MENU
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Подібні статті

‘Стріляли під ноги, поруч із нами, а одного хлопця поранили електрошокером...’«Була людина і раз – розриває людину» – маріупольська випускниця, що пройшла крізь пекло‘Ти спілкуєшся із сусідами ввечері, а на ранок немає навіть їхніх тіл’, — маріуполька, що виїхала з міста у травніМешканка Маріуполя: ‘Я наливала собакам горілку, щоб у них не зупинилися серця’‘Я зайшла у Metro і розплакалася’, — дівчина, яка 3 тижні прожила у Маріуполі під обстрілами«Маріуполь – це Фенікс, який ще почне літати…»«Я дитину встигла виштовхнути в коридор і почула як за спиною сипляться шибки»«Страшно було, що ти не загинеш одразу, а тебе покалічить...» – мешканка Рубіжного«Російські солдати зупиняли машину із хлібом – хліб викидали і машиною переїжджали. Щоб людям не було чого їсти»«Чоловіки сиділи чай пили, в кухоньці. Снаряд упав, їх розірвало. Їх солдати прикопали прямо на городі...»«На паркані лежить авіабомба — метрів п"ять завдовжки…» — мешканець Лисичанська«Дивлюсь на нього, а руки немає…»  – мешканець Макарова розповідає, як окупанти вбили його онука«Люди в хатах помирали від холоду» – медсестра з Харкова‘У нас немає зброї. Наша зброя — це Біблія’. Жителька Броварського району згадує російську окупацію«Не давали забрати з вулиці тіла загиблих – стріляли по ногах»«Я пройшов пішки 60 км. Хотів врятувати сестер з-під обстрілів»«Усе село почало рити землянки в лісі» – мешканець села біля Бородянки«Збирали сніг, топили і готували на ньому їжу» – багатодітна мама з Маріуполя«Я побачила російський БТР і стояла як укопана», – харківська художниця Галина Булгакова«Один братик народився під бомбардуванням. І другий…»

‘Чеченці вам голови різали? Ні? Ми будемо різати ...’

26.08.2022
Андрій Діденко

Євген Сосновський, Маріуполь

Євген Сосновський, Маріуполь

Фотоілюстрації Євгена Сосновського

Мене звати Євген Сосновський, я народився у 1964 році у Маріуполі, де мешкав до 30-го квітня 2022-го року. Змушений був покинути це місто після того, як воно було окуповане рашистами. До війни я працював у ІТ–сфері, займався фотографією, грав у аматорському театрі. В мене було нормальне комфортне життя.

Як вам запам’ятався перший день війни?

Я прокинувся рано. Останнім часом після пробудження одразу відкривав планшет і дивився останні новини, бо вони вже були достатньо гарячі. Ми очікували, що щось повинно трапитися. І ось, двадцять четвертого лютого, істота на ім’я путін оголосила війну Україні та всьому цивілізованому світу, назвавши це військовою операцією, децентралізацією, демілітаризацією. Звичайно, спочатку був жах, але на той момент я був впевнений, що це не триватиме дуже довго. Що це достатньо швидко закінчиться, бо наші європейські та американські партнери завжди казали, що якщо путін перейде так звану червону лінію, він одразу отримає гідну відповідь з їхнього боку. 

Путін перейшов червону лінію, а гідною відповіддю на той час виявилися тільки нові санкції. Байден казав, що вже через місяць ці санкції будуть для росії дуже відчутні та мають знищити економіку, але ми до цього часу бачимо, що у росіїї достатній запас міцності. Санкції дають результат, але це не та відповідь, на яку ми очікували від них на той момент. Тож, попри жах, ми залишались у місті. До того ж у нас була хвора лежача бабуся та виїхати з нею на той момент ми аж ніяк не могли, тому що у нас навіть не було інвалідного візка.

Фото: Євген Сосновський, джерело: Громадське радио

Фото: Євген Сосновський, джерело: Громадське радио

Коли почались активні бойові дії у Вашому районі?

Перший обстріл у нашому районі був третього березня близько сімнадцятої вечора. Ми якраз були дома. Спочатку почули свист снарядів поруч із нами, а потім почалися вибухи. Ми з дружиною ховались у кімнаті, тому що ми жили на першому поверсі та не стали бігти до підвалу. До того ж ми жили на східній стороні будинку: тобто з боку, протилежного тому, звідки вівся обстріл. Тому ми залишились у квартирі, у коридорчику. Було моторошно, тому що почалися вибухи безпосередньо біля нашого будинку. Ми чули, що десь поруч щось зривається, вибухає, посипалися вікна у нашому будинку. У нашій квартирі були пластикові вікна, і вони стійкіше сприймали ці вибухові хвилі. Тоді нам пощастило: наш будинок та двір залишилися цілими, але будинки буквально метрів за сто від нас були пошкоджені. Я не знаю, чим вони стріляли тоді. Це були не гради, а якісь снаряди, бо пробило стіни у будинках, в одному будинку горіла квартира на сьомому чи шостому поверсі.

Були жертви: снаряд влетів у квартиру на перший поверх, і там загинули батько та дитина, а мати, наскільки я знаю, була у важкому стані, її відправили до лікарні.

Перший обстріл вже привів до жертв. Цей обстріл нагадав мені обстріл Східного, якій був у п'ятнадцятому році в січні, коли теж були обстріли градами, влучання в окремі будинки та квартири, але не було значних руйнувань самих будівель. Цього разу теж так було, але це був житловий квартал і жодних військових біля наших будинків не було. Біля нас не було жодної військової техніки, жодних військових, хоча ми жили у центральному районі не дуже далеко від заводу Азовсталь. Ми кожного дня ходили у нашу квартиру на Металургів 85. У Маріуполі це центральний проспект. Недалеко жила мати моєї дружини. Там також жили її брат із жінкою, їхня донька з двома дітьми. У одному дворі було три невеличкі хатинки на вулиці Євпаторійській, 48. Кожного дня ми ходили туди, тому що у нас не було води та світла, а там у підвалі була вода, яку можна було технічно використовувати. Легше було вогонь розводити, бо були дрова у приватному секторі. Нам потрібно було ходити туди годувати маму дружини, допомагати їй зі господарством.

Фото: Євген Сосновський, джерело: Громадське радио

Фото: Євген Сосновський, джерело: Громадське радио

Дванадцятого березня ми поверталися від них додому. На перехресті Євпаторійської та Ілліча ми побачили розбомблену шістдесят шосту школу. Наскільки я зрозумів, це була авіабомба, тому що такі руйнування простим снарядом не можливо було завдати. Передній фасад увесь був зруйнований вщент, а це була одна із найкращих шкіл Маріуполя. Нещодавно вона була відновлена, гарно обладнана. Зразкова була школа: у ній навчалися мої діти, діти нашої племінниці. Коли ми побачили цю школу, це, звісно, було тяжке видовище, але на цьому не закінчилося. Це були як то кажуть квіточки, що далі, то ставало все гірше та гірше. П'ятнадцятого березня ми знову були у нашої матері, коли почався черговий обстріл.

Кожного дня, по кілька разів на день, були обстріли. Вони велися убік Азовсталі, але багато снарядів вибухали безпосередньо у приватному секторі, саме там, де жила наша бабуся. Він був ще ближче до заводу Азовсталь, аніж наш багатоквартирний будинок. П'ятнадцятого квітня почався черговий обстріл, десь біля другої години дня, якщо не помиляюся. Снаряди почали вибухати вже біля будинку бабусі. За парканом у сусіда розірвався снаряд, тоді я побіг додому, щоб впевнитися, що моя дружина знаходиться саме в будинку в безпеці. Я забіг у будинок і запитав у бабусі: Жінка Світлана тут? Вона каже: Ні. Я хотів вибігти у двір, щоб знайти її, але я не встиг цього зробити, бо лише вискочив із кімнати бабусі, в нашу веранду влітає снаряд. Десь метр чи півтора праворуч від мене якраз: там була невеличка ванна кімната та саме туди поцілив снаряд.

Був дуже сильний вибух, мене засипало камінням від стін та балок. Від веранди залишився один кусок стіни, а все, що розвалилося, посипалося на мене.

Спочатку я думав, що це кінець, що я вже десь по дорозі на той світ, тому що я нічого не чув та не бачив. Але потім почав рухати руками, ногами та зрозумів, що я живий. Почав розгрібати каміння та все, що на мене навалилося, та нарешті побачив шматочок світла. Врешті-решт мені вдалося вилізти із купи каміння, але навколо був якийсь жовтий туман і неприємний запах. Я нічого не розумів: пішов кудись уперед, врешті-решт уперся в сарай, тоді зміг зорієнтуватися та зрозумів, де я знаходжусь. Вже від того сараю я пішов до будинку брата моєї дружини, бо вони часто ховалися саме там під час обстрілів, бо там були залізні двері. Вони дійсно знаходились там: і брат з жінкою, і діти, і племінниця.

Коли вони мене побачили, дуже зраділи, тому що думали, що мене вже нема. Вони щось мені кричали, але я нічого не чув, тому що я був контужений: бачив лише, що вони відкривають рот, начебто кажуть живий, живий. Так, я залишився живий. Навіть дивно, бо я був без жодної подряпини. Казали, мабуть, в мене дуже добрий янгол–охоронець. Але вже за три дні племінниці, її дітям та брату моєї дружини так вже не пощастило. Вісімнадцятого березня ми знову збирались іти до них вранці. Десь о дев’ятій ранку постукали у двері. Ми відчинили, стоїть наша племінниця зі двома дітьми. Всі брудні, в пилюці, в крові. Вона каже: Нас обстріляли, ми поранені, тато теж поранений, але він вже не може йти. Він відповз трохи, ми його відтягнули скільки змогли та все”.

За якою адресою це було?

Євпаторійська сорок вісім. Там було три будинки. Першим постраждав будинок нашої бабусі. Ми після першого обстрілу перенесли її до будинку брата дружини Володимира, а другий приліт був саме в його будинок. Вони сховалися, коли почався обстріл зранку, у ванній кімнаті, бо кажуть, що ванна кімната це найнебезпечніше місце, але цього разу виявилося навпаки. Снаряд влучив саме у ванну кімнату. Усі вони були дуже сильно поранені: племінниця, її діти і її батько. Як я казав, він не міг іти, бо в нього були дуже пошкоджені ноги та сильна кровотеча. Але ми не могли піти туди та допомогти, тому що почалися дуже сильні вуличні бої. Те, що вона до нас привела своїх дітей, це героїчний вчинок. Вона навіть не знала, що в неї була дуже глибока рана на руці: там шмат м’яса вирваний був вище ліктя. А ще у неї були дві дірки в нозі. Вона цього не бачила, але коли прийшла до нас і ми зняли закривавлені штани, кров пульсувала з рани.

Дітей також поранило: у хлопчика було на спині вирвано шматок м'яса розміром з дитячу долоню, у доньки її була дуже сильно розсічена до кості голова.

Ну, а батько, як я казав, він вже не зміг йти, і допомогти йому ми теж не могли. Я вискочив у двір. Там стояли наші військові, я до одного з них підбіг, кажу: Хлопці, так і так, є якась можливість зв’язатись із лікарями якимись чи Червоним хрестом, бо у мене дуже сильно поранені діти і їхня мати? Він каже: Ні, вибач, нічим тобі допомогти не можемо. Єдине, що він дав мені, то бинт і знеболювальні ліки. Це все, чим він міг в той час допомогти, але це теж була допомога. Потім ми самостійно промивали рани. До речі, велика подяка сусіду нашому з приватного сектора, який одразу після обстрілу залив дуже добряче рани перекисом та надав першу допомогу. Сусіди також дали нам перекис водню, марлі. Ми з жінкою як могли зупинили кров жгутом, перев’язали їх і вони залишилися жити в нашій квартирі. Розмістили їх, тому що в їхньому будинку знесло дах. Бабуся наша там залишилася та жінка дідуся їхнього доглядати за ними обома.

Фото: Євген Сосновський, джерело: Громадське радио

Фото: Євген Сосновський, джерело: Громадське радио

Бабуся лежала, а в неї над головою небо було, бо стелі не було. У таких умовах вони залишалися два тижні, а ми ці два тижні проводили в іншому місці. Двадцятого березня вранці я вийшов надвір десь так о сьомій та побачив, що усі будинки навколо нас стояли вже майже чорні, у деяких горіли квартири. Вціліли лише наш вісімдесят п’ятий та сусідній вісімдесят третій. Але того ж дня, десь о другій годині, знову почався обстріл. Ми всі знаходились у квартирі, тому що на вулиці було небезпечно. Коли почався цей обстріл, ми сховалися в нашому коридорчику. Було дуже гучно, ми думали, що ці постріли безпосередньо біля нас, бо, на той час там вже каталися ці рашиські танки. Вони стояли біля шістдесят шостої розбомбленої школи та звідти вели вогонь у сторону Азовсталі. Безпосередньо з нашого житлового кварталу, де дуже багато житлових будинків, вони вели вогонь. Від влучання загорілась квартира десь на четвертому поверсі, мешканці будинку почали панікувати, дехто казав, що треба виходити з будинку, бо все згорить, хтось казав: Спробуймо загасити пожежу. Але раптом у будинок увірвалася група кадирівців. Я жив на першому поверсі, тому вони спершу вдерлися до мене.

Вони почали виганяти людей з квартир і майже не давали часу, щоб щось зі собою взяти. Ми змушені були вискочити з квартир. Ми казали їм, що у нас поранені діти та жінка, але це їх не зупинило.

Вони матами виганяли людей з будинку, і єдине, що ми змогли взяти, це документи, мою сумку з фотоапаратами та фотоархівами.  Для мене важливе було зберегти ці фотоархіви, які я знімав у Маріуполі з чотирнадцятого року по двадцять другий рік. Новий одяг можна купити, але архіви я намагався врятувати. Тому вони стояли у мене поруч із дверима. У підвалі у нас була їжа, але нас вигнали із будинку, попри те, що поранена жінка ледь шкандибала на двох палках. І раптом її примусили бігти: Вибігай з дому! Нікого нічого не цікавило. Ми далеко не могли піти. Більшість жителів пішли в більш спокійні райони до родичів та знайомих, а ми пішли у сусідній будинок і попросились у підвал до людей. Нас пустили й надали приміщення. Нам сказали, що там до нас жили люди: там були якісь лежаки, ганчірки, простирадло, щось таке, на чому можна було спати. Ось там ми залишились у п’ятьох. Але буквально за тридцять хвилин ми почули страшні жіночі крики біля під’їзду. Жінка кричала: Навіщо вони вийшли? Навіщо вони вийшли? Вона весь час повторювали лише одну фразу: Навіщо вони вийшли? Ми зрозуміли, що відбулося щось жахливе, тому що вона кричала дуже голосно. Потім я дізнався, що молодий хлопець, Денис Медведів, вийшов з під’їзду, щоб подивитися, чи не горить якийсь там поверх. У них з батьком були ключі від різних квартир, бо мешканці пішли, а ключі залишили їм про всяк випадок. Якщо десь почнеться пожежа, щоб вони могли зайти та щось зробити.

Він вискочив на вулицю, щоб подивитись, який поверх горить, і в цю саму мить був вбитий снайпером у скроню. Я припускаю, що це був снайпер, тому що був єдиний постріл і він був дуже точним.

Батько кинувся до нього, але впав поряд із ним: наступним пострілом вбили і його. Там була калюжа крові прямо перед виходом із під’їзду, там вони поруч двоє і лежали десь тиждень. Ніхто їх не забирав звідти. Залишилась ось ця жінка, яка кричала — мати хлопця, невістка і маленька дівчинка одного року. Вони втрьох залишились, а двох чоловіків було вбито. Ця родина приїхала зі Східного. Коли почались обстріли, вони приїхали сюди до сина, бо вважалося, що в центрі міста буде спокійніше. Вони жили у цьому під’їзді на восьмому поверсі, але під час обстрілів знаходитись на верхніх поверхах було неможливо. Тому вони весь час знаходились у підвалі поруч із нами. Як могли ми їм допомагали: вогнище розвести, ще щось, але й вони нам допомагали як могли. Зараз у цієї жінки все нормально. Ну, як нормально? Вона втратила двох рідних людей, але їм вдалося виїхати звідти через Росію, та зараз вони знаходяться у Вільнюсі. Там їм, наскільки я знаю, допомагають.

Наступного ранку я прокинувся та подумав, що потрібно чимось годувати дітей. Я подумав, може з нашого будинку пішли ті кадирівці: піду, візьму у підвалі їжу, раптом вони туди не полізли. Але, коли я вийшов, то побачив, що будинку в якому ми прожили більш як двадцять років вже не було. Так, він стояв, але це був повністю чорний будинок, з пустими очицями пустих вікон. Я пішов до будинку та підходячи до під’їзду побачив неподалік обгорілий труп. Тіло впізнати вже було неможливо, бо там від обличчя нічого не залишилося. Швидше за все це був хтось із наших сусідів, якій вибігав із нашого під’їзду коли почалася пожежа та, ймовірно, не зміг далеко відбігти.

Фото: Євген Сосновський, джерело: Громадське радио

Фото: Євген Сосновський, джерело: Громадське радио

Я зайшов у свою квартиру, але її вже фактично не було: тільки голі стіни, товстий шар пилу, від меблів та усього, що було у квартирі, нічого не залишилося. Десь стирчали якісь залізяки, а так, взагалі, нічого не залишилося. Ну, ще щось з посуду, кераміки: все обгоріле, потріскане, а так — ні одягу, ні меблів, ні бібліотеки. Все згоріло. Книжки так цікаво лежали: начебто розкрита книжка вціліла, але коли торкаєшся, то розсипається. Я думав, може, у підвалі щось залишилось, але там теж усе згоріло. Там стояли якісь закрутки, банки скляні: вони сплавились одна з одною. Такої сили був вогонь, що згоріло, майже, все, що могло згоріти. Таким чином ми залишилися практично без нічого. Що встигли з собою схопити, це було наше.

У нас на сьомому поверсі був лежачий дідусь. Його не змогли забрати, коли ми тікали, а коли діти повернулися, побачили, що він згорів вщент, як у крематорії.

Навіть хоронити було вже нічого. Ще одна людина, на ім'я Микола, вистрибнула зі шостого поверху та загинула. Це мені розповіли сусіди. У підвалі я зайшов пів пачки вершкового масла та трошки грецьких горіхів біля будинку. Я позбирав ці горіхи та наколотив дітям: ось такий у нас був перший сніданок. Ми давали дітям ложечку вершкового масла і горішок: масло — горішок, масло — горішок, ось так вони у нас поснідали. Але я розумів, що довго так прожити не зможемо. Я пішов із підвалу далі шукати їжу. Вийшов на проспект Металургів. Там між двома будинками був прохід. Там теж лежало обгоріле тіло, а з шостого поверху висіла скручена мотузка з простирадла, ковдр, штор, якихось ганчірок. Хтось там спустився, сподіваюсь, що йому це вдалося. На проспекті Металургів вже було таке видовище, як то кажуть армагедон. Валялись якісь камені, обірвані дроти, повалені дерева. Далі на перехресті вулиці Метрополицької та Металургів стояв розбитий танк. Здається, російський. Я пішов далі, до центрального ринку, там у нас була сімейна пекарня, та побачив, що вона розбита вщент. Були вибиті усі двері, вікна, але я побачив на підлозі якусь цукерку чи щось таке. Ну, зайшов туди, взяв.

Повертаюсь, а на мене наставили дуло автомату. Стоїть група кадирівців, а один із них кричить: Бігом сюди! Що ти тут робиш? Давай документи та телефон!

Я кажу: Телефона у мене немає. Документи показав йому та кажу: Я тут шукаю їжу, бо в мене двоє дітей поранених, мені їх потрібно чимось годувати. Він каже: Роздягайся! Було досить холодно в березні, але вони роздягли мене та почали дивитися, чи нема на мені якихось татуювань, чи ще чогось. Я не знаю, що вони там шукали, але нічого не знайшли й сказали: Одягайся і бігом звідси, щоб ми тебе більше тут не бачили. Я пішов далі. У нас там була ще одна квартира біля самого Драмтеатру. Ми там не жили, але там була вода. Я подумав, хоч води візьму, може ще щось там знайду з їжі старої. Цей будинок теж був спалений та розбомблений, але я взяв води й пішов знову до підвалу. Та знову побачив кадировців. Знову почалося те саме: Стій! Іди сюди! Бігом! У нас наказ стріляти без попередження. Ти що, собі смерті шукаєш? Навіщо ти тут ходиш?

Я знову розповів, що я повинен нагодувати своїх дітей, вони поранені, їм потрібно щось їсти. Він, тоді, каже: Роздягайся, буду тебе перевіряти. Я кажу: Щойно ваші мене перевіряли на паралельній вулиці”. Він каже: Ну, добре, якщо перевіряли, то руки покажи. Перевірили мені долоні, чи немає на них слідів пороху, чи що вони там шукали. Відпустили та сказали, якщо хтось спитає, скажеш, що Сифула тебе вже перевірив. Далі на моему шляху не було пригод, якщо, взагалі, це можна назвати пригодами. Але їсти було нема чого: тільки наступного дня мешканці того будинку де ми ховалися, побачили, що у нас нема чого їсти, та принесли нам каструлю з гарячим супом. Нагодували нас, а потім ще кашу принесли. Трохи пізніше біля вцілілого будинку ДНРівці поставили свою польову кухню та давали мешканцям їжу.

Я, не дивлячись на свої погляди, змушений був піти до них, бо іншого виходу у мене не було. Я пішов до них та сказав, що мені треба годувати дітей. Там виявився один більш-менш адекватний кухар, якій, як я зрозумів, не хотів воювати. Він був змушений піти воювати, але був адекватний. Коли він почув про дітей, то дав мені згущене молоко, тушонку, печиво. Багатьох людей у ДНР мобілізували силою. Навіть, тих, хто не співчував їм, але змушений був свого часу залишитися у Донецьку. Те ж саме нам розповідала медсестра, яка одного разу перев’язувала наших дітей. Коли вони побачили, що у нас маленькі діти поранені, одразу запропонували: Ми заберемо їх у Донецьк, у шпиталь. Я кажу: Ні, ніякого Донецьку, ми самі будемо лікувати. Вони кажуть: Та ні, їх потрібно везти в Донецьк. Я кажу: Ні, ось, мати, вона сама вирішує. Тоді вони згодились із нами.

Медикиня мені теж казала: Я не військова. Я працювала у лікарні, в Донецьку, але нас кинули сюди, на передок як м’ясо. Їх використовували як м’ясо, за ними йшли кадирівці, які вже виконували функцію зачистки.

Був ще один неприємний епізод, коли мене намагалися здати ДНРівцям. В будинку виявився любитель путіна Євген, і одного разу, коли ми з жінкою виходили з підвалу вранці, він мене кличе і каже: Євген, іди сюди, тут із тобою хочуть поспілкуватися. А біля нього стояли, здається, три військових ДНРівських. Як я зрозумів, це були представники мгб або щось таке. Якийсь спецрозділ, тому що вони ходили по дворах, виявляли, де тут СБУшник, де АТОшники, де проукраїнські активісти. Це все їх цікавило, та недовго думаючи, він здав їм мене. Сказав їм, що я тут ходив, щось фотографував, що я — кореспондент або журналіст. Вони почали мене питати: Ну, давай, кореспондент, що ти тут назнімав? Я удав простачка-інтелігентика та відповів: Що я тут таке знімав? Я людей знімав, як вони кашу на вогнищі готують. Будинки не знімав, просто людей знімав для пам’яті. Та й взагалі, те, що я знімав, все згоріло. Якщо не вірите, то можете піти у мій будинок та побачити камери згорілі.

В мене дійсно у підвалі були дві згорілі камери, але була ще третя камера. Пошкоджена частково, але вона ще працювала й залишалась зі мною у підвалі разом із архівами. Я думав, що якщо він піде у підвал та почне перевіряти, то знайде багато фотографій, які я називаю розстрільні. Там були Азов, морпіхи наші, багато чого було, що знімав із чотирнадцятого року.  Навіть за фотографії з українськими прапорами могли бути великі проблеми. Тому, звісно, я дуже переживав за це, коли він почав пресувати мене: Брешеш, кажи правду! Почав кричати Слава Україні та чекати, що я зараз відповім Героям Слава.

Згодом відчепився від мене, а потім каже: Чеченці вам голови різали? Ні? Ми будемо різати.

Але, на щастя, тоді все обійшлося для мене та моєї сім’ї, але наступного дня ми вирішили піти звідти. Ще я не розповів маленький епізод: через вісім днів після обстрілу коли були поранені діти та мати, до нас прийшла бабуся дітей та сказала, що дідусь після поранення прожив ще вісім днів й помер без допомоги. Ми навіть не могли його поховати, тому що у тому районі були дуже сильні обстріли та вуличні бої. Двором бігали військові, стріляли, їй було дуже страшно, але вона не могла покинути чоловіка. Двадцять сьомого березня ми змогли поховати його в городі біля будинку. Після випадку з Євгеном, який мене здав, ми вирішили повернутись до приватного сектору, до будинку бабусі. Я з трьох будинків намагався зліпити один, більш–менш нормальний: щось залатав як міг, дах відновив, щоб можна було в цьому будинку жити. Там, у цьому будинку, ми жили під обстрілами, які продовжувалися кожного дня і кожної ночі. Бомбили Азовсталь, бомбили всім, чим могли. Жодного ППО у Маріуполі не було і це, мабуть, головна причина, чому Маріуполь не вдалось утримати. Якщо все було лише на землі, я впевнений, що наші військові могли дати достойну відсіч, бо у нас була дуже міцна далекобійна артилерія на Азовсталі.

Спочатку наші ще тримали рашистів на відстані від міста, але, потім, коли рашисти запустили авіацію та почали бомбити Азовсталь, коли полетіли ракети, проти яких  у нас нічого не було, ситуація змінилася.

Ми бачили, як російські літаки кружляють цілими днями над  Азовсталлю, як літаки заходять на позицію, як запускають ракети, скидають бомби на парашутах, як все вибухає. Це було кожного дня, кожної ночі… Весь цей час ми з дружиною через день робили перев’язки нашим дітям і їх мамі. Я ходив по розбомблених волонтерських складах неподалік від нас та шукав бинти, шприци, ліки. Наприкінці квітня, перед Великоднем, моя дружина почула по радіо, що є коридор для виїзду зі Маріуполя на Запоріжжя. У нас був старий приймач, який приймав на середніх хвилях українське радіо. Так ми почали отримувати якусь інформацію, бо до того ми взагалі не знали, що відбувається в Україні. У Києві мешкає наша донька, але з нею зв’язок теж був дуже важкий. Іноді вдавалося зателефонувати з ДНРівскього оператора Фенікс, але дуже важко було.

Фото: Євген Сосновський, джерело: Громадське радио

Фото: Євген Сосновський, джерело: Громадське радио

Коли ми почули інформацію про те, що буде евакуація, швидко зібралися, посадили бабусю в інвалідний візок та поїхали в Порт Сіті. Нам казали, що є зелений коридор й саме там буде проходили евакуація. Ми прийшли о перший дня, але до пів на сьому вечора простояли там. Було дуже холодно, бабуся наша замерзала, ми на неї накидали все що було. Автобус так і не прийшов цього дня, але повертатися додому ми вже не могли, тому що не було зворотного автобуса. На ту точку нас привіз сусід, назад треба було його якось викликати, а зв’язку не було. Але у мене там поруч колись жила сестра, та вона казала, що у сусідки є ключ від її квартири про всяк випадок. Ми пішли туди, знайшли цю сусідку та залишились у цій квартирі ще на тиждень. З цієї квартири ми тричі намагалися знову виїхати на Запоріжжя евакуаційними автобусами. Був там один момент. Колись ми приїхали, люди стоять,  десь людей двісті, — під’їжджає бтр, ще якась машина, з неї вискакують оператори, знімають нас на відео, потім починає лунати тривога, десь зі кущів працює підсилювач ракетного удару, наказують усім йти до укриття. Вони вирішили створити собі таке кіно, що, начебто, люди зібралися на евакуацію, а українська армія їх обстріляла. Але люди не хотіли розбігатися: стояли та стояли.

Вони підійшли до нас та почали розганяти: Ви що, не чуєте тривогу? Ми кажемо: Так поруч ринок, ніхто не розбігається. Чому ви нас женете? Чи будуть стріляти саме по нас?.

Але все одно потроху люди почали розходитись, а вони це все знімали, щоб показати, що евакуацію зірвали українські військові, а вони, мабуть, мужні, відбили ракетну атаку. Поїхати ми так й не змогли. Тоді ми почали шукати якийсь інший спосіб виїхати. Зайшли приватного перевізника, а він каже: 400 доларів із людини та щоб обов’язково була фільтрація. З фільтрацією була проблема, хоча її теж можна було пройти за 100–200 доларів, але я міг і не пройти цю фільтрацію, тому що мене знали в Маріуполі як проукраїнського фотографа. Знали, що саме я знімав. Взагалі, якщо просто набрати у гуглі Євген Сосновський, Маріуполь, одразу вся інформація буде про мене. Діти на той час закрили мені Фейсбук, що могли почистили, але багато чого приховати було неможливо. Ми почали шукати інший варіант. Допомогли нам люди, які згодилися довезти нас до Запоріжжя без жодної фільтрації.

Фото: Євген Сосновський, джерело: Громадське радио

Фото: Євген Сосновський, джерело: Громадське радио

Ми поїхали тридцятого квітня через Пологи. Думали їхати через Горіхів, а з Горіхова на Запоріжжя, але того дня доїхати до Запоріжжя нам не вдалося, тому що там йшли активні бойові дії, і рашисти сказали нам повертати на Токмак. Впродовж усієї дороги, від Маріуполя до Токмака, було дуже багато перевірок. Десь двадцять блокпостів: на кожному перевіряли документи, дивилися багаж, але дивилися не дуже прискіпливо на моє щастя, тому що, якби почали перевіряти те, що у мене на жорстких дисках, то було б дуже неприємно. На щастя ми доїхали до Токмака без щільних перевірок і там зупинились у Церкві на Шевченка, 8, де допомагали переселенцям. Нас прийняли, нагодували, далі місця для відпочинку.

Перший раз за два місяці ми побачили світло, лампочки, воду з крана. Я ніяк не міг наїстися хліба: весь вечір бігав і тягав той хліб, бо він був такий свіжий, смачний.

Ми були там три доби. Знову оголосили, що буде колона з ООН, яка вивозила людей з Азовсталі. До речі, у Токмаку в нас з’явився інтернет, і я зміг підготуватися ретельно до перевірок: переніс усі розстрільні фото на жорсткий диск, там їх зашифрував. Я вважав, що на блокпості не буде спеціалістів з ІТ–сфери, які зможуть прям на блок пості розшифрувати це все. Як я сказав, знову оголосили виїзд та ООНівські автобуси. Ми знову зібралися, нас відвезли на трасу з церкви безплатно, знову простояли майже цілий день, але автобуси знову не приїхали. Вони в той день зовсім не виїхали з Маріуполя, тому що там свої порядки у ДНРівців, і жодні домовленості для них не мають жодного значення. Ми повернулися до притулку для переселенців, а наступного дня вже поїхали автобусом-перевізником. Приблизно сорок людей по 2000 гривень з кожної людини заплатили. Ми виїхали вранці, десь о сьомий. Дуже довго їхали, бо було багато блокпостів і на кожному блокпості були перевірки. Особливо, це стосувалося молодих хлопців. Мені пощастило, бо тоді я був з бородою та, мабуть, не викликав у них питань свої зовнішнім виглядом. Мене лише один раз вивели, роздягли, перевірили там щось.

Хлопців перевіряли на кожному блокпості й дуже часто їм пропонували заплатити гроші та казали: Ти розумієш, що якщо ми захочемо щось знайти, то знайдемо те, що нам потрібно, навіть, якщо у тебе його нема.

До одного причепились, у нього була якась смска: Дякуємо за покупку. Слава Україні!. Така СМС-ка звичайна у наш час, він навіть не знав, що і де купував, але коли ми потрапили на ту територію, у нас запрацювали оператори Водофон і Київстар, почали йти якісь смски. За цю смску до нього причепились, але обійшлось, бо він заплатив п'ятсот гривень. На кількох блокпостах у хлопців була такса: п'ятсот гривень, п'ятсот гривень, п'ятсот гривень. Ми доїхали до останнього блокпосту на виїзді з Василівки та стояли там у черзі. Коли прийшла наша черга, під’їхала колона автобусів ООНівських: десь шістдесят автобусів, але вони були майже пусті. Лише п’ять автобусів із самого початку колони були заповнені десь на половину. Позаду їхала швидка допомога та багато машин.

Фото: Євген Сосновський, джерело: Громадське радио

Фото: Євген Сосновський, джерело: Громадське радио

Вони приїхали на блокпост: це була та сама колона, яку ми чекали тоді, але не дочекалися. Був там МНСник український, він заскочив у наш автобус і каже: Може, вам води чи ще чогось? Ми: Так, давайте, якщо щось є. Він приніс нам води, дітям солодощі роздав. Я йому кажу: Може, ви нас у свої автобуси заберете, дивіться, скільки у вас місця вільного. Вік каже: Я з задоволенням би це все зробив, але розумієте, я тут нічого не вирішую, тут все вирішують вони. Ця колона автобусів порожня поїхала до Запоріжжя, а перед нами закрили виїзд. Поставили їжаків металевих, жінки почали кричати, плакати: Нас повертають назад, ми не хочемо, зараз підемо до них, будемо падати на коліна, просити їх, щоб вони нас випустили. Але там теж спрацювала корупція, бо один місцевий мешканець домовився з ними. З кожної машини та автобуса взяли по 1000 гривень. Нас повезли на інший блокпост по іншій стороні, ми там виїхали без всякої перевірки. Можливо, це і врятувало мене від перевірок, і ми змогли виїхати із цього останнього блокпосту, і в’їхати на територію України. А там вже українські блок пости та Запоріжжя, де нас дуже гарно прийняли, допомогли, чим могли, а потім я вже рушив до Києва зі своєю родиною.

Чим плануєте зайнятись після нашої перемоги?

Усе залежить від того, коли війна закінчиться. Мені до пенсії залишилося небагато, два роки всього, але сподіваюсь, що буду працювати як раніше, бо в мене була робота та хобі: фотографія, театр. Я навіть у Києві намагаюсь працювати, щось фотографувати, створювати театральні вистави з нашими маріупольськими колегами. Сподіваюсь жити нормальним комфортним життям, але не впевнений, що це буде у Маріуполі. Я просто не можу собі уявити, коли його звільнять. Я впевнений, що його звільнять, але якщо будуть звільняти, то від міста Маріуполь взагалі нічого не залишиться. Якщо вони зараз його так знищили, то при виході з Маріуполя вони знищать його повністю. І взагалі, жити, знаючи, що це місто на кістках та крові, це дуже важко. Це моє рідне місто, наше улюблене Азовське море, до якого я дуже часто бігав вранці дихати свіжим морським повітрям… Зараз цього вже не має. Я не уявляю, що можу туди повернутись, бо дуже багато чорного зараз пов’язано з цим усім. Можливо, ви чули про щоденник восьмирічного маріупольського хлопчика, якій написав, що місто Маріуполь померло. Так, воно померло та воскреснути може лише в казках. Можна все відновити, але це буде не те місто Маріуполь. Можливо, воно буде навіть кращим, сучаснішим, але це вже не буде те місто, в якому жив я…

Матеріал був підготовлений Харківською правозахисною групою у межах глобальної ініціативи T4P (Трибунал для Путіна).

Інтерв’ю опубліковано за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.
 Поділитися