‘У нас в квартирі був захований прапор’ — життя в Ізюмі під час окупації

Ольга Мирошниченко — корінна мешканка Ізюма. Дівчина пережила піврічну окупацію рідного міста. Каже, завжди вірила, що ворогів проженуть. Тому не боялася казати росіянам в очі все, що про них думає.

— Спочатку росіяни зайняли той бік річки. Вони майже місяць не могли зайти на цей берег, вони його обстрілювали. Майже місяць всі люди сиділи в підвалах. Скидали бомби. Гинули цивільні. Коли бомби падають, підвал — це не те  місце, де можна сховатися. 

Ми все на власні очі бачили: і як бомби кидають, і як з вертольотів ракети летять. Виходиш з собакою на кілька хвилин, а тут небо страшне. Щось летить, ти це чуєш. Було страшно. 

Перші дні, коли центр міста руйнували, ми були на п’ятому поверсі. Ми нікуди не спускалися, не вірили, що таке може бути. А потім перейшли на перший поверх у мамину квартиру. Тому що на першому поверсі не так страшно, як на п’ятому. 

Окупація

 — Я бачила перших росіян, які щойно перейшли ріку й зайшли в нашу частину міста.  Я йшла з району, де приватний сектор. Ми ходили туди шукати харчі. Там у людей ще щось можна було купити. Там свиню різали, і ми купили шматок сала з м’ясом і несли його в мішку. Ми йдемо, вулиця пуста, і вони йдуть назустріч. На них не було ні прапорців, нічого. Ідуть військові. Ми не знаємо, хто це.

Питають російською: “А город чистый?” Я їм кажу: “Город чистый, а на той стороне русских сволочей, как саранчи!” Потім питаю: “А ви з якої армії?” “С русской!” “Ну, чого я тоді буду з вами розмовляти…” І розплакалась.

Вони кажуть: “Успокойтесь, успокойтесь! Мы пришли вас освобождать!” Я питаю: “Від кого?” “От фашистов!” Кажу: “Ну, я фашист… Застрілись, звільни мене!” 

— Ви можете пригадати дату, коли сталася ця розмова?

— Важко сказати: все злилося в один день. Ми ж сиділи у підвалі. Не було вже не світла, ні води. Весь день у темряві. Це було важко. Свічки закінчилися. Їсти нічого. Води немає.  Готували на дворі. Робили пічки. Дрів не було. Друг прийшов з бензопилою, ми спилювали дерева сухі, і робили вогнище. Всі разом готували — двома під’їздами. Була черга, хто за ким кип’ятить чайник. 

— Як було з їжею?

— Допомагали друзі. Ми почали шукати одне одного. І мені дуже допомогли друзі. Вони принесли макаронів, картошки, овочів. А взагалі, я дуже переживала, чим годувати собаку, коли почнеться війна. Тому я скупила все, що могла дістати для нього: печінку, крупу, макарони. Все, щоб годувати собаку — про себе не думали. І ось потім, у найтяжчий місяць у підвалі, ми їли всі разом те, що їла собака. Разом спали. На підлозі, в спальниках туристичних. Собака нас гріла. А в квартирах замерзала вода. Перейшли в квартиру, коли вже було плюс вісім. Це вже було тепло. 

Знайшли колодязь, щоб брати воду. Потім, коли зайшли росіяни, вони деяким людям давали солярку і вмикали генератор: в певні години ми могли брати воду зі скважини. Була людина, що продавала воду людям. Росіяни покарали того чоловіка і примусили роздавати воду безкоштовно. Дуже короткий проміжок часу можна було брати воду. 

— Яка атмосфера панувала в місті під час окупації?

— Морально було дуже важко, це словами не передати. Ти постійно бачиш ворожу техніку. Вони весь час скрізь заходили, все перевіряли. Це у них називалося “зачистка”. Вони вскривали всі квартири, де нікого не було. І все залежало від людського фактору. Десь заходила група така, що вибивала всі двері поспіль, нікого не слухала. Десь заходили такі, яким можна було щось пояснити, відкрити, якщо були ключі. Вони заходили і дивилися. 

Наш двір єдиний цілий на весь мікрорайон. Тут лише з одного боку в будинку шибки повипадали. А так — все обстріляно, все без вікон, все розбите. 

Я звернулася до них українською

—...Якось я почула, що в квартирі друзів вибивають двері. А у мене були ключі від тієї квартири. Я побігла туди з ключами, а вони вже чимось бахнули і одного замка немає. Я почала кричати: “Що ви робите! Ідіть геть!” Вони навіть в квартиру не зайшли. Мені сусіди потім кажуть: “Ти що, безсмертна, так з ними розмовляти?” Деякі люди казали: “Забудь про Україну, тут буде росія!” Я не забувала ніколи, і навіть думки такої в мене не було. 

У нас квартирі захований прапор! У шафі лежить. А на кухні у мами маленький прапорець навіть не знімали. Він як був в букеті з квітами, так і залишився. На будинку мого друга є тризуб з кришечок викладений. Його не прибереш. Вони примусили його ганчіркою закрити. 

— Російські військові дуже пресували ізюмчан?

— Не можу сказати, що вони жорстко чіпали цивільне населення. На блокпостах, коли я не показувала паспорт чи казала їм: “Що ви тут робите? Ідіть звідси!” і казала їм напрямок, куди йти, то погрожували розстріляти. Всяке було. Затримували тричі, але просто проводили бесіди. 

Я з ними нецензурно розмовляла. Вони  зі мною також. Я відповідала, як могла. На емоціях. Вони на мене кажуть “зомбі”, я на них кажу “зомбі”. На тому й розходились. 

— До вас приходили з обшуком…

— З обшуком приходили тому, що був перепис населення, а я не дала сфотографувати паспорт… До того ж я звернулася до них українською, бо на формі одного з російських військових я побачила резиночки — жовту і блакитну поруч. І сказала: “Хлопці, так приємно бачити національні кольори на російській формі! Ви зробили мій день! Дякую! Може на чай зайдете?” Вони: “Нет, нет…” Я кажу: “Та в мене ціаністого калію немає, заходьте!” Пішли, а за дві години виламали хвіртку, оточили будинок. Як в кіно. Всі в балаклавах, з автоматами. Я почала кричати на них, через те, що вони мені занавіску на вході обірвали. Вони за кобуру. Потім проводили бесіду. Вони знали, що я вчителька. Питали, чому не працюю. Я англійську викладаю. Кажу: “Яка робота? Тут війна. І ви тут. Підете —  я піду працювати”. Все перевірили, нічого не знайшли. Навіть в дрова лазили. Машину забрали. Вони у всіх забирали машини. Малювали “зедки”, “вешки”, їздили на них, потім кидали побиті. 

— Хтось із знайомих потрапляв на підвал?

— Я знаю лише про одного мого знайомого, Яшу, він був у теробороні. У нього квартира згоріла. Бачила його побитим, в наручниках, як росіяни садили його в машину. Більше не знаю, як він і де він. Пройшло вже півроку — немає звістки про нього (чоловік уже на волі — ред.). У сусідньому будинку мешкає чоловік, який служив в АТО, його дуже побили і не давали швидій до нього приїхати. Лікарям заборонили надавати йому першу допомогу. Знаю, як сусіди до цього ставились. Була дівчина, яка годувала його. Носила їсти, носила ліки. А були такі, що казали, що добить його треба. Важко було. І через росіян, і через сусідів, які тисли їм руки. Вони слухали радіо “Z”. Я їм кажу: “Хіба то можна слухати? Українське радіо слухайте!” 

— Сюди добивало українське радіо?

— Так! Добивало! Поки були батарейки, ми слухали. Моя хрещена слухала і приносила нам новини. Коли ще була електрика, навіть телебачення ловило. Його було не видно, але було чутно. Це зараз немає ані світла, ані батарей. А тоді ми слухали, і знали, і вірили. А то тут ходили такі чутки, що тут все, будуть паспорти російські видавати… Я не бачила російських паспортів.

— Найбільше жертв в Ізюмі коли було? Ще навесні?

— Так, коли бої були, коли бомби падали, коли обстріли були. Братські могили зараз розкопують. 

— Чи відомі вам місця, куди забирали затриманих?

— Такі місця були. Мені мій друг розповідав, він там був. Я сама їх не бачила. Він казав, що десь у гаражах тримали.

Звільнення 

— …Як перші наші машини заїхали, ми якраз з водою йшли.

І велосипед упав, і вода упала — стрибали, кричали: “Слава Україні!”

Вони пригальмували, сигналять, відповідають! Тут була кинута техніка. Ми як по воду йшли, там ще “Z” була написано. Назад ідемо — на ній український прапор, “зедка” замальована, там написано “ЗСУ”. То було круто! То був патріотичний оргазм! Я не знаю, як ті відчуття називаються, назвала, як змогла. Я такого не відчувала ще ніколи в житті.

Дякуємо за допомогу в створенні матеріалу документаторам та волонтерам Оксані Комаровій, Миколі Ціпку, Денису Москієнку.