MENU
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Подібні статті

‘Тридцятиметрова заграва палала десять днів...’‘Снаряд прилетів у п’ятиповерхівку. Було безліч поранених’, — перші дні повномасштабної війни у Харкові‘У нашому купе було сімнадцять осіб’, — харків"янин про березневу евакуацію з міста ‘Тільки починається бомбардування — собаки біжать у льох. І я за ними’‘Вирва була така, що можна танк заховати’, — перші дні війни у Лисичанську«Вдень і вночі вони обстрілювали нас із мінометів, гармат, танків і БТР» — реабілітолог із Бучі«Там убило п’ятьох людей, зокрема вагітну жінку»«У коридорі я знайшов залізний уламок розміром з руку»«Було п’ятсот будинків, а залишилося поле»«В сусідньому будинку загинула сім’я» – мешканка Сєвєродонецька«… Ніч, мороз -22, сніг, а нас поставили на коліна, і всіх дуже сильно побили…»«На багатоповерхівку з людьми скинули авіабомбу» «Росіяни катували хлопця з Червоного Хреста…»«Сашка та Василя Васильовича вбило при обстрілі, а Славка й Миколу застрелили росіяни», – житель села Мощун«Ми їхали, а навкруги все вибухало»«Я вкрав у росіян бензовоз» – пенсіонер з Димера знайшов для лікарні соляркуЗавдяки справжнім друзям знайшла прихисток у Дрогобичі: історія переселенки з Харкова«Я дуже просила Бога, щоб мої дерева встояли» «На нашій вулиці всі будинки зруйновано» – мешканець Рубіжного«Дідуся від розриву снаряду відкинуло метрів на сто»

‘Поряд з моїм чоловіком загинула жінка. Ногу відірвало’

15.08.2022
Тарас Зозулінський

Ганна Нуфлік, Вугледар

Мене звати Нуфлік Ганна Іванівна, п'ятдесят четвертого року народження. Народилася в Чернігівській області. Закінчила вісім класів, а потім два роки навчалася в училищі у Чернігові. Потім поїхала до Криму. У Криму мешкала п'ять років у Севастополі, працювала на пошті. Потім познайомилася зі своїм чоловіком. У сімдесят п'ятому році народили сина. Потім ми поїхали в Прилуки. А чоловік навчався у Луганській області, та поїхав працювати на шахту. Тут квартири швидко давали, тому ми сюди й приїхали. Мешкали п'ять років у селі Костянтинівка. Але потім ми все–таки отримали квартиру у Вугледарі, у вісімдесят третьому році. Жили там із дітьми: у нас син та дочка. Дочка померла сім років тому від онкології. У мене четверо онуків: від сина — дві внучки, від дочки — два онуки. Хоч би це мене втішає. Одні онуки в Івано-Франківську, а дві дівчинки до Угорщини поїхали від бомбардувань.

Якими були для вас перші дні повномасштабної війни?

Ми залишилися без житла, тому що у нас там розбите все. Квартира ціла, але розбиті вікна, двері. Як там зараз, я не знаю, тому що ми поїхали звідти п'ятнадцятого квітня. Довго не збиралися, жили в підвалі понад місяць, але були такі бомбардування, що земля тремтіла. Виходили, запалювали вогнище на порозі, щоб хоч картоплі в мундирах зварити або чай попити. Постійно голодували. А потім я не витримала та ми поїхали. Одного разу я піднялася нагору, й був такий вибух, що шафа впала в кухні та у ванній бачок.

Пішла якось за гуманітаркою хліба взяти. Коли я вийшла, начебто було тихо. Півдороги пройшла — почалися вибухи. Я падала на землю, а біля мене розривалися міни. Це був справжній жах.

Добре, що під'їзд був у чужому будинку відкритий та люди пустили мене у свій підвал. Інакше я б там померла. Повернулася, а чоловіка немає. Він мене пішов шукати. Напевно, Бог все-таки мене вберіг, бо чоловік пішов, а біля нього загинула жінка. Їй ногу відірвало. Гадаю, коригувальник якийсь був, бо тільки приходимо за гуманітаркою або водою, тільки люди збираються, одразу починається бомбардування. Це неможливо передати словами. Того дня поцілили в Першу школу, де гуманітарку та хліб давали. Двох жінок вбили та двох чоловіків поранило осколками.

Чи зустрічалися вам події, в яких ви бачили злочинні дії проти таких мирних жителів, як ви?

Нас бомбили постійно. У нас на подвір'ї хлопчик грів воду. Йому уламком поранило ногу. Це я бачила особисто. Піднялася нагору, щоб повітрям подихати. І це добре, що я в під'їзді стояла. У нас двері всі пошкодило цими залізними уламками, а хлопчик впав і це було дуже моторошно. Мій син служив, у п'ятнадцятому році був у АТО. Він досвідчений, тому джгутом перев'язав ногу тому хлопцю, щоб кров зупинити. Волонтери віднесли на дверях цього хлопчика у лікарню, потім його до Курахове відвезли, потім у Покровськ, потім у Дніпро. Син телефонував йому, зараз він на Львівщині десь. Ось так на моїх очах хлопчик чайку попив.

Постійні обстріли це моторошно. Особливо касетні бомби, які розлітаються скрізь. П'ятнадцятого числа я чоловікові сказала: Кажуть, вивозитимуть сьогодні людей. Давай поїдемо, я не можу більше. У мене вже істерика — немиті, брудні, голодні… У нас всі магазини були зруйновані, базар розбитий повністю. Нічого немає. Замість чотирьох під'їздів у нашому будинку — чорні дірки згорілі.

А де я жила, по стояку влучила не бомба, а уламок. І провалило дах біля квартири на п'ятому поверсі саме над моїм стояком. Це жахіття, там нічого живого немає: вікон ні в кого немає.

Коли ми їхали повз селища, було враження, начебто тут люди не жили: селище мертве, все вибите, горіле. Проїжджаємо повз першу шахту, вона колись така гарна була, а зараз там чорнота та нічого немає. Я не знаю, куди нам повертатися. Немає у мене житла. Нікуди мені повертатися. На старості ми безпритульними залишилися з чоловіком. Я жила на Трифонова, мій зять мешкав на вулиці Тринадцяти десантників. Бомба влучила саме в їхній підвал. Якби вони були там, моїх онуків не було б.

Може, ви хотіли б звернутися до росіян?

Я хочу сказати, щоби вони припинили війну. Своїх синів попросили чи вмовили, щоби не йшли сюди в Україну. Ми живі люди, це брат на брата йде. Я прошу, припинить це кровопролиття, попросіть своїх дітей: нехай не йдуть сюди в Україну. Більше я не можу нічого вам сказати. Я просто хочу, щоб припинилося кровопролиття. Миру я хочу, жити на своїй землі, а більше я нічого не хочу!

Матеріал був підготовлений Харківською правозахисною групою у межах глобальної ініціативи T4P (Трибунал для Путіна).

Інтерв’ю опубліковано за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.
 Поділитися