Мене звати Домодєдова Анна Валеріївна, родом з міста Лисичанська. Народилася у Троїцькому районі, але згодом переїхала. Освіта у мене незакінчена вища. Спочатку я закінчила Старобільський аграрний технікум. Потім вступила до Харківського інституту управління. До війни працювала в магазині приватного підприємця, але після народження доньки, пішла у декретну відпустку.
Війни взагалі не чекали, у місті все було тихо, спокійно, кожен жив своїм життям. У мене була квартира, ми робили ремонт, народилася дитина.
Яким був для вас період повномасштабної війни у Лисичанську?
Вночі ми почули якийсь незрозумілий звук. Потім десь близько сьомої ранку розпочалися свисти. Я побачила у небі щось схоже на червоні смуги.
Я мешкала у Другому мікрорайоні у місті Лисичанську. У Четвертому мікрорайоні розбомбили дев'ятиповерховий будинок. Влучили якраз у середину. Надвечір знову були вибухи. У нас там не було жодних військових установ чи баз. Взагалі нічого. Але щодня, щоранку літали літаки.
На десятий день війни у місті практично не залишилося “живого місця”. Позачиняли магазини, відключили повністю воду, не було світла та жодних комунікацій.
Люди носили воду зі колодязя. Ось я, наприклад, ходила з маленькою дитиною. У мене немає чоловіка, бо ми розійшлися.
Згодом почалися такі сильні обстріли, що в мене у квартирі вилітали ручки з пластикових вікон. Мій дім двадцятий. А поряд двадцять перший. О 7:15 потрапив снаряд. Я не знаю, з чого стріляли, але дірка в будинку була величезна. Тоді я вирішила виїжджати.
Насправді жахливо це усе. У нас поруч російський кордон, усі люди жили мирно, дружно. Усі були братами, одружувалися, товаришували. Чому почалася ця війна? Чому з’явилася така агресія з боку росії, коли ніхто ніколи цього не очікував? Ви ж такі самі російськомовні люди, як і ми? Навіщо ви по нас стріляєте? Від нашого міста практично нічого не залишилося.
Чи зустрічалися вам події, в яких ви бачили злочинні дії проти таких мирних жителів, як ви?
За адресою Квартал Ленінського Комсомолу (Центральний) двадцять один знаходився житловий будинок. Снаряд поцілив в середину будинку. Із шести під'їздів залишилося два крайніх. Трохи вище — двадцять восьма школа. Теж поцілив снаряд у середину. Двадцять восьмий будинок у Четвертому мікрорайоні — влучання у шостий поверх. Коли я вийшла зі свого будинку, вже були перши жертви.
Трупи лежали біля будинків на вулицях, а сусіди накривали їх ковдрами та ще чимось.
Все навколо було зруйновано. Автобусна зупинка була як консервна стиснута. Уявіть, якої сили був удар, що бетонні плити повилітали на сусідню вулицю, а осколками потрощило будинки та повибивало вікна. У людей, які знаходилися ближче до епіцентру вибуху, тріщина по будинку пішла. Бомбили школи, магазини.
Поцілили у торговий центр “Донбас”, там була величезна пожежа. Два дні горів Центральний ринок. Це було, коли ми вже поїхали. Я не знаю, з чого треба було обстріляти його так, що два дні не могли пожежу загасити. Поруч із ринком — сто дев'ятнадцятий, сто вісімнадцятий, сто одинадцятий житлові будинки. Вони теж постраждали від цього вибуху. Двадцять восьма та тринадцята школи.
Як ставляться до повномасштабної агресії ваші знайомі з росії?
У моєї знайомої там живе родичка. Вони взагалі нічого не розуміють. Вони не вірять, що їхні солдати обстрілюють нас! Вони кажуть, що це так зване “звільнення”. Ми говоримо їм, що вони стріляють по нас, що ми страждаємо. А вони кажуть: “Не може такого бути, це “звільнення””. Я кажу: “Людей вбивають! Яке це звільнення?”
Може, ви хотіли б звернутися до росіян?
Я просто хочу звернутися до всіх, хто воює. У вас теж є діти! Маленькі або дорослі, які пішли на війну. Припиніть це свавілля, я вважаю нам нічого ділити. Ми ж усі люди! Подивіться на мою дочку, подивіться на своїх дітей! Невже, коли ви стріляєте, ви не думаєте про свою дитину? Ви ж у свою дитину стріляти не будете! Чому ви стріляєте в наших дітей, чому ви стріляєте в нас, чому ви нас бомбардуєте? Ми ж нічого поганого не вчинили.
