— Яким для вас був перший день повномасштабного вторгнення Росії?
— Мені подзвонила мати (вона працює в Києві консьєржкою) і сказала, що не може виїхати з Києва. Я поїхав до столиці, а коли поверталися, десь близько шостої вечора, вже було чутно вибухи в районі Гостомеля. У самій Бородянці ще було тихо. А потім, я не пам’ятаю якого саме числа, колони почали їхати окружною дорогою, а потім центром селища. Техніки йшло дуже багато, дуже. Далі почалися вже авіаудари. Приблизно першого чи другого березня було два авіаудари, вже стало тут “спекотно”. Моя жінка, мати та син переїхали до тестя в сусіднє село. А людей з дітьми, яких ми забрали з багатоквартирних будинків до себе у підвал, я потім евакуював у селище Загальці, а сам повернувся додому. Я не виїздив, залишався в окупації, а до першого березня навіть ще ходив на роботу.
— Що відбувалося в Бородянці під час окупації?
— Вперше до мене в будинок зайшли росіяни, щоб перевірити документи. А у мене тоді було тільки посвідчення з роботи (водій), а паспорт і всі інші документи жінка з гарячки забрала, як тікали. Але тоді росіяни особливо не чіплялися, пройшлися будинком, майже не обшукували, сказали почепити білу ганчірку на будинок, написати на паркані “Тут живут люди”(рус.) і пішли. А 15-го березня знову прийшли до мене додому, почали запитувати про нашу самооборону, про те, де вони брали боєприпаси? Стали ретельно обшукувати хату, повітку, льох, усе перевернули, банки побили. Дикуни!
— 16-го березня росіяни вас силоміць забрали з дому?
— Трохи покатували, завезли на підвал. Де був — не знаю... Дві з половиною доби протримали, потім випустили й сказали йти додому. Усе.
— Як Вас катували?
— Ну, дивіться, коли мене забирали з будинку, то одразу закували в кайданки та натягнули чорний пакет на голову, щоб я нічого не бачив. Привезли в якийсь гараж, посадили, обв’язали скотчем, почали стріляти між ногами, біля вух, били ногами та шокером, а найстрашніше було, коли одягнули пакет на голову та затягували шнурок на шиї. Повітря не вистачає... Руки позаду дві доби у кайданках. Їх коли зняли вже, то руки були як дві колоди. Пальцями поворухнути не можна було.
— Вас катували звичайні військові чи представники спецслужб РФ?
— Вони всі у масках були. Облич не було видно. Але форма у них була не зелена, а сіра. Жодного обличчя я не бачив.
— Як вас відпустили та що було з вами після полону?
— Кажуть: “Вставай!” (рус.) Я намагався встати, спочатку не зміг, адже дві доби сидів і вже не відчував ніг. Потім посадили в машину, десь півтори години возили, у мене був пакет на голові, я нічого не бачив. Привезли до селища зрештою, висадили, розрізали мотузку на руках, сказали п’ять хвилин посидіти, зняти пакет з голови і йти додому. Я так і зробив. Одразу впізнав місце, де я перебуваю і пішов у напрямку дому. Бачив, як російські військові, чи то п’яні, чи то під наркотиками гасали селом на машинах і мотоциклах, поводилися неадекватно. Коли прийшов додому, побачив, що двері прострелені, вікно прострелене, бойлер прострелили, в машині моїй — Газелі порізали гуму на колесах. Забрали ключі від машини, мобільний телефон, усе позабирали. Потім також помітив, що тонометри вкрали, флешки, простирадла, в гаражі покрали усяке, дикуни!
— Росіяни пиячили?
— Пиячили! Ходили, шукали самогонку. Ми їм казали, що самогонку не п’ємо, а вони цьому дуже дивувалися. Росіяни багато разів, до речі, казали про те, що у нас у селах дуже чисто, що продукти смачні. Один — такий брудний весь ходив, казав, що у нас смачне морозиво.
— Чи багато людей загинуло в Бородянці внаслідок російських бомбардувань?
— Так, багато. У мене чотири моїх товариші загинули. Один був у підвалі, там його знайшли. Ще один мій однокласник загинув. Теж у підвал спустився і все обвалилося.
— Чи відомо вам про злочини російських військових проти цивільних, розстріли цивільних?
— Вбили у нас тут хлопця, він їхав додому велосипедом, вбили й прикопали. А ще мій напарник розповідав, що у селі Бабинці його сусід виїхав в магазин, побачив БТР, хотів повернутися, але його розстріляли. Також у кінці моєї вулиці росіяни застрелили чоловіка через те, що вийшов на вулицю після 22:00.
— Чи могли ви до 24-го лютого повірити, що почнеться повномасштабна війна?
— Навіть коли колони російської техніки йшли, я все одно не вірив, що війна. Жили ж нормально, я не міг повірити. Повірив лише, коли полетіли гелікоптери та почалися вибухи.
— Чи змінилося у вас ставлення до росіян?
— Ненавиджу! Навіть пісні їхні не можу слухати. Вони для мене нелюди. За що вони таке зробили в Бучі, Ірпені… За що? Скільки людей повбивали? За що? За того придуркуватого Путіна?
— Які у вас були емоції, коли Бородянку звільнили?
— До речі, коли вони пішли, ми не знали, що вони пішли. О 19-й приїхали наші хлопці з Самооборони, ми тоді зрозуміли, що нас звільнили. А першого числа зайшли ЗСУ. Радість була велика. Багато їли хліба. Пили мінеральну воду і курили.
