Я — Рященко Ганна Свиридівна. Живу в селищі Бородянка на Київщині. Мені 76 років. До війни я вже була на пенсії. Співала в ансамблі ”Надвечір’я”. Зараз ми відновили свою діяльність, готуємо концерт до Дня осіб похилого віку. Жили дуже дружно, дуже гарно.
— Яким для вас був перший день війни 24-го лютого?
— Перший день у Бородянці було тихо. А на другий день росіяни вже були тут. Як тільки вони їдуть — ми у підвал, проїхали — виходимо назад. І так було два дні.
— Що саме відбувалося?
— Вони тут їхали, бої були прямо під вікнами нашого будинку, їх видно було. А потім ми пішли ночувати у приватний будинок до сусідки, саме тієї ночі розбомбили наш дім. Коли вранці ми прибігли, російський літак почав стріляти по нас. Ми впали на землю, а він з повітря по нас снарядами стріляв. Потім літак розвертався і знову стріляв. Три заходи зробив, але, дякувати Богу, ми залишилися живі.
Після цього жаху ми вирішили евакуюватися до Тернополя. А коли за два місяці повернулася в Бородянку, побачили неприємну картину. З хати все винесли. Немає ані люстри, ані меблів. Нічого немає, винесли все. І ось я, у свої 76 років, опинилася на вулиці. Зараз живу у модульному будиночку, але це дуже незручно. Поки ще тепло, вода гаряча є, але ліжка — це жах.
— Що з вашим майном?
— Немає нічого… Порожня хата, порожня кухня. Винесли все. Я тут не так давно, я так сподівалася, що в мене все буде добре, що мене гарно поховають, мені ж 76 років ось виповнилося.
— Що вам розповідали люди, які залишалися в окупованій Бородянці?
— Ой, дуже багато страшного розповідали. У підвалах люди ховалися, у моєї подружки дочка і зять у підвалі загинули. А тіла діставати не дозволяли. Сорок п’ять днів вона чекала, щоб дитину забрати з-під завалів. Але, дякувати Богу, я цього не бачила. Ми вчасно евакуювалися до Тернополя. І там нас зустріли дуже гарно, дуже!
— Серед ваших знайомих хтось загинув у Бородянці?
— Дуже багато! У сусідньому будинку понад 50 людей загинуло, там і моїх знайомих дуже багато.
— Чи залишалися люди у вашому будинку під час бомбардувань?
— Ми тільки не можемо знайти з нашого будинку Любу та Артема, її онука. Ніхто не знає, де вони. Із сусіднього будинку всі живі, дякувати Богу. А далі в будинку дуже багато знайомих загинуло, в будинку навпроти Дому Культури — десь 50 людей.
— Чи вірили ви, що буде повномасштабне вторгнення РФ?
— Не вірила! До останнього дня не вірила. Не думала, що росіяни підуть на нас.
— Що ви відчули, коли почалася війна?
— Жах, звичайно! Великий жах. Не дай Боже!
— Ще до 24-го лютого, чи готувалися ви якось до можливого початку війни?
— Ні! Навіть у перший день війни я пішла на базар, купила два кілограми цукру, думала, буду сидіти в хаті як миша й не виходити, мовляв, кому я потрібна? Хто мене чіплятиме? Але зрештою довелося покинути все… Не вірила, що таке може бути. Та скільки ж там українців у Росії — куми, брати, а скільки тут росіян … Ну, хіба можна було таке зробити? Такі звірства коїти, знущатися…
— Що ви плануєте робити далі?
— Що я можу планувати? Мені вже стільки років… Як Бог дасть. Дякувати, хоч пенсію виплачують вчасно. І пайки дають, але дуже незручно жити в модульному будинку. Не знаю, як воно буде.
— Які у вас були емоції, коли звільнили Бородянку?
— Ой, як ми раділи! І плакали, і раділи, дуже сильні емоції.
— Чи вірите ви в те, що зрештою все буде добре?
— Хочеться вірити! Дуже хочеться вірити! Сподіваюся, що мені бодай одну кімнату дадуть.
— Чи хотіли б ви щось сказати росіянам?
— Що я можу сказати? Хіба ви люди? У вас серця немає, у вас мами немає. Не знаю, що їм можна сказати… Ви — нелюди! За що ви таке зробили? Що ми вам зробили поганого? Що їм можна сказати? Нічого доброго!
