‘Там, де раніше був вихід з моєї квартири, — прірва’

Я — Тищенко Лариса Миколаївна, народилася в Бородянці в 1963 р. і все життя тут прожила. Моя квартира була знищена російськими окупантами в наслідок авіаудару першого березня 2022-го року близько восьмої години вечора.

— Розкажіть про той день, коли у ваш будинок влучила бомба ...

— 26-го лютого російські війська намагалися прорватися до центру Бородянки, але тоді Тероборона не дала їм цього зробити. А вже 27-го лютого росіяни повернулися, їхні танки зайшли в центр Бородянки, обстрілюючи все навкруги. Стріляли по житлових будинках. Внаслідок влучання у приватний будинок загинула сім’я — п’ять осіб. На російських БТРах сиділи солдати та стріляли просто по цивільних, які не встигли втекти з вулиці. Їх просто розстрілювали. Усі дні, починаючи з 27-го лютого, ми вимушені були сидіти у підвалі нашого п’ятиповерхового будинку. Вночі ми ще могли піднятися до себе у квартири переночувати, їсти зварити, тому що був газ. Але першого березня відбулася перша атака літаків на Бородянку.

Спершу вони розбомбили два будинки на в’їзді до Бородянки. Ми тоді сиділи у підвалі, була така ударна хвиля, що людей кидало об стіни.

А ввечері все стихло, тож ми вирішили, що можна вийти хоча б приготувати їсти. Також ми стали виносити речі, які були необхідні, аби переночувати у підвалі. Я була у квартирі, нагріла чайник, підготувалася, одягалася в коридорі, аж раптом почула гул літака. Я одразу зрозуміла, що цей звук доноситься з боку річки Здвиж і літак заходить прямо на нас. Якщо чесно, я просто влипла в стіну, ховатися було нема куди, вийти з квартири я вже не встигала й просто чекала. Далі пам’ятаю удар: усе в диму і такому пилу, що аж не можна було дихати. Я зрозуміла, що жива, але мене привалило шафою. У цей момент я почула другий захід літака. Він ішов з іншого боку, розвернувся і заходив знову на будинок.

У кімнату я потрапити також не могла, адже вона була заблокована. І тут саме прибігли хлопці з Тероборони та порадили пробратися крізь завали до сусіднього під’їзду, спробувати спуститися сходами, які там вціліли. І дійсно я туди пробралася, а вже звідти мене Тероборона витягнула. А коли ми спустилися, почали рятувати людей, які були на першому, другому і третьому поверхах. Їх спускали вже по зв’язаних простирадлах, також діставали людей, які вижили, з підвалів. Про багатьох людей, які в момент авіаудару були у квартирах, досі нічого невідомо, навіть не знайшли фрагментів тіл. Тож ситуація страшна, а враховуючи, що ніхто такого не чекав, це пережити важко. Особисто я втратила все: майно, квартиру, документи, навіть жодної фотографії не залишилося. Відновити минуле життя практично неможливо.

— Як ви вважаєте, чи навмисне росіяни скидали бомби саме на житлові будинки?

— А що ви думаєте, він не бачив? Багато будинків були розбиті вдень, коли все було гарно видно. Хіба пілот не бачив, куди він скидає бомби? Крім житлових будинків чи дитячого садка там нічого не було. Це було прицільно. Їхня ціль була — будинки. Це нелюди. Я інших слів не знаходжу.  

— Що з вами відбувалося далі?

— Далі мене до себе забрала сусідка Комар Марія, вона редакторка місцевої газети “Вперед”, ми у неї сиділи всю ніч у льосі, тому що увесь цей час йшли колони російської техніки. Після того, як вони завершили бомбардування, вони пустили свої колони. Власне, я так розумію, що бомбардування вони влаштували, щоб їм не перешкоджали, щоб Тероборона не стріляла по їхній техніці. До речі, Бородянка — це таке інтернаціональне селище, зокрема й етнічні росіяни є. Так от зараз тут усі клянуть росіян та їхніх військових.

— А чи змінилося ваше ставлення до росіян?

— Я сама наполовину росіянка. Але я тепер їх ненавиджу! Ненавиджу усією душею. У мене там багато родичів. Ні з ким навіть спілкуватися не хочеться. Моя мама зі Пермської області, вона дитина війни. Каже, що ніколи в житті не думала, що доведеться переживати ось таке.

— Як ви евакуювалися з Бородянки?

— Додзвонилася синові, сказала, що жива, тому що діти думали, що мене вже немає. Попросила сина, щоб забрав мене. І коли перестали їхати російські колони, він приїхав і забрав мене у приватний сектор на околиці Бородянки. Там зі сватами ми ховалися у льосі. А 6-го березня ми взагалі поїхали з Бородянки, коли повідомили, що росіяни почали бомбити мости, які ще залишалися. Виїхали, адже розуміли, що потім цього просто вже не зможемо зробити. Їхали через усю Україну, ночували всюди, де зупинялися: у дитячих садочках, санаторіях, потім жили на Закарпатті, після цього поїхали до знайомих у недобудований будинок у Жмеринці. Там ми з дітьми були в евакуації.

— Чому ви не поїхали з міста, коли тільки почалася війна?

— Ви розумієте, 24-го лютого я ще на роботу ходила. Я адвокатка, ми слухали кримінальні справи. У нас не було повідомлень, що росіяни вже десь поряд стоять. Хоча, 24-го ми вже знали про бій в Гостомелі, тому що у мене там друзі живуть. Подруга зателефонувала і сказала, що у них вже літають гелікоптери та йде бій. На жаль, її чоловік загинув. Він був цивільним, вийшов на город і його вбив російський снайпер. Його не могли поховати п’ять днів, зрештою поховали на городі. А я своїх дітей просила тоді виїхати з Києва, щоб вони приїхали до Бородянки. Дякувати Богу, що вони не поїхали, адже їхня кімната у цій квартирі в Бородянці зруйнована бомбою вщент, це була б їхня могила.

— Де ви живете зараз і що плануєте робити далі?

— Діти прилаштувалися у гаражі. Дякувати Богу, що гараж побудували ще до війни. Я мешкаю в Бородянці в маминій квартирі. В принципі — нормально. Іноді немає світла. Але це не найстрашніше.

— Чи допомагає вам держава?

— З приводу будинку у нас взагалі нічого не кажуть, мовляв, поки йде війна, ніхто нічого робити не буде. У нас збудували модульне містечко, дуже багато людей з нашого зруйнованого будинку живуть там. Нічого не обіцяють, але всі записалися на програму заміщення житла. Але поки я не чула, щоб комусь щось запропонували.

— Чи знаєте ви про воєнні злочини росіян у Бородянці?

— У моєї однокласниці, Тані Лихно, чоловіка застрелили на вулиці. Він ішов вулицею. Попросив у російських постових закурити.

Вони дали йому закурити, він розвернувся, а вони йому просто в спину вистрелили. Він пролежав до ночі, навіть підвівся, самотужки дійшов додому, але до ранку помер.

Його син, Дмитро, повернувся після звільнення Бородянки, пішов добровольцем і загинув. Також розповідали люди, які залишилися в окупації, що навпроти будинку культури, в один з житлових будинків, щодня приїжджали російські снайпери та з даху вели вогонь по цивільних. Це в них було таке хобі: під ноги стріляли, розважалися.

— Які емоції у вас були, коли Бородянку звільнили?

— Ми так сильно цього чекали… Я весь час підтримувала зв'язок зі своїми знайомими, які були в окупації в Бородянці. І вони повідомили мені, що росіяни збираються йти. І як тільки Бородянку звільнили, всі стали сюди повертатися, попри небезпеку. Тут дійсно було небезпечно через міни, які залишили росіяни. Але радість була дуже сильна. Повернулися ми на початку травня. Хоч у мене не було вже квартири, я повернулася у рідне місто. І дуже сильно допомагали люди. Речами, одягом, несли все, що у кого було. І саме завдяки таким людям Україна живе.