Сумнівна надія на звільнення

Минулого тижня Президент України все ж таки підписав законопроєкти №4048 та №4049, хоча правозахисники закликали цього не робити. Законопроєкти, зокрема, стосувалися впровадження механізму заміни довічного позбавлення волі на позбавлення волі на певний строк.

Що ухвалили

Запропонований проєктами законів механізм не відповідає міжнародним стандартам. Встановлюється несправедлива вимога відбути щонайменше п’ятнадцять років позбавлення волі, аби мати бодай шанс для заміни. Водночас, не передбачено жодних пільг для тих, хто на момент набуття законом чинності відбув більше п’ятнадцяти років.

Як наслідок, виникає дискримінація, і деякі засуджені, навіть після заміни їм довічного позбавлення волі на позбавлення волі на певний строк, не мають шансу бути звільненими, адже загалом мають відбути тридцять п’ять — сорок років під вартою. В умовах української тюремної системи такі строки видаються просто нереальними. Більшість засуджених помре внаслідок хронічних захворювань за час відбуття покарання.

До аналогічних висновків у своїй практиці приходив Європейський суд з прав людини, і саме це стало причиною обурення правозахисників та родичів засуджених, після ухвалення законоппроєктів. Однак вони були підписані, а значить, вступили у законну силу.

Що із цим робити?

По-перше, все ж таки звернутися за новою пільгою. У порівнянні із ситуацією, яка існувала до прийняття цих законів, шанси на звільнення все ж виросли, хоча й не відповідають міжнародним стандартам. Звісно, що засуджені можуть спробувати звернутися до нового механізму та отримати заміну виду покарання. Така заміна можлива при бездоганній поведінці, залучення до роботи або суспільно-корисної праці, виплати (хоча б частково), цивільного позову тощо.

Стандарти тут, за прогнозами, будуть дуже високі. В ідеалі засуджений не має взагалі притягатися до дисциплінарної відповідальності, мати багато заохочень, мати позитивну характеристику, сімейні зв’язки, працювати або навчатися, бути задіяним у самодіяльності, мати листи підтримки від громадських чи релігійних організацій тощо. Насправді, таких засуджених не дуже то й багато. Не можна також виключати і можливе виникнення корупційної складової, яка в цілому інколи буває притаманною українській судовій системі.

У разі позитивного розгляду справи засуджений отримає заміну покарання. Дискусійним питанням тут залишається, чи зможе він звернутися повторно за такою заміною, якщо закон все ж удосконалять. Наша відповідь — так, оскільки все, що покращує становище засудженого, має до нього застосовуватися, незалежно від того, чи вдавався раніше він до аналогічних механізмів. Тому звертатися можна

По-друге, неякісний та дискримінаційний закон треба і можна оскаржувати. Він передбачає такі механізми, що протирічать європейському праву прав людини, а отже, є неналежними. Можливе звернення до Європейського суду з прав людини та до Комітету міністрів Ради Європи. У суді буде повторний розгляд справи, і через деякий час (інколи, довгий) — рішення.

До Комітету міністрів слід звернутися, аби сповістити його, що на виконання рішення “Пєтухов проти України №2” (у ньому ЄСПЛ сказав, що в Україні є системна проблема з переглядом довічних вироків, яку держава мусить вирішити) українська державна влада прийняла закон, який не відповідає європейській практиці. Тому не можна казати, що законодавство було справді модернізовано, а проблема звільнення із довічного позбавлення волі в Україні — вирішена.

Як наслідок, Комітет міністрів розгляне питання виконання своїх зобов’язань Україною і винесе власну резолюцію — оцінку нового закону. Звісно, що така оцінка не зобов’язує наш уряд переглядати закон, але вона принаймні змушує замислитися над правильністю попередніх рішень на вищому політичному рівні. Тому звернення до Комітету міністрів має передувати зверненню до Європейського суду або здійснюватися одночасно. Розгляд у Комітеті міністрів загалом триває менше, ніж у суді.

Щодо звернення до Конституційного Суду України, то така процедура хоч і ймовірна, але навряд чи ефективна. Минулого разу, коли щодо відсутності перспектив звільнення, до суду зверталися засуджені із конституційними скаргами, розгляд цих скарг тривав роками і завершився навіть пізніше, ніж розгляд у Європейському суді з прав людини десятків аналогічних заяв. Тому звернення, яке буде розглянуто з порушеннями строків такого розгляду, — навряд чи ефективний метод. Хоча звісно, ніхто не забороняє до нього вдаватися.

Підсумовуючи, новий закон дав дещо більший шанс на звільнення, однак є досить сумнівним способом вирішити загальну проблему із заміною довічного на певний строк. Із великою вірогідністю Комітет міністрів та Європейський суд не визнають цей закон достатньою гарантією справедливого розгляду питання заміни покарання або звільнення.

А далі — новий законопроєкт та нове голосування. Але все це — час. Не місяці, а роки. За цей час хтось із засуджених помре, так і не дочекавшись звільнення, хоча при правильній політиці одразу мав би усі на нього шанси.