MENU
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Подібні статті

«Росіяни катували хлопця з Червоного Хреста…»«Сашка та Василя Васильовича вбило при обстрілі, а Славка й Миколу застрелили росіяни», – житель села Мощун«Ми їхали, а навкруги все вибухало»«Я вкрав у росіян бензовоз» – пенсіонер з Димера знайшов для лікарні соляркуЗавдяки справжнім друзям знайшла прихисток у Дрогобичі: історія переселенки з Харкова«Я дуже просила Бога, щоб мої дерева встояли» «На нашій вулиці всі будинки зруйновано» – мешканець Рубіжного«Дідуся від розриву снаряду відкинуло метрів на сто»«Після удару по нашому сховищу обірвало трубу з гарячою водою. Товариша облило окропом, одяг весь приклеївся»«Коли по площі Свободи удар був, у нас прямо будинок затремтів»Багряний хрест над Сєвєродонецьком«Мій трирічний син каже: путіна треба закопати в його бункері – тоді війни не буде» «Сидиш у льоху молишся, щоб ти не побачив смерті своїх дітей»«У тілі товариша було понад п"ятдесят куль»«Нашу машину обстріляли росіяни» «Ані домовлятися з росіянами, ані вірити їм не можна…» – мешканець Маріуполя«Вбили сусідського хлопця і кинули в погріб...» «Люди літали у повітрі, як листочки, – такий сильний вибух був»«Це жахливо, коли ти сидиш у підвалі й не розумієш, куди влучить снаряд, коли все тремтить довкола..»«Від сусіда нічого не залишилося, тільки взуття...»

«На багатоповерхівку з людьми скинули авіабомбу»

03.08.2022   
Олексій Сидоренко

Мешканка Горенки біля свого будинку

Ми з цивільним чоловіком мешкали у Горенці. Переїхали у жовтні 19-го року, купили квартиру та дуже раділи тому, що недалеко від Києва. Тут дуже чисте повітря. У нас спільних дітей немає, але у Ігоря троє дорослих дітей, а в мене один син від попереднього шлюбу. Діти вже дорослі. Вони живуть окремо, і коли ми з Ігорем купили квартиру, теж дуже раділи.

Працюємо ми обидва в Києві. Намагаємося працювати тому, що маємо приватний бізнес, і ми є керівниками своїх підприємств. В мене підприємство займається нанесенням логотипів на сувенірну продукцію. Ігор займається шкіргалантереєю.

Двадцять четвертого лютого нас розбудив дзвоник телефону. То був зять. «Ігорю Олеговичу, прокидайтесь, у нас почалася війна».

Сумніви та спішні збори

О дванадцятій годині бомбили аеропорт Гостомельський, було збито перші три гелікоптери ворожі. Все відбувалося на очах. Чесно кажучи, ще навіть тоді не прийшло усвідомлення, що це все настільки серйозно. Я стояла і смажила котлети, бо чоловік хотів котлет. Потім, ввечері десь о п’ятій годині, я вигуляла собак, їх у нас дві. Цілий день вагалися. Збиратися, не збиратися. Виїжджати, не виїжджати. Якісь таблетки кидали у рюкзаки. Якісь речі збирали. Незрозуміло було: чи збирати, чи не збирати. Але потихеньку я розуміла, що потрібно буде тікати. І дуже швидко.

Основні документи на квартиру та гроші були на роботі. Ми не поїхали одразу, бо з вікна було видно, що все стоїть. Варшавка, Садова, виїзд з Києва через Пущу Водицю - все це стояло. Суцільна пробка. Ігор казав, якщо ми поїдемо, то не доїдемо. У нас є бензин тільки на те, щоб доїхати до мами чоловіка у Фастівський район і повернутись в Київ. Ми чекали, щоб хоч трохи машини роз’їхались. І не розуміли, куди бігти і чи варто. Вагалися до восьмої години вечора, а потім стався гучний вибух.

Ігор побачив, що на пагорбі висаджуються наші і починають окопуватись. І він мені каже: «Значить так, я роблю телефонний дзвінок дочці, запитую: вона їде чи залишається, але ми не залишаємося. Збирай речі, ми їдемо!». З морозилки забрали продукти, зібрали корм собакам і чомусь я поклала ще ложку малій собаці, одяг їй і собі махровий халат. Навіщо? Я не розуміла.

Ми поїхали в село до мами Ігоря. В неї хата ще мазанка, одна кімната, в котрий нас мешкало п’ятеро. Дуже важко було знаходитися там: три покоління в одній кімнаті. Гадали, що ми тікаємо від вибухів. Кожен говорить, що треба втекти якомога далі від вибухів. Але, коли виходиш на город, з одної сторони чуєш Васильків, потім чуєш Білу Церкву, Макарів, Бородянку, і це так все по колу. Київ, Стоянка, Гостомель, Буча… Тобто ми були постійно у вибухах. Над нами пролітали гелікоптери і ми бачили як йшли ворожі ракети на Макарів. Тобто, безпеки ми не відчували.

Я дуже хотіла додому. У важкі моменти кожна дитина – а я ще дитина, бо мої батьки живі, – хоче додому. До мами. Хоч і 43, але мені дуже хотілося до мами. І я прийняла рішення виїжджати з Фастівського району і їхати у Київ. В Київ я приїхала перед самим прильотом на «Ретровіль». Він відбувався у мене на очах. Був спалах в небі, а потім вибух. Син питає: «Мама, а то що?» Кажу: «То приліт». І потім пішла інформація в багатьох телеграм-каналах про цей вибух.

Так зараз виглядають балкони багатьох украінців

Шлях додому

– Коли повернулися додому?

Я поїхала в Київ,  до батьків, потім через два дні приїхав чоловік. І п’ятого квітня нам вдалося перший раз потрапити додому, в Горенку. Відчуття були… Ну, дуже страшно. По-перше, не були розібрані завали і не було стільки зелені. Воно зараз сприймається трошки легше тому, що зелень, природа ожила, і ти розумієш, що просто продовжується життя. Воно триває. Треба якось змиритися. Тоді воно було усе сіре. Чорні кольори, сірі дерева, ці страшні звуки, коли тиша і немає сторонніх звуків. Завивання вітру в самій будівлі. Страшно було проходити повз будинку, бо коли ти їхав, воно було усе ціле. До останнього не вірилось, що все ж таки на картинках та на відео саме наш будинок. До останнього, допоки ми не приїхали і не побачили це все на власні очі. Підіймались сходами, йшли по протоптаним стежкам та слідам і дивилися, де пройшли собаки, тому, що розмінування ще не було. Причому йшли слід в слід, щоб не дай Боже ніде не підірватись. І розтяжки могли бути, страшно було.

Піднялися до квартири. У мене квартира зберігалася, стіни цілі. Але немає міжкімнатних дверей та вікон, розірвані батареї. Це все йде за замовчуванням. Тобто про це вже ніхто нічого не говорить. В мене абсолютно все ціле. Розбилася поличка над кухонним столом, впала на чарочку. І розбилася в газовій плиті скляна кришка. Все, все інше у нас ціле. Вікна, двері, ну я ж кажу, це вже за замовчуванням іде. Про це навіть ніхто не говорить. Тому, що у всіх таке. Батареї розмерзлись. Тому, що була мінусова температура. Їх порозривало. Мабуть, внаслідок вибуху була детонація. Тим більше, що тут прильотів, якщо обійти будинок, було багато. Ми з тієї сторони нарахували з чоловіком вісімнадцять влучань. І це ось, ну, тут був приліт авіабомби.

Ти не розумієш на якому ти світі. Поміж небом і землею. Тобто начебто щось вціліло, ти радий, що хоч щось, хоча б стіни вціліли. Техніка ціла. Тому, що воно ж не одразу все купувалось, а поступово накопичувалося. Ти старався зробити якийсь комфорт. В якийсь момент опускалися руки, не хотілося нічого, ти не розумів, ти тут і тебе немає. В тебе все є і в тебе в той самий час немає нічого.         

Авіаудар по цивільним

– У будинку були люди, коли влучила авіабомба?

Коли був приліт сьомого числа о двадцять третій п'ятнадцять, в підвалі було вісім осіб і три собаки. Вони приготували їжу і спустилися у підвал тому, що о десятій вечора починалась комендантська година і треба було тихенько сидіти. Вони спустилися і вже збиралися відпочивати, але о 23:15 був приліт. Усе затрусилося, і вони зрозуміли, що вже не вийдуть тим входом, який є. Пробили стіну між двома підвалами, щоб вийти на боковий, але коли вилізли, з’ясувалося, що там решітка і замок. Один із них повернувся, пробив стіну, виліз через третій під’їзд там де проходять труби. А потім впродовж доби вони перепилювали замок і тільки через добу вилізли.

Наше зруйноване життя

Як жити далі

– Що плануєте робити далі?

Ми не можемо зрозуміти, дім буде стояти? Його відновлять? Ми вирішили спільними зусиллями все ж таки розібрати повністю усі підвали, тому що на цей час вони захаращені і не придатні як сховища у випадку нових атак. Про світло взагалі нічого не зрозуміло. Чому? Тому, що наші будинки підключені до цегельного заводу який знаходиться наразі у приватній власності. Зараз підстанція розбита, світла немає. Але є інформація, що таки почали збирати кошти на ремонт цієї підстанції. Тому, що від цієї підстанції залежать не тільки багатоповерхівки, але і приватний сектор який знаходиться за п’ятиповерхівками.

Ставлення до колишніх друзів

– Чи змінилося ваше ставлення до росіян?

Змінилося! Дуже сильно змінилося в негативну сторону після наслідків «звільнення». Ми не просили нас звільняти! В мене батько військовий, вже на пенсії. Я починала навчання у школі ще за радянських часів. Ще я була піонеркою. Через те, що батько військовий, мене віддали у російську школу. І перші п’ять років навчання я не вивчала взагалі українську мову. Тому, що невідомо було, куди батька відправлять служити. На той момент його могли відправити куди завгодно. В будь-яку точку Радянського Союзу. Лише останні два роки навчання в школи я навчалася виключно українською мовою. Було дуже важко, тому що ти мав повністю перелаштуватись на українську мову. Я була в багатьох країнах коли ми з росіянами вважалися братами. Ми спілкувались, і навіть, коли в 14-ому році анексували Крим, ми дзвонили кримчанам. У мене є знайомі в Криму, які мешкають в Саках, де ми відпочивали.

Років десять я їздила відпочивати з дитиною в Крим. До 14-го року ми спілкувалися, і навіть після 14-го до цієї миті, (здається, квітня) я ще спілкувалась з тими людьми. Після того як 24-го лютого все почалося, я намагалася достукатися до кримчан. Зрозумійте, що ви робите! Не треба цього робити! Якось зрозумійте! Нам добре в нашій Україні. Так, ми хочемо до Євросоюзу. Можливо хтось хоче, можливо хтось не хоче, але звільняти нас непотрібно! Непотрібно бомбити наші міста, села, руйнувати нашу інфраструктуру.

Навіщо?! Чесно, я досі не розумію, від кого нас звільняти? Я вже не хочу спілкуватися з тими людьми і зараз не спілкуюся. Мабуть, різко, але вказала напрямок російського корабля і все. Коли тобі кажуть на тому кінці дроту, так ви ж самі винні в тому, ви зруйнували свій будинок. Хто? Я? Чи українська армія скинула авіабомбу на мій будинок? Не хочеться спілкуватися, вже не хочеться. Якщо раніше родичалися, то тепер… Ні, це вже мабуть клеймо на роки, на покоління навіть.                

Матеріал підготовлено Харківською правозахисною групою у межах глобальної ініціативи T4P (Трибунал для Путіна).

Інтерв’ю опубліковано за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.
 Поділитися