‘Стріляли під ноги, поруч із нами, а одного хлопця поранили електрошокером...’

Ми не називаємо ім’я героя цього матеріалу, адже у нього в окупації залишилися рідні.  

Я — мешканець Маріуполя. Зараз переїхав і проживаю в іншому місті. До чотирнадцятого року я працював у міжнародній компанії, потім почав займатися волонтерством. У мене була ІТ-школа: соціальні курси комп’ютерних напрямків для підлітків, дітей-сиріт, дитячих будинків.

Скажіть, будь ласка, які були ваші враження від першого дня війни?

Я — волонтер, тому ми домовились із колегами, що зустрінемось у волонтерському центрі, щоб допомагати цивільним. Двадцять четвертого лютого був останній день, коли я ночував удома зі своєю родиною. Після цього я переїхав до волонтерського штабу. Спочатку почались обстріли околиць міста: це був Жовтневий район . Згодом почались обстріли інших районів. Потім росіяни взяли Маріуполь у кільце, та воно почало потроху звужуватись і дійшло до центру. Останнім осередком був, як ви знаєте, завод “Азовсталь”. Що стосується хронології, я зараз якісь конкретні дати не скажу, але пам’ятаю, що спочатку були обстріли по Східному мікрорайону, Жовтневому мікрорайону, потім, почались обстріли з Приморського мікрорайону (він був частково захоплений), також російські війська зайшли з боків Донецької траси та із заходу Маріуполя, через Автостаніцю-2. На півдні Маріуполя у нас був супермаркет “Епіцентр”. Спочатку вони його знищили, а потім розташувалися там. Після цього вони почали методично звужувати кільце та зачищати вулиці.

Ви займались волонтерством під час цих подій? Можливо, ви були свідком таких подій, які запам’яталися?

Звичайно, був. Як більшість мешканців Маріуполя, я був свідком обстрілів. Зрештою наш волонтерський штаб розбомбили. Я бачив розбомблену міську лікарню №3, в якій, як кажуть у російських ЗМІ, переховувалися наші військові. Але там нікого не було, крім дівчат, які народжували, та немовлят. Місто повністю зруйноване. Уявіть собі дев’ятиповерхівку, у якій після прильоту бомби в декількох під’їздах немає верхніх п’яти поверхів. Це просто провали та вигорілі обвуглені будинки. Зараз усе місто приблизно так і виглядає. 

Ми вважаємо, що зараз ми спостерігаємо акт геноциду українського народу в цьому місті. Можливо, ви були свідком подій, коли були розстріли черг за водою, навмисні бомбардування?

Це було майже нескінченне бомбардування та обстріли артилерії. Якщо я не помиляюся, приблизно шість-сім бомбардувань на день та постійні обстріли артилерії. Майже всі бомби влучали у цивільні об’єкти. Вони прилітали у лікарні, житлові будинки, школи та дитячі садочки. А школи та садочки, які не були розбомблені, були сховищем для російських військових. Так, я вважаю, що майже усі обстріли були по цивільних об’єктах. У місті існували два-три військових об'єкти, а все інше — цивільні. Прикриватися тим, що росіяни обстрілювали військові об’єкти, коли у цих районах взагалі немає нічого військового, — це блюзнірство.

Що саме ви робили в окупації?

Під час роботи нашого волонтерського штабу в Маріуполі ми роздали їжу та ліки більше ніж двадцяти п'яти тисячам жителів. Постійні обстріли наклали дуже великий відбиток на місцеве населення, бо люди були до цього не готові. Я думаю, тим, хто не опинився в епіцентрі війни, важко зрозуміти, що таке мати все: і гарячу воду, і світло, і опалення, і інтернет, і комунікацію, і інформацію та одного дня всього цього лишитися. Мені доводилось ховати людей під постійними обстрілами. Земля замерзла, було дуже багато трупів. Вони лежали просто на вулицях міста та мешканці накривали їх простирадлами, покривалами, ковдрами. Коли почало тепліти, я ще був удома, та ми зі сусідами почали ховати наших сусідів, які загинули. Копали могили та ховали людей. Звичайно, це були братські могили. У цей час місто було окуповане, поруч їздили російські танки з намальованою на них “Z”, які обстрілювали будинки навколо, але ми все одно ховали людей. Не знаю, з ким вони перестрілювались. Можливо, навіть самі з собою.

Вони стріляли біля цивільних, викликаючи вогонь на себе та на людей, які поруч готували їжу.

Російські війська найчастіше стріляли з цивільних районів, розуміючи, що українські війська не зможуть відстрілюватись у відповідь, щоб не нашкодити нашим цивільним. Я часто бачив, як вони заїжджали на танку, ставали біля цивільного будинку, стріляли, а потім від’їжджали. Я був свідком цього,. Якщо мені хтось колись буде доказувати, що вони не обстрілювали цивільні райони, це — брехня. Майже всі обстріли, які я бачив, були по мирному населенню та цивільних районах. Я бачив вирву завширшки понад двадцяти–двадцяти п'яти метрів поряд з будинками в районі, де зовсім немає військових об’єктів. 

Скажіть, будь ласка, як вам вдалось вирватися зі цього пекла?

Я та ще декілька волонтерів були у нашому центрі. Дев'ятнадцятого березня у волонтерський центр зайшли російські військові. Якщо я не помиляюся, на шоломах були написи “війська спеціального призначення”. Мене та ще одного волонтера зачинили в одній із кімнат у волонтерському центрі: там була ще собака одного з волонтерів. А інших волонтерів відправили переночувати у бомбосховище, яке було поруч із нами. Наступного дня вони викликали нас на допити. У мене особисто було шість допитів. З метою посилення своєї влади та ефекту, вони застосовували психологічний тиск: стріляли під ноги, поруч із нами, а одного із наших хлопців поранили електрошокером. Вони водили нас на розстріл. Російський військовий так і казав: “Зараз тут буде розстріл, діставайте усе із кишень куртки та сідайте”.

Нас водили на допит по різних об’єктах, допитували спецпризначенці та інші батальйони, яких між собою називали “чекі”, водили на допити до кадирівців. Під час одного із допитів у кадирівців вони відібрали у нас телефони та розтрощили їх.

Якщо казати про допити, можу сказати, що психологічний тиск був жорстким. Наприклад, я можу процитувати фразу: “Якщо твоя відповідь мені не сподобаєшся, я буду стріляти”. Під час допитів стріляли під ноги з пістолета, ніби сумнівалися, що ми говоримо правду та намагалися таким чином налякати.Але нічого цікавого вони від нас не дізналися, та відпустили мене та ще кількох хлопців. Вони нам дали забрати свої речі та відпустили. Я разом із собакою товариша та іншими хлопцями пішов додому через усе місто. Ми пішли разом, тому що вони жили у бомбосховищі недалеко від моєї квартири: вони пішли до бомбосховища, я пішов додому. У квартирі не було жодного цілого вікна. Я знайшов два уламки від снаряда. Сусідній будинок згорів повністю: стояв просто обвуглений стовп. Два дні я переночував у своїй квартирі при мінусовій температурі, бо вода у баках замерзла. Через два дні до квартири прийшов мій тесть, і ми прийняли рішення, що я декілька днів поживу в його будинку, тому що там поруч є криничка зі водою. Ми пішки пішли до їхнього будинку.

Звичайно, поки йшов майже через усе місто, бачив багато розтрощених приватних будинків та згорілих багатоповерхівок. Декілька днів я прожив у батьків своєї дружини. Зв’язку не було ні в кого, та двадцять шостого березня я прийняв рішення, що потрібно виїхати із міста. Мене відвезли до сусіднього селища міського типу, яке називається Нікольське, а звідти я пішки дійшов до Мангушу. Там я переночував та на останні кошти знайшов людину, яка займалася перевезеннями. Я п’ять днів чекав, доки пропустять колону. Колона мала виїжджати кожного дня із Запоріжжя, але її розвертали до Бердянську. Нас було близько 1000 людей. Ми чекали та, здається, тридцять першого березня нас випустили. Представник рятувальної служби попередив, що російські війська не дозволяють їм залишатись тут надалі та якщо вони залишаться, по них будуть стріляти. Тому вони вимушені швидко покинути місто. Ми змогли забрати мою родину та родину моїх знайомих. Ті люди, які жили поряд із місцем, де зупинили автобуси (безпосередньо до Бердянську транспорт не пустили), також заскочили в автобуси. Серед сорока двох автобусів, що приїхали, були заповнені, можливо, відсотків десять. Автобуси виїхали, переночували в сусідньому селі, а наступного ранку повернулися до Бердянська та загрузили всі автобуси повністю. Від Бердянська до Запоріжжя було близько дванадцяти блокпостів. На кожному блокпості з кожного автобуса виводили всіх чоловіків, обшукували, перевіряли телефони та документи, шукали татуювання: примушували усіх чоловіків показувати руки, ноги, плечі. На декількох блокпостах виводили жінок та також перевіряли телефони та документи. На одному з блокпостів я бачив, як чоловік стояв в одних трусах. Його обшукували більш ретельно. Першого квітня ми були у Запоріжжі. Тобто ми з Бердянську до Запоріжжя їхали близько шістнадцяти годин.

Скажіть, будь ласка, які у вас плани на життя після війни?

Це, мабуть, дуже складне питання, тому що я не знаю, яка у мене буде реакція після того, що пережив я та моя родина. Мабуть, спочатку будуть сльози радості у нас усіх, потім я планую поїхати до батьків, після планую допомагати чим зможу, щоб відновити країну. Зараз я працюю у громадській організації, яка займається навчанням хлопців–сиріт у галузі ІТ. Це майже той самий напрямок, який у мене був у Маріуполі. Скоріш за все буду продовжувати цим займатись для того, щоб усіляко допомогти країні мати більш перспективне майбутнє, на яке вона заслуговує.