MENU
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Подібні статті

‘Ти спілкуєшся із сусідами ввечері, а на ранок немає навіть їхніх тіл’, — маріуполька, що виїхала з міста у травніМешканка Маріуполя: ‘Я наливала собакам горілку, щоб у них не зупинилися серця’‘Я зайшла у Metro і розплакалася’, — дівчина, яка 3 тижні прожила у Маріуполі під обстрілами«Маріуполь – це Фенікс, який ще почне літати…»«Я дитину встигла виштовхнути в коридор і почула як за спиною сипляться шибки»«Страшно було, що ти не загинеш одразу, а тебе покалічить...» – мешканка Рубіжного«Російські солдати зупиняли машину із хлібом – хліб викидали і машиною переїжджали. Щоб людям не було чого їсти»«Чоловіки сиділи чай пили, в кухоньці. Снаряд упав, їх розірвало. Їх солдати прикопали прямо на городі...»«На паркані лежить авіабомба — метрів п'ять завдовжки…» — мешканець Лисичанська«Дивлюсь на нього, а руки немає…»  – мешканець Макарова розповідає, як окупанти вбили його онука«Люди в хатах помирали від холоду» – медсестра з Харкова‘У нас немає зброї. Наша зброя — це Біблія’. Жителька Броварського району згадує російську окупацію«Не давали забрати з вулиці тіла загиблих – стріляли по ногах»«Я пройшов пішки 60 км. Хотів врятувати сестер з-під обстрілів»«Усе село почало рити землянки в лісі» – мешканець села біля Бородянки«Збирали сніг, топили і готували на ньому їжу» – багатодітна мама з Маріуполя«Я побачила російський БТР і стояла як укопана», – харківська художниця Галина Булгакова«Один братик народився під бомбардуванням. І другий…»«Маріуполь все одно буде українським» – дружина військового Юлія Белей«Колись ми із Шойгу рятували після землетрусу Нефтегорськ, а зараз він перетворив на нього Маріуполь»

«Була людина і раз – розриває людину» – маріупольська випускниця, що пройшла крізь пекло

08.08.2022
Андрій Діденко

Перша доба у фільтраційному таборі (фото з фейсбуку Марії).

Зруйновані мрії

Мене звати Вдовиченко Марія. До війни я мала закінчувати 11-й клас. Я вже готувалась до ЗНО, випускного. Ми з однокласницями обирали тканину для майбутніх суконь та підбори. Також я була президентом школи №54. Захоплювалася науковою діяльністю, створила декілька наукових праць у сфері історії та міжнародного права, бо я це досліджувала та продовжую цим цікавитись. Також я була першою бандуристкою міста Маріуполь при храмі ПЦУ. Я дуже люблю свою культуру, тому більшість моїх проектів були спрямовані саме на розповсюдження української мови і культури.

Перше, що я пам’ятаю, – як двадцять четвертого лютого в кімнату вривається мама і голосно кричить в істериці: «Почалася війна! Збираємося!». Мама тієї ночі не спала, чула перші вибухи та була дуже налякана. Ми до останнього не вірили, а двадцять четвертого було страшно усвідомлювати: невже це правда? Коли вже здригався наш Приморський район, підстрибував наш будинок, почались обстріли Східного, тоді я зрозуміла: «Так, це справжня війна».

Почалася паніка як і в сусідніх квартирах, так і по всьому місту. Люди вже почали о четвертій ранку збиратись до магазинів, скуповувати все, що можна було скупити. Магазини грабували, бо в людей, ясна річ, не було грошей, але була паніка. На АЗС були шалені черги, на виїзд з міста – не просто черги, а пробки. Коли ми вдома більш-менш зібрались, була дванадцята година дня. Думали виїжджати, але повернулись наші сусіди та сказали: «Вже не виїхати, бо місто закрили, поруч із містом йдуть активні бойові дії. Виїжджати – небезпечно, можна попасти просто у поле бою». Тоді ми вирішили шукати собі прихисток, бо розуміли, що ще трішечки і все буде по-справжньому з нами, з нашими будинками. Ми ще не усвідомлювали, наскільки все це може бути серйозно. Тому, коли ми чули дивні звуки ховались у ванній та коридори, бо бомбосховищ не було.

Так ми жили до початку березня. У нас вимкнули світло, воду, не було тепла, пропадав зв’язок, а потім зовсім зник, і ми опинились у інформаційному вакуумі. У місті не було ніякого постачання в магазини, в аптеках закінчувалися ліки, розбивали торгові центри, все було розграбовано. Вже була блокада, місто було закритим, і ми залишились із тим, що у нас було. Ніяких запасів ми не зробили: ані води, ані їжі.

Ми їли один раз на день, щоб максимально зберегти наша запаси. Воду набирали зі снігу або дощу, або шукали якісь струмки, бо навіть купляти – було просто ніде. Ось такий у нас був скромний побут майже до другого березня.

Ми жодної ночі нормально не спали, нормально не їли, бо – невизначеність, інформаційний вакуум, ніхто нічого не каже, у місті постійно відбуваються якісь сумбурні рухи. Наш будинок не просто підстрибував, а вібрував шалено. Одного разу все почало падати, лопатись скло. Ми різко зірвались у ванну: я, мама, тато, сестра, навіть кота взяли. Тільки сіли, як нас одразу прибило вибуховою хвилею вниз. А що таке прибило вибуховою хвилею? Ти нічого не чуєш, гул у вухах, нічого не бачиш, бо в нас зі стелі посипалась штукатурка. Ми не розуміли, чи є сходи, чи є куди бігти, як вибратись. Була шалена паніка. Почали збиратись, вдягати щось, щоб бігти у підвал. Сильно розбило п’ятий поверх, а ми були на третьому поверсі. Ще трішечки – до нас би долетіло. Але мама не змогла встати, бо у неї шість років полінейропатія. Ми тягли її на собі до підвалу, а сестра взяла кота та побігла попереду нас. Було холодно, на вулиці був сніг, лід припорошений склом, обстріл. Падають шматки будівлі, горять поруч автівки, та ми поруч з оцим усім біжимо до підвалу.

Спочатку сестра постукала у підвал, але ніхто нам не відкривав. Тато почав так сильно грюкати, що люди, які були у підвалі, вирішили нам відкрити, але коли чоловік відкрив двері, він сказав: «Ми не можемо вас впустити, бо тут вже багато людей». Тато не став його слухати: багато, мало, над нами розриваються снаряди, і чекати дуже небезпечно. Тато його відштовхнув, ми силою туди зайшли, а там були наші сусіди, які ховались вже декілька днів. Обстріл був дуже сильний. У підвалі нічого не було: ані їжі, ані води. Наступного дня ми, як інші люди, вирішили все-таки забирати речі з квартир. Ми з татом вирішили підійматись до квартири вдвох, щоб я допомогла татові зібрати речі. Щоб потрапити до будинку, треба було оббігти паркан. Поки ми оббігали, знову почались обстріли. Тато впав на землю, охопив мене, і ми лежали за кам’яною брилою. Я намагалася встати, а тато казав мені: «Прикрий голову, щоб не попало нічого, лежи та не сіпайся».

Я налякана намагаюсь підвести голову, дивлюсь: від нас метрах у 40-50 – силует людини. Я не знаю, чи жінка це була, чи чоловік. Була людина і раз – розриває людину. Тобто була людина, а тепер це шматки плоті з червоної рідини в повітрі та на асфальті. Для мене це був не просто шок, я не розуміла, як так…

Це потім я зрозуміла, чому тато своєю долонею мене притискав до землі: щоб я не роздивлялась, а не тільки з питань безпеки. Коли обстріл перейшов на інші вулиці, ми побігли в під’їзд. Сумбурно збирали речі. Усе, що змогли на себе повісити, те й схопили і спустились у підвал. Того дня люди намагалися готувати. Ставили на вогнище якісь казанки, каструльки, бо в нас не було газу, щоб готувати, але знов почався обстріл. Він був такий сильний, що нас у підвалі зі стіни до стіни прибивало. Падали шматки стелі, люди кричали, діти плакали. На той період я розуміла, що я ще жива, але потрохи помираю. Відчувала себе майже мертвою як у фізичному, так і в психоемоційному стані. Здавалось, що на нас все це падає, що, ніби, ще трішечки і ми всі просто згоримо, бо там було дуже спекотно. Як виявилося, знову був сильний обстріл, і влучило саме в мою кімнату.

Фейсбук Марії Вдовиченко

Життя під обстрілами

Спочатку, у нас були якісь консерви та хліб, але все дуже швидко закінчувалося. Потім були такі моменти, коли у нас не було навіть води. Стояти в чергах у Маріуполі за водовозкою було дуже небезпечно, бо обстріли, осколки та й просто розстріли. Невідомо було, хто розстрілював людей, за що, нащо розстрілював, але жертви були. Звичайно, люди боялись ставати у ці черги, бо стоїш – секунда і невідомо, що може статись. Поруч із нашими дворами був парк, в якому були джерельця, але ці джерельця хтось уже замінував. Оскільки ми були повністю в інформаційному вакуумі, було невідомо, хто мінував, але був випадок, коли розірвало двох осіб, які намагались просто взяти води з того джерельця.

Третю людину так понівечило, що її просто добили, щоб ця людина не мучилась, бо ані відвести до лікаря цю людину було неможливо, ані лікаря привезти до людини, бо не було вже такої медичної допомоги, яка була до війни. Ніяких швидких, просто сам йдеш до лікарні. А найближча лікарня була у Центральному районі, і дістатись туди було неможливо нікому.

Із нестачею медичної допомоги зіткнулась і моя родина. Матері ставало дедалі гірше, бо в підвалі ми нормально не могли спати, у нас не було їжі, ми голодувати, не було води, свіжого повітря, бігали пацюки, стеля сипалась від постійних обстрілів, будинок руйнувався. Це страшне… В неї спочатку були проблеми з диханням, а однієї ночі, коли ми усією родиною лежали на одній ковдрі, тато зрозумів, що щось вона не тепла і не дихає. Він відчайдушно почав робити масаж серця, штучне дихання. В його очах я побачила відчай. Мені тоді було дуже страшно, бо я розуміла, що все це серйозно, і вона може померти, і холодна рука мами – у моїй руці… Тобто через чиїсь амбіції, через чиєсь бажання щось завоювати, я могла втратити рідну людину у тому підвалі через відсутність медичної допомоги. Було складно витримати дорослим чоловікам, які були здорові, але стрибали з вікон, щоб просто не бачити це все. Я дуже боялась втратити своїх рідних людей, дуже. Не було медичної допомоги, ніхто із сусідів по підвалу не запропонував татові допомоги. Тато сам робив з нею те, що міг, ледь-ледь запустив серце, і вона через силу почала дихати.

Були такі ночі, коли ми вже знали, як будуть проходити обстріли. Ми знали вже їх по розкладу, але, коли ситуація загострювалась, було таке враження, що ось ми лежимо в цьому підвалі, а просто над нами потяги у різні сторони їдуть. Настільки сильна була вібрація. Сусідні будівлі повністю завалило з людьми. Це Приморський район, здавалось, район більш схований від усього цього, але його також сильно понівечили. У відео показують, що там все вціліло, але то неправда. Наша будівля така понівечена, що від неї залишився порожній скелет. Тоді я була впевнена, що всі ми помремо. Лежиш вночі та просто молишся: «Ну, якщо померти, Господи, то легкою смертю. Не хочу мучитись, не хочу бачити, як мучаться інші». А що найжахливіше – це помирати заживо, розуміти, що підвал завалило, немає ніякої допомоги, люди голими руками не розберуть будівлю.

Так ми прожили до сімнадцятого березня. Ми сиділи чорні, замурзані, там не було, чим дихати. Тато прийняв рішення, що ми повинні їхати хоч кудись, бо там залишатись було марно. Ми всі розуміли: рано чи пізно будівлю завалить, або нас у підвалі хтось знайде, бо підвали підпалювали, по підвалах кидали вибухові речовини, та люди згорали заживо. Були різні страшні речі. Це зараз я, наприклад, знаю, що ходили російські солдати, які кидали шумові бомби, щоб виманювати людей на поверхню, шукати певних людей та дівчат. У ліцей заїжджали танки, вишукували дівчат, щоб розважатись, вони відчували себе переможцями, їм були потрібні молоді дівчата. Такі випадки знущань у Маріуполі є. Не можна сказати, що нам пощастило, але нам, дійсно, пощастило, що ми не стали жертвами ще цього, бо вчасно виїхали. Тато дізнався новини від мешканців сусідніх підвалів, що можна їхати на Мелекіне. Сімнадцятого березня ми вирішили збиратися, забрали залишки речей, які залишились, з підвалу, бо квартира згоріла і забирати звідти було нічого. Коли ми їхали містом, то бачили горілу техніку, зруйновані будинки, трупи. Це все було на вулиці.

Вигнанці у Новій Ялті

Коли ми під’їжджали до в’їзду в Мелекіне, там стояв блокпост ДНР. Це можна було легко впізнати по шевронах, стрічках на руках та формі. Нас запитали, яка у нас прописка. Якщо маріупольська, то наша дорога праворуч. Тато намагався їх вмовити, що нам потрібно їхати саме в Мелекіне, що у нас там є родичі, а на нього просто направили зброю і сказали: «Хочеш, залишайся тут, якщо не хочеш їхати». Тато мовчки сів у авто, і ми поїхали тією дорогою. Зараз, перечитуючи новини, ми знаємо, що їхали замінованою дорогою. Нам ніхто не сказав, нас просто туди направили: виживемо, не виживемо. Так ми доїхали до Мангушу, в Мангуші зібралась величезна кількість авто, людей, які були пішки, там було багато ДНРівських військових, на вулиці величезний натовп, на дорогах велика кількість машин. Просунутись кудись уперед чи назад вже не було ніякої можливості, просто стояли та чекали. Поруч були обстріли, якісь крики, вибухи та паніка. Ми звернули на дорогу, як потім виявилось, на Нову Ялту, бо дороги були для нас невідомими, ми не знали, куди їдемо. Коли ми в’їхали в Нову Ялту, то виїхати звідти вже не було можливості, бо в Мангуші змінювали владу, ставили свою поліцію, проводили зачистку, бо багато людей в’їхало саме з маріупольською пропискою.

Військові ДНР ходили по будинках, перевіряли в кого який посуд, яка символіка, хто як розмовляє. На вулиці до людей могли чіплятись, ставити запитання, були випадки, коли не сподобалась людина – заламують руки та відводять у невідомому напрямку, і потім люди втрачали зв’язок. У Новій Ялті ми змогли знайти прихисток у старого, занедбаного пенсіонера, бо у нас не було грошей чи коштовних речей, щоб виміняти собі на нормальний прихисток. У дворі цього пенсіонера була криничка та особисто для мене це був якийсь скарб, бо була вода. Вода, яку можна було нагріти, її можна було попити, вимити обличчя, руки, та це вже було для мене свято. Не було ніякої гуманітарної допомоги, окупанти казали: «Можете приходити до певних місць, давати ваші дані, вас будуть записувати та давати сухпайки». Як виявилось, вони просто таким чином переписували населення, яке виїхало, і цих пайків нікому не давали з маріупольців, ясна річ. Їх роздавали місцевим громадянам, в яких була можливість купувати якісь продукти, а ми сиділи просто без нічого.

У кишені батька лишилось декілька сотень, то їх вистачило лише на дві буханки хліба і все. Був в Новій Ялті дефіцит продукції, бо продукція завозилась лише з РФ у два магазини, а черги там були просто шалені. Звичайно, було складно вистояти в чергах і щось купити, бо ціни були великими. Коли ми йшли по хліб, то я вирішила піти туди з татом. Мені було складно кудись його відпускати, бовійськові постійно до когось чіплялись. Коли ми стояли в черзі за хлібом, я наступила ненароком на ногу жінці та сказала: «Перепрошую, вибачте». А вона як дала мені ляпаса просто за слова «перепрошую, вибачте». Після цього тато сказав мені, що не треба виходити на вулицю, краще мовчати, не показувати нічого, просто мовчати. Знаходитись там, звісно, було також дуже складно. Знову холод, голод, відсутність медичної допомоги.

Двадцять днів ми промучились у цій Новій Ялті. Тато на вулиці у людей дізнався, що можна пройти якусь фільтрацію. В перші дні просто сканують документи, можуть сфотографувати, взяти відбитки пальців, а далі відпускають, але пояснюють, що з цією довідкою можна вільно пересуватись Російською Федерацією. За чуткам тато дізнався, що територія українська є окупована, і навіть щоб потрапити туди, потрібно пройти цю фільтрацію. Без зайвих роздумів ми зібрались і поїхали на фільтрацію. Коли під’їхали до першого блокпоста, нам вказали напрямок, в якому їхати. Дорога була тільки одна на фільтрацію. Коли ми повернулись до Магнушу, то стали в чергу. Повз нас постійно проїздила техніка із літерою «z», вони приганяли своїх журналістів, які усе це знімали.

Стоять у чергах люди, чекають чогось, а вони показують, ніби, вони рятують і організують гуманітарні коридори.

Складним для нас було те, що ми у цій черзі провели два дні та дві ночі просто сидячи в машині, бо виходити було не можна. Перші рази коли ми виходили, до нас чіплялись військові, питали, чому ми виходимо, обшукували, чи точно ми з цією метою виходимо, потімо глядали машину, що ми там робимо, та казали, що виходити не можна: «Чекайте тільки в машині». Це для нас було додатковим випробуванням, бо Жигулі – маленьке авто, а нас четверо людей та котик.

Фільтрація, приниження, погрози

Нас запустили на фільтрацію об одинадцятій ночі. Це як блокпост на якому перевіряють все: документи, речі. Потім до нас підійшов чоловік, який сказав, що фільтрація починається з чотирнадцяти років. Сестрі дванадцять років, вона ще замолода для цього, а мама на той момент не могла ходити. Нам дуже пощастило, що з нею не захотіли возитись. Нас із татом відвели від авто на двісті метрів до фільтраційної будки. Ми стояли в черзі та чекали. Ніч, холодно, де-не-де лежить сніг, і ми стоїмо, чекаємо, бо в цих ДНРівців на той момент була вечеря. Поки вони не повечеряли, поки не покурили, не поговорили, ми просто стояли на вулиці та чекали. Мені складно буде забути всю цю атмосферу: як вони розмовляли між собою, сміялися. Досить складно вбити в голову собі те, що деякі фрази могли бути жартами, бо коли ти там стоїш, чуєш якісь крики, якісь постріли. Стоїш і думаєш: «А чого хтось кричить?» А потім  фрази: «А що ти робив з тими, які тобі не подобались?». «Я розстрілював і не думав!».

Була з нами у цій черзі жінка молода, яка маленьку дитину залишила в авто. Хлопчик волав, бо – ніч, дивний шум, поруч ходять військові зі зброєю, і він сам. Він кричав, а ці військові проходили повз цієї машини, їм це не подобалось, вони грюкали по ній та намагалися його заткнути. Звичайно, дитині було страшно, вона починала верещати ще більше, а маму не підпускали до авто, щоб заспокоїти хлопчика, посидіти з ним або взяти його з собою.

Фейсбук Марії Вдовиченко

Коли фільтрація почалася, то перед нами зайшов чоловік із дружиною, а потім чоловік виходить сам і питає: «Скільки мені ще чекати дружину на виході?». Йому відповідають: «Яку дружину? Вона не пройшла. Іди сам». Я не знаю, що було далі з цим чоловіком, бо далі була моя черга і тата. Запускали по дві людини. Ми з татом зайшли, тата провели далі у кімнату, а я була в першій кімнаті. Спочатку мені було дуже страшно, але я намагалась себе заспокоїти. У мене запитали документи, просканували, потім брали відбитки пальців. Звичайно, із першого разу їх взяти не вдалося, бо в мене дуже сильно тремтіла рука. Перевіряльник облаяв мене, смикнув за руку і сам притиснув. Але я терпіла, бо розуміла, що треба якось зібратись, витерпіти все це, бо іншого виходу немає. Далі перевіряли телефон, а коли ми ще були в черзі, ми всією родиною вирішили: все з телефонів витерти. Ми розуміли що вони шукають націоналістів, фашистів, людей з проукраїнськими позиціями, а у нас були фотографії з вишиванками, фотографії з прапорами, бо ми – українці, ми – окрема нація, у нас є культура – це нормально. Там за це, просто, могли вбити або знущатись, нам це не було потрібно. Ми вирішили все це видалити.

Я в телефоні залишила напівпустий обліковий запис, в якому не було нічого провокаційного: якісь домашні завдання, ще щось непривабливе. Зробила декілька фотографій свого обличчя, щоб не було ніяких підозр, чому галерея пуста, фотографії мого кота, а в замітках були якісь малюнки, написи, щоб все це не викликало підозри. А в батьків телефони були повністю пусті. За це татові дуже не пощастило, але про це пізніше. В телефоні в мене не було нічого провокаційного, і мені його повернули. Коли почався допит, то перевірник взяв мій паспорт, перепитав інформацію, спитав, скільки мені років. Я відповіла йому, що мені сімнадцять років. Коли він це почув, подивився на паспорт, на мене і розсміявся: «Як тобі сімнадцять років?» Потім почали сміятися, жартувати, яка я недолуга, до сімнадцяти років несформована, наскільки у мене дитяче обличчя, наскільки сама ще дитина, і все це активно обговорювали, що далі будуть дівчата, що попередня була краща, а я стою і не розумію: «А про що це вони?»

Ось так вони, жартуючи, виписали мені документ про пройдену фільтрацію. Там стояла печатка, дата, прізвище, ініціали. Мені це все віддали, я забрала паспорт, передивилась, чи все забрала, бо мені було дуже страшно, я боялась щось забути. На виході мене штовхнули в спину. Принизили – добре, цей поштовх мав бути закінченням, але вийшов той, хто мене штовхнув і почав мене тягти у бік автівок.

Штовхав то вперед, то назад, просто як кошеня, а мені було не зрозуміло, нащо це так, я боялася, що він зверне в інший бік, не до моєї автівки. І він штовхав мене поки я не впала. Я впала, а він розсміявся.

Я не стала гаяти часу, обдумувати щось, а просто підвелась і швидко побігла до нашої автівки, влетіла в неї, сиділа, і чекала, що буде далі. Звичайно, мама з сестрою запитали: «Де тато? Скільки його чекати? Що там було?». Я просто сиділа шокована і чекала, бо не знала, що відповідати.

Потім тато нам розповів, що з ним там було. У нього так само взяли документи, взяли відбитки пальців, оскільки він чоловік, то його роздягали, обдивились усе тіло, чи є у нього якісь татуювання, перевіряли телефон і паралельно починали допит. На допиті в нього питали: як він проходив службу у вісімнадцять років, ким був, чи проходив далі службу, чи відноситься він якось до АТО, яке у нього ставлення до України, хто він такий, ким працює, які плани надалі. Тобто питання могли бути будь-які. Звичайно, коли питали щось про Україну, вони у своїх питаннях принижували нашу Батьківщину, підказували те, що вони хотіли від нього почути, вибити якусь інформацію. Тато намагався на все давати нейтральні відповіді, не зважати на те, як на нього тиснули, бо навколо нього ходило декілька військових зі зброєю. Його могли також штовхати, смикати за одяг, окремі частини тіла, тикати у нього зброєю. Тобто робити так, щоб він розсіяв свою увагу та відповіді давав несвідомо. Коли вони зрозуміли, що телефон у нього зовсім пустий, перше питання було: «Ти думаєш, що ми зовсім дурні? Хочеш нас обдурити? Думаєш, що ми ідіоти якісь?». Почали сильно штовхати зі сторони в сторону і вже питати: «Ти – фашист? Ага, ти свастику ховаєш, ще там щось?» Було таке питання: «А що ти скажеш, якщо я тобі відріжу вухо?».

Тато давав нейтральні відповіді, він тримався до останнього, аж поки його не вдарили чимось важким по голові, по потилиці. Після удару він впав і просто загубився у реальності: він не розумів, що робиться навкруги.

Так як з нього нічого не вибили, йому дали документ, що він пройшов фільтрацію. Тато йшов до нас невпевнено, і ми не розуміли, що сталося. Тато на місці не розповідав. Військовий ДНР сказав: «Ви повинні їхати далі». Вночі, в комендантську годину, на Бердянськ дорога була тільки одна. Ми їхали вночі без світла, бо якби ми увімкнули світло, то нас могли б десь помітити та розстріляти автівку. Дорогою ми бачили горілу техніку, понівечені будинки, обгоріли рештки людей в автівках. Для мене це було, мабуть, щось нереальне. Тато декілька разів ледь не розбив автівку, він на щось натикався, і коли ми під’їжджали до російського блокпоста, то він ледь не врізався у кам’яну брилу, бо зазвичай, коли під’їжджаєш до блокпоста, то є якісь колючки, їжаки, гілки, щоб були перешкоди швидко під’їхати на блокпост. На блокпосту нас знову обшукали, перевірили все, що можна було перевірити, спитали документи з фільтрації та знову попросили телефон. Телефон тата, звичайно, продовжував бути пустим. Військовий витяг тата з автівки, почав смикати за руки, штовхати, питати: «Чому він пустий? Що він приховує?» Але його увагу відвернули інші російські військові. Ці військові обговорювали жінок, яких вони катували, що вони з ними робили, що далі буде з тими жінками, куди вони їх подінуть.

Дорога виживання

Тато без зайвих розмірковувань стрибнув у автівку, та ми поїхали на великій швидкості в Бердянськ. Коли ми в’їхали у Бердянськ, то трішки передрімали, намагалися заспокоїтись. Коли настав світанок, то ми поїхали на виїзд з Бердянську в напрямку Запоріжжя і там зупинились, бо була черга машин. Люди чекали світанку, щоб можна було їхати, бо дороги – розбиті, а попереду можуть бути і бої, і все що завгодно, тому треба бачити, що коїться навкруги. Були люди, які мали надію дочекатись автобусів. Тато, поспілкувавшись з більшістю людей, дійшов висновку, що чекати когось – марно і треба їхати. Дорога була розбита, це не була організована колона, водії просто їхали. Це була дорога на виживання, бо ми проїжджали селище, де йшли справжні бої, вже під Запоріжжям було двадцять сім блокпостів, і на цих блокпостах могло бути будь-що. Мі зустріли у Запоріжжі жінку, вона їхала з чоловіком та дітьми. Забрали чоловіка, бо він їм не сподобався, там викликав якусь підозру, а вони були змушені їхати далі, бо їм пригрозили, що розстріляють усіх на місці. Вона взяла своїх дітей і поїхала далі, з чоловіком вона втратила зв’язок.

Я бачила, як моєму батькові кажуть: «Навіщо тобі ця Україна? Давай, вступай до наших лав». Я не знаю, як тато тримався, знаходив правильні слова, щоб відмовитись.У такі моменти тато казав, що він хворий, йому погано, бо, дійсно, після побиття у фільтраційному таборі тата сильно нудило, паморочило. Він неадекватно на все реагував, але старався триматись. На більшості блокпостів тата, як й інших чоловіків, роздягали, навіть на вулиці, щоб роздивитись, чи є в нього татуювання. Чоловіків перевіряли дуже ретельно всюди, могли не просто ставити питання, а притиснути: «Та ти ж військовий, я по тобі бачу». На деяких блокпостах військові чіплялись навіть до мого кота, і це для мене є дивним, незрозумілим, нащо їм моя тварина, але мені казали: «Дай кота!» Я боялася, що хтось, просто з жартів, відпустить мою тваринку, і вона злякається, а ми її не знайдемо, або просто в мене на руках скрутить голову. Це все витримати було складно. Складно було їхати по замінованому полю, замінованій дорозі. Їдеш, а попереду лежить міна, збоку лежить міна, незрозуміло, чому, як, навіщо, чому нас пустили цією дорогою від блокпоста до блокпоста, чому воно так. Найстрашніше – це, коли їдеш, бачиш міну і не віриш. Ну, не може бути. Я кажу: «Мама там міна!». А вона каже: «Де?» Сестра бачить міну, а тато – ні. В нього на тій дорозі почав притуплюватись зір, йому ставало дедалі гірше, але він тримався. Він знизив швидкість, бо ми розуміли: помилиться один водій – постраждають усі.

Сіра зона також далась не дуже легко, бо лунали постріли, знову міни, нерозірвані снаряди, понівечені автівки. Просто намагались їхати, не зважаючи на це все, бо ми розуміли, що ще трішечки і ми будемо на своїй землі. Коли ми вдалечині побачили жовто-блакитний прапор, в мене було полегшення: ну все, ще трішечки, і буде маленька перемога. Але тато настільки був зневірений, що він у всьому бачив підозру: казав, що це може бути як перевірка на націоналістів, ми повинні нічого не показувати, сидіти мовчки, подивимось, що воно таке. Це вже було під Запоріжжям. Ми під’їхали на блокпост, де українською мовою запитали наші документи, побачили, що у нас відлетів двірник, колесо напівспущене, трошки намагались розрядити обстановку, пожартувати. Ми роздивились шеврони, позиції та зрозуміли, що це – наші люди. І так, це полегшення, воно настало! Звичайно, з бурхливими емоціями та сльозами. Звичайно, татові допомогли полагодити колесо, запропонували води, направили нас в колону, яку формувала поліція, і в супроводі поліції, з такими самими людьми, біженцями, ми поїхали до Запоріжжя.

Фейсбук Марії Вдовиченко

Від Запоріжжя до Західної Україні

У Запоріжжі нас нагодували. Я ніколи не забуду ту смачну каву, бо, дійсно, не пожалкували ані цукру, ані вершків. Напевно, найсмачніша і найбажаніша кава в моєму житті, про яку я дуже мріяла в цій окупації. Татові і мамі надали медичну допомогу, дали нам заспокійливе, бо ми всі були знервовані та плакали безперервно. Мамі поставили декілька крапельниць, щоб вона могла ходити, бо полінейропатія – це хронічна хвороба. Вона постійно приймала ліки, постійно проходила курси якихось крапельниць раз на пів року, тому що це потрібно організму, щоб підтримувати його, а коли почалась блокада і повна окупація, то, звичайно, ми були без усього цього, і їй ставало дедалі гірше. А там лікар попався, дійсно, професіонал своєї справи та надав добрі ліки. Татові також дали знеболювальне, оглянули сліди після побоїв. У нього почався сильно падати зір. Лікарі не змогли пояснити чому. Було припущення, ще це якась контузія, але потрібно було робити повне обстеження голови, щоб зрозуміти, що з ним коїться. З волонтерами нас направили у місто Дніпро, там було створено спеціальну комісію з головним лікарем, завідувачем відділенням офтальмології, і, звичайно, зроблені серйозні обстеження. Вони прийшли до висновку, що у нього почалась атрофія зорових нервів внаслідок контузії. Досить сильно його вдарили по голові. Звичайно, попередили, які можуть бути наслідки, бо організм виснажений війною і фізично, і психологічно. Сказали, що потрібно лікуватись.

Нас відправили на Західну Україну, бо на Західній Україні є спеціаліст, який на усьому цьому спеціалізується і може нам допомогти. Там були свої складності, але ми знайшли волонтерів, які допомагали нам знаходити конкретні ліки, збирати гроші на лікування. Бо препарати дорогі, а ми виїхали із окупації без нічого. Почали шукати, лікуватись, але стан батька не покращився. Це лікують не за місяць, не за два. Це може затягнутись на декілька років. Атрофія зорового нерву продовжується, тато зараз нічого не бачить. У Львові ми не могли залишатись довго, бо величезні черги біженців, у лікарнях – багато поранених. Нас направили в місто Самбір. У Самборі були менші черги, знову обстеження, поставили той самий діагноз і почали ретельне лікування.

Нові погрози та від'їзд за кордон

Коли ми перебували у місті Самбір, на мою електронну адресу почали надходити дивні е-мейли, дзвінки, повідомлення в телеграм, інстаграм. Писали мені: «Так, хохлушка, що ти робиш, проси вибачення».  Я не розуміла, чому мені це все пишуть, що це за погрози, що взагалі коїться. Дивлячись на аватарки людей, які це все писали, я бачила триколори і не розуміла, що це таке. Я запитала в однієї людини: «Чому це ти мені таке пишеш? Що я такого зробила? Чого ти мене чіпаєш?»

Мені прислали сюжет від телеканалу Росія 24, де показали мою фотографію у вишиванці, з бандурою і надписом: «Нове обличчя київської пропаганди. Вона показує наших військових у поганому світлі. Мовляв, російські військові не можуть побити літнього чоловіка, батька дітей, не можуть скривдити дитину, не можуть руйнувати будівлі, не можуть знущатись з людей. Ми – тут святі, а вони, усією країною, грають у війну».

У наступних випусках вони казали, що я – доросла жінка, яка грає підлітка, придумали мені дітей, якісь сімейні фото, я все це дивлячись просто думала: «Ну, давайте, покажіть мою фотографію зі свастикою або ще щось». Це дійсно абсурд, це смішно. Я не могла повірити, як сотні людей у все це вірили? Бо, дійсно, в мене в телеграмі було сотні чатів, де мені погрожували, де мене принижували. У них була така мета: якщо ми її не знищимо фізично, то потрібно добити морально її родину, щоб ніхто з виродків не вижив. Були конкретні погрози на адреси у Львові. Мене ці люди намагались шукати ще у Львові.

Ми розуміли, що перебувати в Україні небезпечно через це все. Також лікарі казали, що якщо методика їхнього лікування не допоможе, то тато може втратити зір назавжди. треба їхати за кордон, бо там є можливість вилікуватися. З цих двох причин ми вирішили виїжджати далі, за кордон. Звичайно, шукали волонтерів, підтримку людей, бо ми залишилися після війни, на жаль, без нічого. Ми просили допомоги по всьому світу та переїхали в ту країну, де ми зараз. Ми маємо будинок, але, звичайно, є складнощі з лікуванням, бо лікування і здоров’я для нас – на першому місці. Страховка покриває не все, а татова офтальмологія – вузька, специфічна проблема. Вона дуже дорого і довго лікується, і для нас – це складно. Але ми хочемо жити, хочемо повернутися до нормального життя, ми хочемо знову повернутися в Україну, але розуміємо, щоб повертатись – треба розв'язувати ці проблеми. Ми обов’язково все подолаємо. Ми впевнені, що переможемо. Все буде Україна. Я хочу зробити свій вагомий внесок у розвиток держави, бо люди з України нам допомагали та зараз допомагають морально, фінансово, добрим словом, і я повинна віддячити своїй Батьківщині. Звичайно, дуже хочеться бути корисною. Напевне, це – не просто мрія, а мета, яка може втілитись із певним часом.

Матеріал був підготовлений Харківською правозахисною групою у межах глобальної ініціативи T4P (Трибунал для Путіна).

Інтерв’ю опубліковано за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.
 Поділитися