MENU
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

‘Се ж остання війна! Се до бою чоловіцтво зі звірством стає...’

31.08.2022
Катерина Рапай

Фото: Radowitz, Shutterstock

Фото: Radowitz, Shutterstock

Від 24 лютого перед нами ніби розгортається брудний гнилий саван якоїсь зачумленої мумії.

Ні, війна росії проти України почалася не в лютому 22-го року. І навіть не в лютому 14-го. Вона тихо вповзала до нашої країни, коли путін запанував у кремлі. І навіть раніше. Глибше в історію заглядати не будемо, хто читав — знає. Цей страшний мрець заритий у далекі часи наших пращурів і чекає слушної миті, щоб поглинути нашу країну без залишку. Нам не ухилитися від долі свого народу, від боротьби та кровопролиття за нашу свободу та незалежність. Цей час остаточної битви випав на наші життя.

День 3 квітня пронизав мою пам'ять. День Бучі. Це умовне визначення, ви розумієте. Світу розкрилася сутність держави рф, уся її мерзенна сутність, до дна. Ніби увімкнувся апарат ультразвукової діагностики і показав на величезному моніторі серцевину мумії. Добре розумію, що люди України з Кримської “операції” до стояння за Авдіївську промку і без мене знали й бачили цю картину антилюдської природи російської системи. Щодо мене — проживши роки на сусідній території, я відчувала і передбачала цей вміст за рухом держави та її підданих у новітній історії. О ні, це не пророче передчуття, це проста логіка подій плюс знання генези явища.

Побачити наслідки окупації Київщини без страху та дикої люті може лише об’єктив камери. Перше, що спало мені на думку після шоку, — це гострий біль не лише за закатованих і спалених, за їхні сім'ї та друзів. Гострий біль за всіх, хто живе в Україні, яким довелося побачити ЦЕ, обпекти свою шкіру та душу отруйною реальністю. Всіх, хто роками жив відсторонено від сусідньої держави, всім, хто відчував симпатію та ілюзію “близькості” народів, всім, хто їздив туди працювати і проводити час із друзями… Ця зустріч із справжньою рф стала моментом нестерпно тяжкого удару прозріння, схожого за рівнем болю з відривом шкіри від тіла. Що далі? Що може бути страшнішим? Україна, обмовлена, пограбована, зазнавши насильства і тортур, заглядала в очі країнам світу, шукаючи негайної відповіді вовкулаку, чекаючи рівноцінної за жорсткістю, реакції на світове зло та… Світ, звичайно, жахнувся. Але не завалив Україну незліченною кількістю озброєння, не надіслав загони бійців, літаки, кораблі на захист молодої країни Європи проти орди. Висловлюючи співчуття та обурення, почав виділяти фінансові кошти та складати санкційні списки, обирати допустиму зброю з огляду на власні ризики. Усі ми вдячні за всю загалом підтримку більшості країн світу.

Страшне не закінчується Бучею. Ми бачимо смертне запустіння Маріуполя, руїни та сліди насильства в донедавна окупованих містечках та селах, палаючі пшеничні поля. З огидою чекаємо — чи наважаться влаштувати ґіньйоль із судилищем над нашими змученими Азовцями? Посміють. Вони все посміють, оскільки метушливо, як щури під загрозою затоплення їхнього корабля, кидаються до будь-якого способу якось залишитись над поверхнею прірви. Українці ще багато побачать.

В основі державної системи рф лежать дві “традиційні цінності”. Це видимий усім, хто не сліпий, садизм правителя, що піднявся із дна соціального колектора. Завзятий такий, з причмоком, не соромиться ні своїх, ні чужих. Старий кадебешний підхід до вирішення будь-якого завдання, як до спецоперації. А тут усі засоби прийнятні. Інше — властивість найганебнішого та опущеного мешканця кримінального світу, якому дивна гра долі видала роль «бугра». І шістка, відчувши себе у ролі господаря, продовжує діяти у звичній системі, а саме — “опускати” у всіх сенсах цього поняття. У нас на очах знищувалися всі зародки правової держави, вільної економіки, інтелектуального громадського руху, незалежної культури. Усі особи, які мають ознаки позитивної активності, привабливості, ділової успішності, а особливо — схильності до контролю за дотриманням конституційної та правової процедури — одна за одною зникали із суспільного життя і життя взагалі. Країну накривало і накривало пильним мішком страху. А страх — найкраще добриво для вирощування апатичного, покірного і до всіх бід пристосованого соціуму рабів. Найважливіше із завдань нікчеми — навіяти оточуючим, що вони ще мізерніші. Пишний декорум владних структур заповнювала і досі заповнює дедалі більш бездарна, аморфна, безлика маса якихось ненажерливих, сліпих і глухих статистів. Периметр влади надійно захищений легіонами феесбешників на ключових постах, гвардійськими та поліцейськими бовванами в запітнілих навіки шоломах з найнадійнішим інструментарієм придушення та беззаконня.

Це розповзається. Потренувавшись на Чечні, російська влада йде по трупах дедалі ширше. Потрібна Україна. Вона дратує своєю “незалежністю”. І ось цей гнійник лопнув і розтікається нашою землею. І жах, лють, гострий біль зіткнення країни із цим брудом — складова частина нового акту спецоперації. Завдання — інфікувати наші рани вірусом нелюдяності. Не просто злякати — цього мало. Важливо побачити в нас, як у дзеркалі, свою страшну личину.

Усі довгі роки війни постійно бачу на вулицях і в інтерв’ю обличчя наших воїнів. Ніколи не спадало на думку раніше, що мені, людині, досить далекій від усього армійського та військового взагалі, стане такою радістю і гордістю бачити ці обличчя. Старі та молоді, міські та сільські, простецькі та красиві, вони радісно дивують непомітною, дуже стриманою манерою висловлювань, добродушністю та гумором, ясними очима. Від них не віє похмурою злістю. Їхня мова, не завжди цензурна, їхні голоси, та простота і природність, з якою вони висловлюють свої думки, далеко не примітивні, з розумінням і відчуттям чогось головного — в них не показна любов до того, за що вони віддають роки життя та саме життя. У їхніх коментарях жорстка іронія та українська дотепність. Втомлені, але вперті, вони з селянським терпінням господарів саду корчують і палять бур'яни. Це тяжка робота, яку за їхніми поняттями ніхто за них не зробить. Жодні наднові, дорогі закордонні знаряддя не замінять їхні руки та голови. Навпаки, ці знаряддя в руках працюють з несподівано винахідливою силою. Але чого не бачу — злості і мороку в очах.

До нас прийшли не просто вороги, прийшли ті, кому дано право, на кого покладено обов'язок вбити українців та знищити країну. Вони виконують завдання з тупою злістю, з цим садизмом, інвазію якого вони прийняли без будь-якої резистентності. Це не противник у класичному розумінні. Це прийшла нечисть, що віддала своєму господареві мізки, душі, особистості. А господар чекає нетерпляче, коли з української землі виповзе така сама нечисть, щоб тицьнути пальцем: “Ось, я ж казав — фашисти!”

Ненависть до ворога — неминуче почуття. Бажання знищити ворога, вколотити в землю по маківку — законне. І це абсолютно нескасовна робота наших воїнів, наших партизанів, кожного, хто на своєму непомітному місці використовує будь-який спосіб, щоб мінусувати ворога, витравляти з нашої землі цю нечисть.

День за днем ​​бачу нові й нові руїни, братські могили, обличчя беззахисних перед злом, що плачуть, наших старих, дітей, убитих горем матерів. Душу охоплює страшне сум'яття — як, чим усе це втішити, залікувати, вгамувати кровотечу країни, скільки часу і праці знадобиться, щоб відновити ТАКЕ руйнування життя… Маріуполь, Харків, убиті містечка та села Донеччини, Херсонщини, Київської області — зловісні руїни, спалене життя людей, лісів, обвуглені поля, спаплюжені річки… Надію, ні, віру у повернення життя, у відтворення зруйнованих міст і сіл, у побудову нових, очищення від скверни вселяють ці обличчя ЛЮДЕЙ. Мільйони добрих слів про волонтерів, добровольців, тероборону, про безіменних людей, що у горі та стражданнях допомагають вижити ближнім, бачать за своїми сльозами страждання тих, хто поряд і вдалині, не роздумуючи віддають з себе останню сорочку і останній шматок хліба, рятують собак, кроликів і коней, ризикуючи власним життям — якими словами можна віддячити і звеличити їхній щохвилинний подвиг порятунку самого життя! Це саме те саме, що подолає цинізм та садизм руйнування України. Ця здатність любити та співчувати крізь власний біль, це добросердя, готовність до посмішки та великодушності і є наші найвищі національні цінності.

Горе ворогові! Не жорстокістю серця, не байдужістю та злістю Україна зітре його з лиця землі. Великодушністю та внутрішнім благородством. Ніякої м'якісті й жалості до ворога — ні! Знищення нечисті є єдиним шляхом до порятунку життя. Однак, знищуючи нечисть, страшно стати подобою нечисті. Нам, що сидять у захищених містах, у наших будинках і садах варто частіше заглядати в дзеркало — чи не проступають у наших рисах пекельні проблиски з тієї прірви, в якій нечисть спливає жовчю на адресу України. Чи не бризне з наших вуст та отрута, якою ворог невпинно отруює нашу з вами плоть і душу. Я не насмілююся тут когось учити. Але не можна і небезпечно дати болю перетворитися на хворобу. Дати люті випалити душу. Садистські вбити садиста. Ненависть має бути холодною. Ось я й думаю, що краще б зупинити готову зірватися з вуст лайку і пекельні заклики і натомість — зайвий раз сказати або написати ПОДЯКУ всім тим, хто рятує кожен наш новий ранок.

 Поділитися