«… Ніч, мороз -22, сніг, а нас поставили на коліна, і всіх дуже сильно побили…»
Мене звати Чоков Олександр Венедиктович. Воєнний капелан, священник. Я працював у 35-ій бригаді морської піхоти імені контрадмірала Михайла Остроградського. До війни я займався пастирством і був пастором в церкві у місті Южному, християнська євангельська церква Сіоне.
Спогади про перший день війни
Як запам’ятався перший день війни? Це дуже цікаво, тому що я був у відпустці, гуляв, відпочивав. Коли почалась війна, я терміново виїхав у частину, яка була приведена до повної бойової готовності як і всі інші частини в Україні. Один день не догуляв відпустки. Мені це нагадує Другу світову війну, коли о четвертий годині ранку фашисти вторглися до СРСР. Ось, в принципі, по цьому ж сценарію Путін і пішов. Нічого нового нема під цим сонцем, це все моделюється. Його Геббельсівська пропаганда, всі його методики, дії. Все це моделюється з тих часів по сьогоднішній.
Двадцять четвертого я їхав на роботу і бачив рух по частині: хтось кудись виїжджав, їздили машини. Моя церква знаходиться на території частини, тому я молився, спілкувався з хлопцями. Двадцять п'ятого до нас надійшла інформація, що на острові Зміїний наші хлопці попали під жорстокий обстріл і загинули прикордонники та морпіхи. Командир частини звернувся до мене, як до капелана, тому що капеланське служіння – це не лише проповіді Євангелії, якісь слова підбадьорення, проведення служіння церковного і християнського. Одне із напрямків капеланського служіння – поховання людей. Люди гинуть у різних ситуаціях, тому капелан – це одне із важких служінь, коли потрібно ховати, забирати з моргу, збирати частини тіла після вибухів, розривів і далі на кладовищах служити. Ми так і говоримо: «Відправляємо тіло в землю, а душу – до Бога». Потрібно знайти правильні слова підбадьорення, утіхи для рідних, близьких, співслуживців та усіх навколо себе, тому що це трагічно, коли ти знаєш людину, з якою спілкувався 20-ть хвилин назад, а потім його розірвало на куски, а ти збираєш його в якийсь пакет, а потім ховаєш. Це є дуже важке служіння.
Тому командир частини підійшов до мене і попросив поїхати на острів Зміїний, де загинули наші люди, привезти до Одеси їхні тіла для ідентифікації, а потім провести поховання. Капелан – це цивільна особа. Тому командир попросив мене поїхати в складі міжнародної рятувальної місії «Сапфір» і забрати людей, які загинули. Я запросив із собою цивільних осіб: волонтера-капелана Леоніда Болгарова, лікаря Івана Тарасенка, православного священника Василя Вірозуба. Задача рятувального судна «Сапфір» була транспортувати нас на острів Зміїний, а наша задача була забрати тіла.
Поїздка на острів і підозри у шпигунстві
Двадцять шостого лютого ми прибули на острів. На судно піднялася доглядова група російських солдатів. Нам було сказано, що є окрема домовленість із російською стороною, і росіяни роблять нам коридор і дають можливість забрати людей. Ми в це повірили і поїхали. Доглядова група піднялась на судно, нас усіх поставили під дуло автоматів і почали перевіряти. До команди питань не було, а до нас багато: «Ви хто такі?». Я кажу: «Ми – священники, приїхали ось з такою місією: забрати тіла людей…» Почав пояснювати російському офіцеру, на що він відкрив свій телефон і показав усіх людей, які були на острові. Виявилося, що всі вони – живі й перебувають у Севастополі. Він показав умови утримання: побут, їжу, казарму. Умови та ставлення були більш-менш нормальні. Тоді прозвучало друге питання: «Чому Ви приїхали? Хто Ви такі?» Я знову пояснюю, що є така домовленість між сторонами, і ми приїхали з місією забрати людей. Він сказав, що вони всі живі, ніякої домовленості не було, і тому у нас, мовляв, якесь інше завдання.
Вони почали підозрювати нас у шпигунстві й почали допитуватися, хто ми такі. Я вважаю, що це була провокація російської сторони. Мабуть, у них були якісь певні плани: можливо, атакувати Одесу на цьому рятувальному судні. Тому що коли нас вже зняли з цього судна, туди зайшла сотня морських піхотинців. Вони планували щось, але у них щось пішло не так, і їхня операція була зірвана: ще десять днів судно стояло на якорі на острові, вочевидь, щось планувалося.
Увечорі двадцять шостого нас зняли з судна і повезли у Севастополь на гауптвахту. Там нас посадили в камеру й почали допитувати ФСБшники. Російське телебачення запропонувало нам записати якісь коментарі, і я подумав: «Чого б ні?» Це був би сигнал світу, що священників заарештували. Я попросив дозволу російського офіцера, щоб він нам дозволив зробити по одному дзвінку додому до жінок. Я подзвонив до своєї дружини та у відкритому ефірі сказав, що ми – заарештовани і зараз нас знімають у Севастополі. Я просив свою дружину, щоб вона зробила оголошення у всіх соціальних мережах, де тільки можливо, і по всіх церквах, щоб за нас молились, тому що нас взяли в полон, і я не знаю, взагалі, коли ми з’явимось. Це – Росія.
Табір військовополонених в Шебекіно
Двадцять шостого лютого нас зняли, ми поїхали у Севастополь і просиділи ще одинадцять днів на губі. Після цього транспортним літаком із Сімферополя нас направили у табір до військовополонених в Шебекіно, на територію Росії, у Білгородську область, недалеко від Харкова. Коли нас привезли у табір для військовополонених, нас усіх дуже жорстоко побили російські солдати. Туди привезли 200 осіб: цивільних, воєнних, жінок. Так само й екіпаж «Сапфіра» (сімнадцять осіб) відправили у табір для військовополонених. В Шебекіно також було багато допитів. Тільки уявіть собі: ніч, мороз -22, холодно, сніг, нас поставили усіх на коліна, і всіх дуже сильно побили. Усю цю масу людей (200 осіб) росіяни билі автоматами, дубинками, руками, ногами. Вони просто звірськи до нас усіх ставились. По одному нас заводили для ідентифікації у намет: фотографували, запитували прізвище, ім’я, по батькові, присвоювали номер ідентифікаційний. У мене було таке враження, що ми потрапили у якийсь концтабір, тому що охороняли нас із собаками, а по периметру табор охороняли озброєні ДНРівці.
У таборі ми пробули десь шість днів, а після табору для військовополонених нас відправили у СІЗО №2, у місто Старий Оскіл Білгородської області. Вони СІЗО звільнили повністю для військовополонених. Там були різні люди: були з різних військових частин, були ті прикордонники, які вважались загиблими, морпіхи моєї частини, моєї бригади, з острова Зміїного, які несли службу, з національної гвардії, з територіальної оборони. В СІЗО№2 «шоу» продовжилось. Я це називаю так, тому що нас прийняли там спецпризначенці в балаклавах.
Нас знімали з автозаків і били: когось об підлогу, когось ногою, когось рукою, заламували руки. Там було дуже багато цивільних. Просто уявіть собі, на «Сапфірі» працював пенсіонер-електрик семидесяти п'яти років, а вони цього електрика заламали, по спині дубинкою, об підлогу. Він каже: «Я – цивільний. Що Ви хочете?». А вони: «Який цивільний?», – і об підлогу його далі.
Ось таке їхнє ставлення до нас. Унаслідок цих катувань я зробив висновок, що нас б’ють лише за те, що ми – українці, а все українське вони ненавидять. Вони – російська федерація, їм не подобається, що ми – незалежні, що у нас є свобода віросповідання, є свобода думки. У нас люди живуть не в тоталітаризмі, не в диктатурі й мають право голосу. Путін вважає себе збирачем земель російських. Напевне, вони хочуть повернути часи СРСР і зібрати всі ці землі, тому що Україну вони не розглядають, як Україну – державу, а дивляться на неї, як на республіку. Вони кажуть, що їм непотрібна якась частина узбережжя чи ще щось. Їм потрібна вся Україна, а люди їм не потрібні. Вони людей просто знищують. Вони не обмежаться Україною, вони увійдуть далі у країни Балтики. Маніакальний Путін зробив маніакальну Росію й все його оточення є маніакальним. Настільки працює геббелівська пропаганда, що вся Росія сьогодні, я підкреслюю, вся Росія винна в тому, що відбувається.
Чи винна російська церква?
Багатьом людям не подобається, коли в церкві я свідчу, що всі церкви винні, тому що церква має право голосу. Церква – це утвердження істини, вона повинна сьогодні возвеличити своє слово, відкрито виступати, відкрито молитись, відкрито говорити про те, що робить Росія. Всі винні. В Росії є співчутливі люди, які нам співчувають мовчки по церквах. Але я скажу, що нам непотрібне ваше співчуття. Ваше співчуття буде добрим тоді, коли ви будете платити таку саму ціну, яку ми платимо сьогодні, українці, які гинуть за свій суверенітет, свою демократію, які кладуть своє життя за все це. Ось тоді росіяни будуть нашими братами й сестрами. Ми будемо з вами одне ціле, коли ви вийдете на Червону площу. Ми це зробили в 14-му році, коли у нас піднявся Майдан. Коли ви скажете своїй владі: «Путін, ти – негідник, ти – злочинець. Ти вбиваєш Україну. Вийди з України». Коли армію свою заберете. Ось тоді ми з вами, можливо, станемо однім цілим, а сьогодні ви – вороги. Росія – наш ворог. Я ідентифікую Росію, як ворога, тому я продовжу свідчити.
В СІЗО нас усіх підстригли налисо, забрали у нас цивільний одяг, переодягнули у форму зеків і відправили по камерах. Нас посортували, і ми, священники, опинились в одній камері. Я просив Бога, щоб Господь тримав нас разом і ми були як одна команда. На початку мене посадили до одиночної камери, потім до іншої камери, де я був зі старшим помічником капітана «Сапфір» і ще одним військовим Максимчиком з нашої бригади. Кілька днів просидів, а потім військового забрали, привели Леоніда-капелана, лікаря, Василя. Вони нас слухали, тому що в камері висіли дві відеокамери. Ми були під цілодобовим наглядом. Вони могли чути усі розмови, які ведуться в камері. Ось, таким чином вони слухали, про що ми говоримо, дивились, як ми живемо у цій камері між собою.
Уявіть собі: ми з Леонідом два євангельських християнина, православний священник церкви Київського патріархату, дитячий лікар. Ось так у СІЗО ми просиділи 25-26 днів, а загального полону у нас виявилось 43 дні. Нас 9-го квітня обміняли, а Василя, священника, посадили в карцер. Нам зробили провокацію, буквально перед нашим виходом. Наказали співати гімн Росії, але ми сказали, що будемо молитись. Але хтось сказав: «Ну, ладно, я буду співати гімн України, бо все одно не чути, там радіо кричить». Ми встали, а отець Василь почав молитись по-православному і хреститись. Вони це побачили, почули та стукнули двічі у двері, а потім, десь, через дві години, прийшли й зібрали його від нас. Ми вже потім дізнались, коли нас обмінювалий, і привели отця Василя, (в нього на одязі було написано «карцер»), що його забрали в карцер. Знову ж таки, його переодягнули в одяг, а потім зняли з обміну, буквально за 5 хвилин. Він ще місяць пробув в СІЗО.
Ставлення до полонених у CІЗО
Ситуація по СІЗО. До нас ставились там, скажу так, не дуже доброзичливо. Періодично нас били, було дуже багато допитів ФСБшних структур, вони все намагались нас звинуватити в якомусь шпигунстві, що ми – шпигуни. Звучало одне і те саме питання: «Хто ви такі? Чого ви поїхали на острів?». Ми постійно відповідали, що ми – священники та поїхали ось з такою місією. Розумієте, вони думали, що ми – якісь шпигуни, тому що всі їхні церкви на сьогодні: євангельські, православні, працюють на ФСБ. Вони думають, що у нас всі церкви так само працюють на Службу безпеки України. На одному з допитів мені так і сказали, що всі їхні церкви працюють на спецслужби, тому ви теж підписували папери про співпрацю зі службами безпеки України. Я казав їм, що ми нічого не підписували, що у нас – не така країна, як у вас.
Знаєте, співробітники федеральних служб безпеки були доволі коректними. З повагою з нами розмовляли та спілкувались. Але ті працівники, які знаходились в СІЗО, і ті спецпризначенці, які конвоювали нас на допитах і во дилина прогулянки, мали владу над нами і били періодично ні за що. Уявіть собі: нас повели на прогулянку в камеру прогулянкову на п'ять хвилин, і працівник-спецназівець підійшов до мене і без причини вдарив об коліно жорстко. Їх, зі всією ймовірністю, вчать, як бити. Він так боляче мене вдарив, що я впав, а встати не можу, тому що фактично сил нема. Я впав, а поряд зі мною Леонід і лікар Ваня, але їм не дозволили допомогти мені підвестися. Тоді інший солдат побачив, що я не можу підвестися, підійшов до мене та подав руку, щоб я встав. Росія – як хороший поліціянт і злий поліціянт. Ось що вони мені нагадують. Ще мені Росія нагадує змію. У змії язик має таке роздвоєння. Росія – це страшна країна. Поки там влада не зміниться, поки народ не вийде і не скаже слово, за яке буде сплачено жертвами великими, як заплатив, наприклад, депутат Нємцов.
Мрії про майбутнє
Україна не віддасть жодного міліметра своїх територій. Крим – це Україна. Луганська і Донецька області – це Україна. Маріуполь– це все Україна. Сьогодні – це питання часу. Україна буде підійматися, і я вірю, що прийде той момент, коли Україна піде визволяти свої землі. Зараз ми знаходимось в оборонному стані, але прийде той час, коли Україна перейде у наступ. Ми очистимо усі наші землі й будемо святкувати перемогу. У Великий Вітчизняної війни український народ зіграв важливу роль у визволенні СРСР і всієї Європи. Ми знов будемо святкувати перемогу над тоталітаризмом, над диктатурою, над цим страхом, цією депресією. Ми будемо святкувати яскраву, кольорову перемогу над російським фашизмом. Україна увійде у Євросоюз, тому що вона – вільна країна. Ми зламаємо хребет корупції сьогодні. Росія протягом багатьох років працювала над знищенням нашої армії й влади, тому що у владі була 5-та колона. Сьогодні влада очищається. Президент Володимир Зеленський, на мою думку, увійде в історію як найкращий президент, бо він сьогодні боронить Україну. Кажуть, що він не служив в армії, але він військовий духом, його поважають у армії, його слухають, хоча він наймолодший з усіх президенті. Я вірю, що Україна – це країна, з якої будуть брати приклад коли ми поставимо жирну фінальну крапку у перемозі. З України будуть брати приклад усі збройні сили інших країн. Вони нам сьогодні допомагають зброєю, але вони будуть вчитись в України и брати наш досвід військовиї дій.
Інтерв’ю опубліковано за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.