерам за те що привозять обіди, це вони нас рятують, і церква привозить нам обід гарячий, волонтери привозять воду питну. Дякуємо їм дуже, якби не вони, не знаю, що ми робили би тут…

В основному, кому нема, де жити, ті тут живуть, а молодь – приїжджає і від’їжджає, нам же нема, де дітися, от ми тут і сидимо. Нам роблять душові кабіни, буде хоч, де помитися… Так що от так ми живемо… 

А почнеться зима, я не знаю, що робити. Діти тут не живуть, донька з онуком – за кордоном, а онука старша у Києві знімає з друзями квартиру.

 –  Що ви плануєте робити далі?

  – Не знаю що. Ми чекаємо на допомогу від держави. Чекаємо на дорогу. Не знаю, як воно буде. 

– А зараз яка є допомога? 

– Зараз харчування дають, воду, їжу, а більше нема ніякої допомоги.

– У вас до росіян змінилося ставлення?

– Ставлення, як змінилося…? Вони нам такий біль принесли, вони нас хочуть дотиснути, розчавити, вони ж нас хочуть просто знищити. Вони нам заздрять, тому що ми живемо в гарній країні, квітучій. Я пенсіонерка, але ми добре жили. Не голодували, не страждали, ми і відпочивати їздили. Думаю, це їхня заздрість, що вони нас фашистами, бандерівцями називають. А вони хіба знають справжню історію Бандери? А так вони її не знають просто.

– Що ви би хотіли сказати росіянам?

 – Хай вони одумаються. Який біль вони нам принесли, яке страждання! Нас розлучили з дітьми, розлучили з онуками. Для чого це? І самі загинули, і нас погубили. Скільки загинуло наших людей, дітей, військових! Нащо вони на нас напали? Вони хочуть нас просто знищити. Але їм не вдасться. Все одно – ми сильні. Ми квітуча країна, ми завжди будемо боротися за свою країну, за свою землю, це наша країна, ми тут будемо жити, не збираємося нікуди їхати і все одно будемо відстоювати свою країну.  

Матеріал був підготовлений Харківською правозахисною групою у межах глобальної ініціативи T4P (Трибунал для Путіна).

Інтерв’ю опубліковано за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.
 Поділитися