MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Подібні статті

‘Нас у сховищі було понад п’ять тисяч’ — свідчення про перші тижні війни у Маріуполі ‘Мене прозвали Безстрашний, бо я закривав вікна у сховищі під обстрілами’, — маріуполець, який одразу після евакуації пішов до ЗСУІсторія сестер із Маріуполя. Потрапити до в’язниці у Докучаєвську через гімн України у телефоні та фото у вишиванках‘Мене вбивали. Але не вбили’, — жінка, яка бачила авіаудар по Драмтеатру в МаріуполіЧоловік, який був у маріупольському Драмтеатрі: ‘Я не хочу бачити їх у суді. Я хочу бачити їх мертвими’‘Мама хотіла прийняти отруту. А потім їй привезли лист, що ми живі’. Історія лікаря з Маріуполя, Частина 2Дізнатися про вагітність 24.02 в Маріуполі. Продовження історії лікаря у бомбосховищіСтерилізувати шприци горілкою та виявляти осколки в спині. Як це — бути лікарем у бомбосховищі?‘Ми просто любимо Україну. За що нас так?’ — пенсіонерка з Маріуполя не може стримати сліз‘Гради маневрували поміж нашими будинками і били по Маріуполю’. Історія маріупольця РоманаРік Маріупольського Драмтеатру: Спогад зсередини‘Люди топили сніг та ставили пастки на голубів’, — маріуполець

‘У Маріуполі залишилося 50-60 тисяч людей’. Працівник Азовсталі розповідає про життя в окупованому місті

27.12.2022   
Денис Волоха
Від поховання своїх загиблих сусідів на подвір’ї — до життя у скруті під час окупації та проходження “фільтрації”: історія Володимира демонструє різні відтінки спектра російського терору щодо мешканців Маріуполя.

24 лютого 2022 року Володимир Глущенко мав виходити на свою зміну на комбінат “Азовсталь”. Уже за 2 місяці йому довелося спостерігати цілодобові бомбардування його колишнього місця роботи. Від пошуків військкомату під обстрілами та поховання своїх загиблих сусідів на подвір’ї — до життя у скруті під час окупації та проходження “фільтраційного табору” у Безіменному: історія Володимира демонструє різні відтінки спектра терору, який чинить російська держава щодо мешканців Маріуполя.


Володимире, розкажіть, будь ласка, як для вас почалась війна в Маріуполі.

24-25 лютого ми десь вдалині чули вибухи. Уже 26-го почало влітати в місто. 26-го я вирішив, а 27-го я пішов у військкомат. Військкомат вже був зачинений. Потім я пішов у відділок поліції, вони сказали: “Ми не знаємо, де тут прийом у армію”. Потім я знайшов через подругу адресу, де приймали Збройні сили. Я прийшов туди, там був неподалік приліт вже. І вони вже не вели набір. Уже був пізній вечір, я розумів: якщо я поїду на правий берег, то на лівий я вже не поїду. Навіть тоді я вже не міг доїхати на правий автобусами. І я поїхав наступного дня. Це 28-ме було. По дорозі я заїхав на Азовсталь, забрав свої робочі речі. І потім поїхав туди. Мене там зустріли, там ще був пункт, де був ще якийсь прийом. Мені сказали приїхати наступного дня.

І вже 1 березня почалось повне бомбардування міста. Прильоти були скрізь. У центр рідше, а так — скрізь і часто. Десь 1-2 березня мій брат пішов у бомбосховище, декілька днів його не було, а я прийняв рішення залишитись з мамою. І не пішов на службу. Залишився з мамою, щоб не кидати її в цій тяжкій ситуації.

Він [брат] пішов у бомбосховище, я пішов шукати його десь поряд. Це 3-4-5 березня. Я проходив магазин, вже люди їжу виносили з магазинів — це буквально дозволила поліція. Йду назад і дивлюсь: ці ж люди, які були в магазині, біля нього просто лежать, 4 трупи на місці.

Після цього я виходив із будинку лише з поважної причини.

Ви мені сказали перед записом, що 24 лютого ви мали йти на зміну на роботу.

Так, так. У нічну зміну 24 лютого, але мені вдень зателефонували, щоб я не йшов. Нас майже весь штат заводу відправили по домівках. Залишились одиниці, від яких безперервне виробництво залежало. Але потім їх теж відпустили, десь 26-27 лютого. 

Ви підтримували зв’язок із колегами, з керівництвом? Чи знали ви, що відбувалося на заводі?

Ні, тільки 27-го я зустрів одного свого керівника, а потім у нас дуже швидко закінчився зв’язок, світло. І взагалі про завод ніхто не думав на той момент, я вам так скажу.

Ви сказали, що ви залишились із матір’ю, не пішли служити. Як ви мешкали весь цей час? Ви спускалися до сховища чи жили в себе вдома на лівому березі?

Ні, я був у квартирі весь цей час. Я жив на 5-му поверсі.

Чи траплялися влучання у ваш будинок чи поруч?

З великого і важкого прямих влучань не було. Було тільки поруч. За метр від мого під’їзду впав град. З торця будинку ще БТР вгатив. У город багато прилітало. З одного боку будинку гаубиця падала, глибокі вирви залишила. З іншого боку — танкові снаряди падали. Це з північної сторони. І потім під самісінький під’їзд впав град, убив двох. Один був на цей момент на вулиці. Готував їсти чи щось таке. А другого прямо в квартирі на другому поверсі вбило. І з того моменту ми всі розпрощалися з вікнами та склом.

‘До нас прийшли пияки і бандити’, — говорить Володимир про представників ДНР, які, за його словами, змушували роздягатися на блокпостах навіть за температури -10°, забирали особисті речі [володимир глущенко маріуполь]

‘До нас прийшли пияки і бандити’, — говорить Володимир про представників ДНР, які, за його словами, змушували роздягатися на блокпостах навіть за температури -10°, забирали особисті речі

Було дуже важко. Березень був дуже холодний. Вночі температура до -1° опускалася. Протяги постійні. Було дуже холодно.

Одного [чоловіка] я сам хоронив. Він не мій сусід, він через будинок жив. Влучили в нього осколки. Два тижні мучився, тому що не міг виїхати, отримати якусь медичну допомогу. У нього розвинулась гангрена. І через два тижні він помер. Вийшла його дружина і попросила його поховати. Ми його виносили. Він мав дуже страшний вигляд. Закопали його. І сусіда, який загинув біля під’їзду, також. Але не одразу, він ще тиждень-два пролежав, тому що були регулярні прильоти: не наважувались йти викопувати яму десь посеред цього всього.

З одного боку будинку гаубиця падала, з іншого боку — танкові снаряди падали. І потім під самісінький під’їзд впав град, убив двох.

Ви їх закопували прямо десь у дворі?

Так, так. У мене у дворі 15 могил.

Жерсть.

У сусідньому дворі теж могили. Там у кожному дворі могили. Чим жорстокіший обстріл — тим більше могил. Коли вже Азов здався, це початок літа був, я виходив у бік Азовсталі, проходився. Бойові дії вже скінчились, трупи ще лежали на вулицях. Їх ще навіть не ховали. Мешканців загинуло, приблизно, за моїми розрахунками, 100 тисяч. Приблизно. Враховуючи, скільки заявлено було, скільки приблизно трупів, скільки знищених будинків.

А коли до вас прийшли росіяни?

Саме у моєму будинку коли поселилися?

У вашому районі.

Десь на початку березня це і було. У сусідньому будинку ми їх вже бачили у вікно. Вони там бігали.

Ви говорите, що вони поселилися у вас вдома?

Прийшли деенерівці, 5 чоловік. У моєму [другому] під’їзді на 8-му поверсі вони повідчиняли квартири і поселилися у двох із них. А в першому під’їзді і в четвертому поселилися чеченці. У четвертому їх чоловік 50, напевно, було. У сусідніх багатоповерхівках теж під кожним під’їздом вони стояли, виходили іноді. Вони раніше там поселилися: у нашому будинку це було десь у середині березня, а в тих будинках були десь числа 10-го.

Як вони поводилися загалом? Чи не виникло у вас проблем через те, що ви бажали служити у війську на початку війни?

Проблеми були, але номінальні. Частіше вони були не з чеченцями. Їм здебільшого однаково було, а ось з росіянами та “деенерами” — було. Вони полюбляли нас роздягати молодих. Питати, з ким ми воюємо. Вони не робили винятки через те, що на вулиці -10°, все одно — роздягайся. І так далі.

То цим і обмежувалися ваші проблеми? Вони не побачили в якомусь списку вас у військкоматі?

На той час у них взагалі нічого такого не було. Це передова, там взагалі все не так. Їм що скажеш — те й скажеш. У мене був військовий квиток, я їм показував, але їм все одно було.

Як вони ставилися загалом до мешканців, окрім того, що обшукували чоловіків?

Зухвало. Як до себе додому вони приходили. І це вже навіть не питання передової, це і потім було. Вони там у себе вдома були. Почути щось типу: “Це був твій будинок до 24 лютого”, — було нормою. Могли відбирати речі. Могли зупинити посеред міста і обшукати, а ти купив блок цигарок. Пару пачок можуть забрати.

А квартири вони мародерили. Особливо чеченці це полюбляли. Машини відбирали. Це було. Приходили казали щось типу: “Ми бачили там снайпера, давайте відчиняти квартиру, дивитись. Ви йдіть, не дивіться. Ми тут самі подивимось, не заважайте нам”. Гаражі приходили відчиняли будь-які, брали автівки. Це часта практика була.

Могли зупинити посеред міста і обшукати, забрати пару пачок цигарок.

Ви говорите, що військові поселилися у вас на 8-му поверсі. А вони поселилися, щоб просто жити там, чи облаштовували якусь вогневу позицію, снайперську точку?

Деталі мені невідомі, тому що вони пробули в нашому під’їзді недовго. Їх наступного дня кудись викликали, і все. Більше їх ніхто ніколи не бачив. Довго пробули тільки чеченці в сусідніх під’їздах.

Потім днів через 20-30, бої ще тривали в місті, приїхало штуки 3-4 БТР. Зайшло близько 20 солдатів у під’їзд. Це загалом були росіяни, деенерівці. Змішана солянка. Вони піднялися на той поверх, зайняли позицію, щось видивлялись. Потім дали вказівки, це на весь під’їзд було чутно: п’ятиповерхівку розстріляли навпроти мого будинку. Із БТР запальними [снарядами]. Підпалили його, потім крикнули, що засвітилися, і пішли. Це те, що було саме в моєму під’їзді.

А чи знаєте ви про випадки, коли військові нападали на людей безпосередньо, затримували їх чи били або вбивали?

Я тільки чув. На власні очі не бачив, тому що з будинку виходив дуже зрідка. І тільки в світлий час доби. Те, що відбувалося під покровом ночі, — свідків зазвичай не залишають після такого. До сусідки заходили, вбили собаку. Прийшов п’яний чеченець, переплутав будинок. Думав, іде до повії, а прийшов до літньої бабусі. А в неї ротвейлер у дворі бігав. Застрелив ротвейлера.

Ми доволі багато знаємо про перші місяці життя в Маріуполі, коли місто відбивалося, але не так багато знаємо про перші місяці в окупації. Ви жили в Маріуполі до середини літа. Розкажіть, яким було життя, коли росіяни остаточно захопили місто і українські військові, які там залишалися, здалися в полон.

Був дуже жорсткий контроль доки Азов не здався. До кінця травня майже. Уже навіть коли Азов здався, під моїм будинком були блокпости. Вони в середині чи в кінці квітня відкрили магазин, на іншому боці міста, доволі далеко, йти 8-9 км. Я жив за кілометр від Азовсталі, там стояли блокпости, вони постійно обшукували. Могли викликати поліцаїв, вони додатково можуть обшукати. З погрозами і тому подібне.

Першу гуманітарку вони почали давати у квітні. У середині. Роздача була мінімальна. Кілограм каші, банка тушківки раз на тиждень. Потім вони більше почали давати. Наче собаці кидали. Тушківка — одне желе. Так що тільки каша і борошно. Це єдине нормальне, що вони давали. Усі інші консерви — хоч собаку годуй.

Місто мало починати якось оживати, тобто відновлювати так чи інакше якусь інфраструктуру?

Це вже влітку почалось. До цього нічого не відбувалося. Узагалі нічого. Інфраструктуру взагалі пальцем ніхто не чіпав, дороги не робили. Я дізнавався, на даний час [інтерв’ю записувалося 27.09.22], вони близько 20-ти будинків побудували, приблизно. Усього.

Приїжджав до нас Червоний Хрест від України, приїжджала гуманітарка ближче до літа. У порівняння з їхніми продуктами там, звичайно, продукти були хороші. І не було тих неадекватних черг, у яких по 5 днів живеш. Коли приїжджала українська гуманітарка, все швидко відбувалося. Приїжджало 2 фури, їх роздавали за 5 годин. Це дуже швидко.

Українські посадовці говорили, зокрема, що в Маріуполі епідемія холери. У людей немає води, вони миють речі в калюжах — такі повідомлення були.

Все вони вірно кажуть. Про холеру, можливо, просто замовчували. Дизентерія була, тому що води не було. І можливість набирати вже з’явилась, коли вже Азов здався. А весь час окупації гори сміття збиралися, тому що людей ще було багато. Багато хто втікав у березні, поступово. Сміття вже ніхто не вивозив. Величезні купи зберігалися ще майже до кінця літа, у дворах лежали. Відповідно, води також у людей не було.

Охочі помитися хоч якось знаходили можливість. Це з розряду: “1,5 літра води вистачить помитися, якщо сильно захотіти”. Так, щоб щось помити, попрати — це казково дороге задоволення. Більше кілометра нести воду з найближчої криниці — це таке собі задоволення. Тому що та вода, яку вони привозили в автівках, вона була жорстка, мій шлунок не сприймав цю воду, у мене потім були великі проблеми: діарея була, розлад шлунку. Там були величезні черги, щоб отримати хоч цієї води трошки. Щоб не тягнути чорт знає звідки.

Наскільки росіяни підозріло ставилися до місцевих мешканців вже після того, як зайняли місто?

Росіян ми бачили мало, загалом були донецькі. А донецькі… Ти підозрілий, якщо не відповідаєш образу наркомана і бандюка. Тому що до нас прийшли лише пияки, наркомани і бандюки. Їхня поліція почала влаштовувати рекет. Облаштували щось типу ринку, і вони могли прийти віджати у будь-якого продавця будь-що. Що їм потрібно, скажемо так. Підійти, взяти собі, і все.

Ти ставав підозрілим, якщо не відповідаєш образу наркомана і бандита.

З росіянами я більше познайомився, коли на фільтрації був. Вони надто недовірливі. Фільтрація була доволі жорстка.

Розкажіть, чому ви так довго не залишали місто?

Маму було складно залишити. Може хто зрозуміє мене, може ні. Коли вже бої скінчились, я вирішив вже їхати.

Потрапити на фільтрацію доволі складно було. Потрібно було їхати дуже далеко. Частіше потрібно було комусь заплатити, щоб тебе відвезли. За такими хорошими тарифами. Приблизно 2 тисячі гривень, у сусіднє село з’їздити.

Фільтрація мене охолодила. Багато чуток ходило тоді. Що на кордоні ще жорсткіше і таке подібне. Тому я трошки стримувався у цьому плані. Я виїхав з кількох причин. Одна з них — потенційна мобілізація в ряди ДНР. Фільтрація проходила в Безіменному. Дуже хороше місце, не раджу. Приїхали ми туди десь о 3:00-4:00 ранку, щоб потрапити туди якомога раніше, зайняти чергу. О 16 змогли потрапити на цю фільтрацію.

Фільтрація проходила в Безіменному. Дуже хороше місце, не раджу.

Там це як недобудований сарай. Будиночок недобудований. Де немає підлоги. Заходиш, а там земелька, стіни з піноблока. Там є основна кімната, де беруть відбитки, папірці підписуєш. І кімната для допитів — треба пройти ліворуч. Там, де вже жорстко спілкуєшся з ФСБ, військовими. Але вони не кажуть, хто є хто.

Спілкуються у грубій, жорсткій формі. Десь я в них викликав підозру і вони мене вирішили допитати в окремій кімнаті. Там є кімната така, куди далі відводять. Там були погрози розстрілом: одразу діставали пістолет, наводили, спускали з гачка. Побиття, заняття фізкультурою. Тобто тобі ставлять питання, а відповідати потрібно доки присідаєш. Щоб ти не встиг придумати брехню. Якщо зупиняєшся, тебе одразу починають бити. Ще є в них така цікава штука — палиця, вони по ногах б’ють, щоб синців не було. Але ноги відбиває жорстко.

Вони мене години три допитували таким методом. Щоб я їм здав когось з Азову: вони вважали, що саме я знаю. Але я не знав, а вони не вірять. Ти кажеш, що не знаєш, а вони не вірять. Тримай ствол у лоб. Приблизно такий допит.

Скільки ви були в Росії, де саме і як ви врешті опинилися в Німеччині?

Я поїхав автобусом. Там було щось на кшталт евакуації від МНС. Вона безкоштовна була. Вони везли до Таганрога. Доплатиш рублями російськими — доїдеш до Ростова. Я так доїхав до Ростова. Пересів на потяг. До Москви. А з Москви мене вже повезли волонтери. Від якоїсь церкви, як я зрозумів, білоруської. Вони повезли нас через Білорусь до Польщі. Це буквально все нон-стоп було. Ти просто виходиш з одного автобуса і пересідаєш в інший.

Як ви влаштувалися в Німеччині? Чим ви зараз займаєтесь там?

Живу в таборі для біженців. Подав заявку на курси німецької. Сьогодні отримав пластикову картку, яка надає дозвіл на роботу. Планую шукати роботу поки що.

“Завод мені не шкода. Людей шкода” [володимир глущенко маріуполь]

“Завод мені не шкода. Людей шкода”

Багато хто говорив, що завод Азовсталь став такою фортецею через те, що керівництво заводу і працівники підготували завчасно все необхідне для цього. Тобто облаштували бомбосховища, які там були. Підготували запас їжі, продуктів.

Я думаю, на заводі автоматично це було завжди. У нас на заводі постійно видавали газовану воду в пляшках. Запас у них залишився. І в їдальні їжа консервована, типу сосисок. Теж вони були постійно. Мені здається, це ніхто не готував там, вона була завжди там. Плюс ще з радянських часів там бомбосховище залишилось ядерне. Розбомбити вони і близько не змогли, наскільки я знаю. Хоча туди не ходив, тому що на ту територію ще не пускали до мого від’їзду.

Навесні вся країна уважно стежила за подіями в Маріуполі, за облогою Азовсталі. Але я так розумію, що ви фактично не знали, що відбувається на Азовсталі, що взагалі відбувається в місті, тому що у вас не було зв’язку.

Тільки чутки. Коли зникло світло, інтернет — тільки чутки. Усе, що ми мали, — тільки чутки. Потім радіо з’явилося. З’явилась можливість зарядити телефон.

Усе, що ми мали, — тільки чутки.

Ви спостерігали за цими боями на заводі, на якому ви проводили багато часу. Чи уявляли ви собі, що відбувається, скажімо, у цьому цеху, у тому сховищі?

Конкретно, що там відбувається, я не знав.

Чи думали ви над цим? Малювали якісь конструкції?

Думав. Думав, наскільки їм важко там. Неймовірно важко. Тому що бомбардували наджорстоко. Я навіть не знав, що настільки можливо концентрувати вогонь в одну точку. Я міг уявляти тільки дивлячись на те, що відбувалося навкруги мене, і розумів, що відбувалося тоді там.

Depositphotos [evacuate mariupol маріуполь азовсталь португалія лісабон 20 квітня 2022]

Depositphotos

Вам шкода вашого заводу?

Сам завод — ні. Шкода людей. Їх шкода. А сам завод не шкода.

Чи є серед ваших знайомих хтось, хто був примусово мобілізований до лав армії ДНР, до російської армії? Або кого вивезли в Росію примусово.

Є ті, хто добровільно виїхали. Тому що на той час, квітень-березень, це був єдиний варіант виїхати. Є ті, хто поїхав в Україну. У Маріуполі є частина мешканців, які росіяни. Вони за громадянством росіяни.

Як вам здається, Володимире, скільки людей залишилось жити в Маріуполі зараз?

Тисяч 50-60. Приблизно так. Можливо, частина з Росії повернулася. З України — ніхто. Хто з моїх поїхав в Україну — не повернувся. А з Росії є ті, хто повернулися назад. У Росії їм не сподобалось. Їх там пригнічували, називали бандерівцями. Хто куди там потрапив.

Яким ви запам’ятали Маріуполь перед тим як виїхати?

Знищений. Там не залишилось не продірявлених будинків. Дуже велику площу настільки зрівняли із землею, що тільки будувати з нуля.

Що ви відчуваєте по відношенню до росіян зараз?

Ненависть, якщо чесно. Хоча до цього такої чистої ненависті не було. Тобто я ніколи не був русофобом. А після такого важко ставитися до них по-доброму, по-людськи.

Чи вважаєте ви, що Маріуполь колись зможе повернутися до того стану, у якому він був раніше? До того ритму життя.

Звісно може. Але для цього потрібно немало часу. І ресурсів. Якщо до того стану, у якому він був, то ресурсів потрібно дуже багато. І я розумію, що Росія і половини цього не зробить.

Якщо говорити про людей і стосунки між ними, як ви могли б жити з тими, хто співпрацював з окупаційною адміністрацією і продовжуватиме з вами жити вже у звільненому місті?

Про тих, хто займався колаборанством, я мовчати не буду. Я піду і напишу на них заяву. І всю цю адміністрацію і так далі.

Але це велика кількість людей. Усіх, очевидно, засудити все одно неможливо, і частина людей залишиться. Чи уявляєте ви собі, як ви могли б жити в цьому суспільстві?

Ті, хто волонтерили не для того, щоб на цьому нажитися, щоб зайняти якусь владну посаду, до них [ставитимусь] нормально. А до тих, хто пішов в адміністрацію, щоб нажитися на тому, що відбулося, на зміні влади і тому подібне, вислуговуватися перед новою владою, до цих, звісно, лояльності взагалі немає.

Приїжджає гуманітарка МНС. МНС її ніколи не розвантажували. Розвантажували і роздавали лише місцеві мешканці. А МНС просто стояли і дивились на нас, як на ідіотів. І як ми цілий день стоїмо там у черзі.

Володимире, дякую вам за цю розмову.

Будь ласка.

Хочу додати. Особисто бачив, як російська техніка з маркуванням “Z” — танки, БТР оточували дев’ятиповерхові панельні будинки з двох-трьох боків і розстрілювали впритул запальними снарядами. Запалюючи їх із горішніх поверхів. Навіщо це було — незрозуміло. Тому що з тих будинків по вулиці Азовстальська, Орджонікідзе не вівся вогонь. Не було ні до, ні після. Але вони під’їжджали і розстрілювали їх. Єдине, що ми потім почули: “Там були українські військові”. Ну, класика.

Матеріал підготовлено за підтримки Prague Civil Society Centre
 Поділитися