MENU
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Подібні статті

‘Цей свист ніколи не забудеш…’ ‘Коли бомбили ринок Барабашова, в метро стало темно і хиталися люстри...’ ‘Брат із лежачою мамою залишився посеред вулиці...’ , — історії з Ізюма‘Я знала людей, що загинули в бородянських підвалах...’‘Стіни немає, дверей немає, нічого не залишилося’, — жителька Бородянки розповіла, як пережила бомбардування‘Війна на чотирьох лапах’ — особиста війна Сергія Небоги‘Ти розумієш, що до колодязя бігти кілометр через нерозірвані снаряди...’, — хроніки окупованого Ізюма‘Жінка сидітиме в сусідній камері, а син — у Бєлгороді в колонії’. На Харківщині окупанти катували директора школи‘Доки я не почав кричати ‘Слава Росії’, вони не переставали знущатися’. В’язні катівні у Куп’янську розповідають про тортури росіян‘Тримали людей в боксах’ — після деокупації на Харківщині знайшли вже 10 катівень Тиждень у неволі: у Куп’янську окупанти утримували в неволі п’ятьох підлітківВовчанський агрегатний завод: російська катівня за чеченськими лекаламиЖити в окупації 4 місяці, піднімати український прапор на площі. Дві історії з ВовчанськаНа заводі у Вовчанську росіяни ‘катували струмом навіть батюшку’, — заступник директора заводуКатівня на заводі, морг на фермі і дорога життя через дамбу – як живуть люди на тимчасово окупованій частині ХарківщиниВ окупований Ізюм передали ліки для онкохворих – незважаючи на обстріли з боку росіянУ Борівській громаді на Харківщині пошкоджено та розграбовано більшість шкілНа Харківщині російські окупанти розстріляли волонтерів – розвідкаУ міськраді Дергачів показали, що зробили російські війська з громадою (фото)В окупованому Ізюмі почалася примусова мобілізація

‘Вірю, що скоро закінчиться війна та все буде добре’

16.12.2022   
Олексій Сидоренко

Людмила Галака, Бородянка

Людмила Галака, Бородянка

Я — Галака Людмила Іванівна, мені 64 роки. Я пенсіонерка, раніше була бухгалтером. Проживала в Бородянці на вул. Центральній 326. Це будинок “Сільгоспхімії, колись я там працювала, підприємство для своїх працівників побудувало житло. З 92-го року тут мешкаємо. Це п'ятиповерхівка, тут мешкало 30 сімей. Ми всі одне одного знали.


— Чи думали, що буде повномасштабна війна?

— Ні. Ні в якому разі. Десь числа 20-го мені подзвонила кума й запитала: “Як гадаєш?” А я кажу: “Ну, невже він такий самодур, що нападе? Не може бути, тим більше у наш час”. Я взагалі не могла подумати. Я зараз проходжу і все неначе у казці жахів. У нас усе добре було. У мене мама росіянка, багато рідні у росії. Спочатку ми листувалися. Навіть з 2014 року ми трошки листувалися, вони запрошували у гості. Але вони були вже налаштовані: мовляв, те, що я розповідала — усе неправда. Вони взагалі не сприймали мою інформацію. Вони казали, що у них телевізор, вони усе знають. Моя сестра — завуч у школі, я їй кажу: “Ти не тільки телевізор дивись, ти зайди в інтернет. Хоч ще щось промонітор”. Вона каже: “Ні, у нас преса все висвітлює, я вірю нашому президенту, і все що він говорить — правда”.

Коли 24-го сказали, що почалася війна, я ще ходила в центр до банкомату. Думала зняти гроші. Думала, може, ще щось куплю. У нас скрізь були черги. По хліб була велика черга. Банкомати не працювали. Я повернулась у невеличкий магазинчик навпроти лікарні. Там купила печиво, якусь крупу й думаю: “Ну, як таке може бути?”

Раптом почали гвинтокрили літати. Їх було дуже багато. Вони були як таргани. Летіли всі на Гостомель.

Летіли, начебто нас не чіпали. Тоді мої однокласники зі Шибеного подзвонили й сказали, що до нас іде дуже велика група техніки: танки, десь 300 одиниць. Я запитала: “А що там вони?” Сказали, що вони не стріляють поки, але їх дуже багато. 

У мене чоловік взагалі не сприймав серйозно. Дочка дуже боялася. Ми пішли у приватний сектор, сиділи там. Вже почались перестрілки, коли вони почали заходити. Вони йшли спочатку по Центральній вулиці, біля старої нашої школи №1. Наша Тероборона зробила із гумових коліс заслін. Їхали танки, вони це все побомбили, все порозліталося, і вони почали стріляти. Там у мене кума живе поруч, у неї магазин був. Зараз там поламаний дах. Вони ж побачили, що наші хочуть якось оборонятись і давай стріляти. Центральну вулицю, починаючи від старої школи №1, дуже міцно побомбили.

Потім у Бородянці стояло багато їхньої техніки спаленої. Коли це вже все почалося, ми сиділи у льоху. Перестрілка була, ми виглядали, моніторили, що та як. А потім вже почали бомбити літаками. Перший раз вони влучили в “Коло” (місцевість на в'їзді до Бородянки — ред.). А вже другим був наш будинок.

— З ким ви були, що робили? 

— Дочка, син, зять, онук і ми вдвох із чоловіком.  Ми навіть не боялися відразу. Ми не думали, що таке буде. Що будуть події такого масштабу у нас. Ну, вже 25-26-го, техніка йшла повним ходом. І вже почали літати гвинтокрили. Перестрілка була весь час. Я не можу зрозуміти, що то було. Мабуть, із танків гатили, бо я ж не спеціаліст. І були автоматні черги.

— Ви замислювались про евакуацію?

— Ні, спочатку не думали. Сподівалися, воно закінчиться незабаром. Тим більше вони летіли спочатку на Гостомель. Думаю: “Зараз їх там розіб’ють, ці вертольоти”. Я не думала, що це може бути так. Чесно вам скажу, ми навіть не брали звідси нічого. Ми пішли (до сховища — ред.) у чому були, одяг ніякий не брали. Коли 1-го числа влучили у будинок, ми сиділи у льоху.

У нас земля піднялася до стелі. І двері там були, вони так “ляпнули”… Ми вже прощалися, бо тільки почули, що літак летить, думали що це — усе.

Коли влучило у наш будинок, я подумала, що поцілили в те місце, де ми знаходилися. Тоді чоловік вийшов і сказав, що ні. Десь влучило — близько, мабуть. Але 2-го числа ми прийшли сюди й зрозуміли, що вже все. Вже цієї частини не було.

Згорілий будинок Людмили Галаки у Бородянці

Згорілий будинок Людмили Галаки у Бородянці

Вони на Європейській базувалися. Тут у них був заслін, вони сказали, що не можна ходити. Тоді ми вирішили виїхати — тільки я із дочкою та онуком. Чоловіки залишилися. Ми дуже довго кочували. Спочатку поїхали у Вінницю. Ми виїжджали разом із одним чоловіком та його родиною. Ми боялися, але нам пощастило. Нам просто подзвонили друзі моєї дочки і сказали, що якщо ви зараз не поїдете, потім ви не поїдете.

Ми виїхали. Дуже боялися, чесно вам кажу. Після того як ми виїхали, через 15 хвилин, бомбардували вже центр.

Ми їхали через Загальці, Майданівку, Язвинку. Десь такими селами. А потім поїхали через ліс. Коли ми їхали, нам на зустріч їхали гради. Ми думали, що це не наші гради, ми боялися. Потім був блок пост, там нам сказали їхати швидко, бо паралельно з вами їде їхня колона на Макарів. Ми гнали тим лісом і нам Бог допоміг. Виїхали на трасу і там вже по трасі на Вінницю. Ми приїхали туди, там якийсь гуртожиток був. Пробули дві доби. Потім приїхали у Львів, потім вирушили до Польщі. Зараз донька моя залишилася у Польщі, а я у травні повернулася додому.

— Що з вашим будинком?

— Я бачила як він горів, його знімали й виставляли фото у Фейсбуці. Дуже шкода людей, які там загинули. Їх було троє. Вони сиділи у підвалі. Там ще Мельниченки були, Бордуха Толік, із першого поверху Мякіш Люба зі сином, її сестра прийшла.

У нас на першому поверсі Гаєвський Сергій курив на балконі, його контузило трохи та привалило. Хлопці вискочили з підвалу та давай до нього. Його визволили, а його машина біля будинку спалахнула.

У нас на першому поверсі Гаєвський Сергій курив на балконі, його контузило трохи та привалило. Хлопці вискочили з підвалу та давай до нього. Його визволили, а його машина біля будинку спалахнула.

— Скільки людей було у зруйнованій частині будинку? 

— У підвалі були троє, які загинули. І Бурдуха Толик. На другому поверсі мати зі сином були, син дорослий вже. Вони своїм рідним написали, що лягають спати, а завтра виїжджатимуть. Їх немає взагалі. З п’ятого поверху Мельниченко Оля і Юра, і троє їхніх дівчаток. Їх теж немає. Скоріш за все їх і не знайдуть. Вони сиділи у підвалі, а потім вирішили піти додому та зібрати речі. Сусідка Рита, бачила, що у них на п’ятому поверсі горіло світло. Це говорить про те, що вони ще не вийшли, аж раптом літак скинув бомбу.

— Як далеко були ви під час вибуху?      

— Ну, може, метрів 150-200. Це приватний сектор. У нас там був гараж і льох. І ми там сиділи.

— Які ще злочини вчиняли російські військові?

— На власні очі я не бачила, знаю те, що люди розказували. Наприклад, на Пушкінській жив чоловік. Він пішов до своєї мами на Семашко, вже повертався додому коли його розстріляли. Вони дали йому спочатку запалити, а коли він відійшов на 50 метрів, вони його просто розстріляли. Мого сина знайомий теж постраждав. Це, мабуть, у перший день, як вони зайшли та почали стріляти. Двоє впали, а він не встиг і його теж застрелили. Не можна було забирати, батько прийшов забрати тіло, а вони не давали. Хорошого дуже мало було. Знайомі у мене є. Теж родина молода, діти без батьків залишилися. Добре, що бабуся жива, опікується нимизараз.

— Що з вашим майном?

— Немає його. Пожежники подивилися, дали акт, написали, що немає нічого, все згоріло. 

Будинок підлягає відновленню?

— В акті написано, що він під знесення. Ну, це ж панельний будинок. Ви розумієте, десь там щось… Я думаю під знесення піде. У нас квартира була дуже гарна. У той час, коли ми її будували, це був один із найкращих проєктів. У нас усе було дуже гарне. І ми зробили там такий ремонт шикарний.

І двері були дерев’яні, і підлога була паркетна. Усе було: телевізори плазмові, усе, що ви хочете. А зараз немає нічого.

І двері були дерев’яні, і підлога була паркетна. Усе було: телевізори плазмові, усе, що ви хочете. А зараз немає нічого.

— Що плануєте робити далі?

— Вірю, що скоро закінчиться ця війна, і в нас буде усе добре. У нас дуже гарне селище було. Я була у Польщі трохи, у мене така була туга… Тягнуло додому, я хотіла їхати, а вони кажуть: “Не їдь!” Бо ще бомбили. А я не могла, мені дуже хотілося. Але як приїхала, не могла без сліз проїхати Бородянкою. Я і зараз… Пробачте. Вісім будинків (багатоповерхівок) такі, що… Й наш. Нафтобазу тут же підпалили. Страшно горіло і дим такий чорний йшов... Вранці я виглядала, таке червоне небо і чорний дим навколо. І ці постріли скрізь. Весь час… Це був жах, чесно вам скажу, наче фільм жахів. Ніхто не міг подумати, що таке може бути. Воно не вкладається у голові зовсім.

— Чи змінилося ваше ставлення до росіян?

— Звичайно змінилося! Ми гадали, що це наші брати. Як можна зі братами так чинити? Ми їм що? Щось завинили? Абсолютно нічого! Ми їх не просили приходити, нас не треба ні від чого звільняти! Я їм казала, наведіть лад у себе. У росії. У вас там бараки дерев’яні досі є. Вони як приїхали сюди, то були в шоці, що у нас тут електрика, асфальтовані дороги. Вони казали: “Це у вас не село, це у вас — місто”. Я казала, що у нас люди живуть дуже гарно! У нас працьовиті люди, не треба нас не від кого звільняти. Ви собі щось придумали! У нас немає жодних бендерівців, нацистів і так далі…  Є націоналісти, які люблять свою Україну! Вони ж до вас не лізуть! Ми ж не претендуємо на ваші землі. Живіть спокійно й нас не чіпайте. Скільки можна цю Україну довбити?!

Я не знаю, таке враження, що у них там у телевізорі працює двадцять п’ятий кадр. Який їх зомбує. Не може нормальна людина оце все нормально сприймати. Ну, як так можна? Ми їм одне говоримо, а вони — інше. Наче люди розумні, але їхні вчинки кажуть про зовсім інше. Їх людьми навіть зараз не можна назвати, враховуючи, що вони зробили. Я не знаю, вони — нелюди! І все. Навіть попри те, що там мої рідні. Я колись рідним казала, що вони повірять мені тільки тоді, коли заберуть їхнього онука та, не дай Боже, привезуть у цинковій труні. У мене мама з росії, але мами вже немає, там у мене двоюрідна сестра. Там багато рідні. У Тюмені живуть. Вони живуть добре. Але я кажу їм: повірте в те, що у нас тут робиться. Але — ні!

У мене немає слів, лише емоції. Як могло таке статися у наш час? Весь час ходжу і думаю, ну, як це так? Квітуча ж була й гарна наша Бородянка, а зараз… А скільки людей повбивали… Жах! Ми тут усі жили нормально! Ми не такі як вони! Хоча, раніше я думала, що всі люди однакові. Зараз я не думаю так. Я не хочу навіть, щоб у мене була ця російська кров. Не хочу! Хай ото живуть як Північна Корея, зачинити їх, і хай вони там живуть! То Грузія, то Абхазія, чого вони скрізь лізуть!?                     

Матеріал підготовлено за підтримки Prague Civil Society Centre
 Поділитися