Меню
• Інтерв’ю   • Голоси війни
Олексій Сидоренко, 22 липня 2022

«Сашка та Василя Васильовича вбило при обстрілі, а Славка й Миколу застрелили росіяни», – житель села Мощун

Микола Костенко живе у селі Мощун Київської області. У березні 2022 року в цих краях коїлося пекло.

Микола Костенко, Мощун

Микола Андрійович Костенко живе у селі Мощун на Лісній вулиці.

–  Чи думали, що може початись війна?

– Я про це думав іще з 2014 року. Я думав реально, що вони підуть далі. Тому, що я не дивився серіали, я читав новини, співвідносив усе. Я знав, що вони підуть далі. Я усім казав, що вони підуть.

– Чи готувались ви до війни?

– Ну вже 24-го числа збирали тривожну валізку, документи. Я коли прокинувся, ще нічого про війну не знав. Я дізнався, коли вже летіли вертольоти. Тут діти стояли, жінки стояли, гляділи, як вони боком йшли. Росіянин стоїть за кулеметом і дивиться. Я односельчан ганяв з вулиці. Щоб вони повтікали, поховались. Вертольоти йшли на Гостомель. Бомбили там. Хотіли висадити десант. Я нарахував десь біля п’ятнадцять-шістнадцять вертольотів. Вони йшли над селом спочатку, а потім над лісом. 

– Ваші дії, що ви робили?

– Що ми реально робили? Он у погріб позатягували ліжка. Тут у нас в погребі ховалося три родини. Дружина, дочка, зять, онук, онука. От вони усі були у погребі. Ну періодично, як не було обстрілів, було тихо, то виходили. Я особисто у погребі не ховався.

– Як часто були обстріли?

– Дуже часто. А в останні дні це взагалі був жах. Дівчата поїхали, а ми залишились тут. Хлопці допомагали 72-ій бригаді, возили БК, рвали мости, а я тут по господарству: чай те, се. Дрони літали і вдень, і вночі над головою. Спали до останнього в хаті. 

– Ви про евакуацію не думали?

– Ні. Я не думав і я не евакуювався. Я б узяв у руки зброю і пішов би їх мочити. Убивати! Я їх ненавиджу.

Пан Микола, на початку березня відправив родину у безпечне місце, а сам залишився у селі. 

– Сильно почали стріляти. Бомбити. Градами обстрілювати. Приїхали знайомі з дач, забрали родину. Спочатку у Миронівку, а потім уже в Червоноград. Під Львовом. Ми їх відправили, а самі залишились. 

– Коли обстріляли ваш будинок?

– Це десь було четвертого, п’ятого, шостого, сьомого, до десятого, дев’ятого числа десь. Я ж іще ходив на Пущу, підробляв трохи. Добу відчергував, потім сюди. Там трішки сторожував. І три доби тут був. Хлопцям чай грів. Вони приїжджали з солдатами тут. Я їм готував чай, каву. У мене товариш є, він тут із хлопцями був у дзоті. У мене майстерня за хатою. Спочатку прилетіло туди. Потім у будинок. Потім до брата у будинок. І ось у цей будинок сусідський. Це було хвилин за 10-15. Тут усе вже горіло. Що прилетіло? Не знаю, але моментально спалахнуло, дуже сильно горіло. Я прийшов подивився… Ну які відчуття? Розпач, гнів. Які можуть бути відчуття? Мої діти, мої онуки скитаються зараз по людях.

– Розкажіть про свій будинок.

– Двоповерховий будинок. Що там було? Морозильна камера, холодильник, чотири телевізори, бойлер, ванна, комп’ютер, ноутбук. В мене дочка любить пекти, побутова техніка різна, для випічки, для всього. Ну все, що у нормальній сім’ї є, те було і у нас. Техніки було повно. В мене там дуже багато згоріло інструментів.

–  Майстерня вціліла?

– Ні, ні. Одні стіни стоять. Немає нічого там. Пусто.  

– Розкажіть про злочини росіян проти цивільного населення.

– При обстрілі, першого вбили Сашка Топаля. Міною. Він маму хотів вивезти, машина стояла. Він сказав, що піде машину завести, дійшов до калитки – і вибух. Це я бачив, як він вбитий. Сашка лопатою збирав ходив. 

Василь Васильович, з погреба виліз, уламком, розірвався снаряд, його уламком вбило. 

Костенюка розстріляли росіяни. Заходили звідти, а жінці уламок потрапив у м’яке місце. Він біг і вони по ньому і… Все, розстріляли. 

Швець Славко сидів у погребі, його у погребі прямо застрелили росіяни. 

Ось по тій вулиці… Микола… Його вже мертвим знайшли у ліжку, його також вбили. Ну ймовірно, зайшли і це… 

Коли прийшов (дев’ятого числа, здається), тут дуже багато лежало тіл орків. Отам далі, там їх дуже багато було. Я прийшов фотографував тещину хату, у неї теж таке саме, ну і дивився під ноги, щоб не було розтяжок. Сфотографував та й пішов. Потім знову прийшов собаку годувати, гляджу: повно поліції. Мене позвали  –  лежить мертвий орк. А я навіть не бачив його, коли попереднього разу приходив, просто туди не дивився… Я не знаю, як тут у селі, бо тут усе розбите, а там на дачах вони були. І жили там. Буряти, ну і кадирівці теж були. Були кадирівці. Тому, що є люди, які бачили кадирівців, бурятів. Особисто бачив. 

–  Які плани на майбутнє?

– Відбудовуватися, жити, мати дітей онуків.

– Чи змінилося ваше ставлення до росіян?

Воно у мене змінилося ще в п’ятнадцятому році. В мене мати росіянка. У мене в росії, у Саратові, живе двоюрідна сестра, в п’ятнадцятому році вона сказала, що прийдуть наші війська і вона приїде мене захищати. Я перестав після цього з нею спілкуватися.

– І досі не спілкуєтесь?

– Ні! Я їх за людей не вважаю! Це орда! Це гірше орди! 

поширити інформацію

Матеріал підготовлено Харківською правозахисною групою у межах глобальної ініціативи T4P (Трибунал для Путіна).

Інтерв’ю опубліковано за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.
Подібні статті

• Інтерв’ю   • Голоси війни

«Ми їхали, а навкруги все вибухало»

Олена Петрівна Кулинович живе в селі Горенка Київської області. Ворожий снаряд поцілив прямо в її будинок. Ненадовго вона виїжджала з Горенки, але повернулася. Зараз вона живе без світла, води, газу…

• Інтерв’ю   • Голоси війни

«Я вкрав у росіян бензовоз» – пенсіонер з Димера знайшов для лікарні солярку

Під час окупації Валентин Грищенко возив односельцям гуманітарну допомогу і навіть вивіз із сусідкою з-під носу окупантів підбитий бензовоз, з якого злив солярку для лікарні та будинку літніх людей. Росіяни кинули Валентина в підвал, де катували: били прикладами, стріляли біля вух. Зараз бензовоз «служить» на ЗСУ.

• Інтерв’ю   • Голоси війни

Завдяки справжнім друзям знайшла прихисток у Дрогобичі: історія переселенки з Харкова

Сьогодні чимало харківців змушені були залишити свої домівки й тікати від «обіймів» того, хто виявився не братом, а катом… Про Харків воєнний, про долю переселенську – розмова дрогобицького журналіста Леоніда Ґольберґа з харківкою Веронікою Хаяніді, яка сьогодні знайшла притулок у Дрогобичі.

• Інтерв’ю   • Голоси війни

«Я дуже просила Бога, щоб мої дерева встояли»

Мешканка села Мощун Людмила Ломейко в перші дні повномасштабної війни передавала сину, який служить у війську, координати ворога. І молилась про те, щоб встояли дерева, які вона своїми руками саджала.



Про ХПГ
Хто миКонтактиРічні звітиПолітики ХПГ
Теми
КонституціяПолітикаВпровадження норм європейського праваПраво на життяКатування та жорстоке поводженняПраво на свободу та особисту недоторканністьПраво на справедливий судПраво на приватністьСвобода совісті та віросповіданняСвобода вираження поглядівДоступ до інформаціїСвобода пересуванняЗахист від дискримінаціїСоціально-економічні праваАрміяКримінально-виконавча системаПраво на охорону здоров’яПраво на освітуЕкологічні праваПрава дітейПрава жінокПрава шукачів притулкуГромадянське суспільство
Спецпроєкти
Психологічна допомогаРосійсько-українська війнаГолоси війниДокументування воєнних злочинів в УкраїніПравова допомогаОнлайн-бібліотекаДисидентський рух в Україні. Віртуальний музейІсторії свавільно засудженихГромадянська освітаДовідник юристаПроти катуваньПраво на приватністьГаряча лінія з пошуку зниклих безвісти