‘Всю дорогу ми молилися вголос’, — диякон Микола Сердюк розповідає, як його сім’я виїжджала з окупації

Мене звати Микола Сердюк. Я диякон церкви на Щекавицькій. Усі ми чекали, що повинно було щось статися, адже стільки техніки було нагнано на кордони. Про це всі сповіщали. У нас, церковних служителів, у понеділок було братське зібрання. Нам казали, що потрібно робити і як поводитися під час війни. Тому що ніхто навіть не мав уявлення, як поводитися під час бомбардувань, нальотів літаків. Ось таке було служіння: що робити, коли немає світла чи ще чогось.

Ми сиділи і я особисто думав, що ми, мабуть, посидимо, поговоримо, трошки навіємо смуту війни, але цього не станеться. Але сталось те, що сталось. Вже потім нам подзвонили. Донька сказала, що у Харкові щось горить, у Василькові теж горить. Почалася війна, яку ми боялися і не хотіли. Вона прийшла.

Темно було та холодно. Я пішов на стоянку за машиною. Виїхати було важко, заправки були всі забиті. Ми виїхали за Київ. А коли виїжджали, я побачив багато машин, що прямували у зворотній бік: із Лютежа до Києва. Я ще подумав: “Ми виїжджаємо, а люди навпаки заїжджають? Що це таке, чому?” Мабуть, люди знали, що у Києві буде безпечніше. Тому що Київ більше під охороною військовою.

Але моя думка була така: я залишу жінку з онуком й повернуся до Києва. Мені повідомили по Вайберу, коли я був у селі, що міст у Гостомелі вже підірвали. Я сказав, що треба швидше збиратися, поки не підірвали в Демидові. А мені відразу кажуть, що було також підірвано міст у Демидові.

Приблизно 25-го числа пішла перша російська військова техніка. По радіо сказали, що вони через кордон прорвалися. Пішли через Іванків, захопили Чорнобильську АЕС та йдуть сюди. Це ми вже відчули десь об 11:00 чи 12:00 25-го числа. Ми почули цю техніку.

Нам сказали, що в першу чергу це був десант на аеродромі Гостомеля. Захопили аеродром, почалися сильні вибухи. Це було страшно. Адже це поруч: 12-13 км. Вони заїхали в сусіднє село Луб’янку, поставили свої блокпости. І звідти вони почали обстрілювати сам Гостомель. Потім нам сказали, щоГостомель вже горить, усе горить.

У селі 25-го згасло світло, тому що десь перебили лінію. Газ ще був, але було холодно. Обігрівачі наші почали охолоджуватися, а вже 26-го були інтенсивні вибухи. Обстрілювали Бучу, Ірпінь, Гостомель. Вони стояли біля нашого села, і ми знали, що наше село окупували. Багато техніки переїжджало, нам сказали не виходити. А якщо виходити, одягати білі пов'язки та не видавати іншим, хто цивільний, а хто військовий.

Перший снаряд розірвався десь за 100 метрів від нас, я побачив клуб диму. Був сильний страх, шибки в будинках повилітали. Ми зрозуміли, що все погано. Могло бути гірше, але ніхто з нас не постраждав.

Ми швидко втекли у квартиру, а через годину другий снаряд влучив за будинком біля дитячого садочка. Вибило наші шибки, благо, що не було в кімнаті нікого. Але будь-якої миті могло прилетіти щось у квартиру. Ми зібрали необхідні речі, побігли до школи. Знали, що в підвалі поруч із дитячим садочком люди ховалися. Але там зібралося багато людей, місця там уже не було. Ми пішли до школи. В одному підвалі дуже багато людей було. Там теж не було місця. Але був ще один підвал, там було овочесховище наче, ми туди зайшли. Перші дві ночі я сидів до дванадцятої години. Обстріли дуже сильні були: фактично через кожні 2-3 хвилини вибухи й вибухи.

До 8-го березня ще був газ, я вранці 8-го прокинувся, заходжу на кухню, вмикаю газ, вітаю дівчат (жінку та доньку) з 8 березня, а газу вже немає. Це була наша остання надія зігрітися, підігріти щось. І побачив у вікно — люди вже бігають, носять дрова, стягують дошки. Вже мангали якісь і багаття палять. Ми зрозуміли, що нам теж треба таке робити, бо холодно. Вибухи були настільки близько, що вікна тремтіли, усе тремтіло. Ми боялися, стояли в коридорі та чекали куди прилетить. Чуємо, десь трошки далі, заспокоїлися. Знову далі. Кожна ніч така була. Таке життя було.

Стояли якось біля школи, підішли російські солдати, запропонували нам якусь гуманітарну допомогу. Вони перед цим казали, щоб люди збиралися, мовляв, ми вам щось привеземо, допоможемо. Я зацікавився, підійшов послухати, що вони там пропонують. Коли я підійшов, почув мову. З мови я зрозумів, що один із них білорус. Тому що мій тесть білорус, жінка білоруска, ми кожен рік до Білорусі їздили, мову білоруську не сплутати ні з чим. Коли одна жіночка запитала, звідки та хто, він промовчав. Тут були і кадирівці, і російські військові, і білоруси.

Стою, дивлюся на нього, питаю: “Будь ласка, скажіть, чого ви сюди прийшли? Що ви нам пропонуєте! Ну що? Немає ані газу, ані світла, ані тепла, ані їжі. Ви це все відібрали в нас і пропонуєте щось нам дати. Він відповідає із сарказмом: ‘Це ж не ми, це ваші українці розбомбили’”.

Я кажу: “Коли вас не було, усе було тихо, а ви як прийшли, тоді оце почалося. Киньте це все, йдіть туди, звідки ви прийшли. Йдіть у Білорусь, росіяни — йдіть у росію. І все у нас налагодиться, не потрібно нас ні від чого визволяти”. Дивлюся за спиною стоїть один: озброєний, у масці, тільки очі видно. Він дивиться на мене так, ніби я щось зайве кажу. А ми ж налякані були тим, що в Бучі вони робили, тому я махнув рукою та сказав: “Та гаразд, що з вами розмовляти”. Розвернувся та пішов.

Надвечір автоматні черги стали ближче. Росіяни зайняли дачі в лісі та дуже гарно там жили. Тому що там і каміни були, і їсти було що. Нам повідомили, що наші йдуть, починають росіян звідти виганяти, а вони через ліс тікають. Ми чули цей ближній бій та бачили, як вони з лісу почали виїжджати. Машини невеликі. Тигри, ще якісь невеличкі машини. Поміж хат, поміж будинків ховалися. Ми зрозуміли, що зараз щось почнеться, та якщо ми не виїдемо, буде гірше.

Люди пішки пішли. Колоною. На вудку прив’язали біле простирадло. Колона вийшла у бік Демидова. Бачу — люди тікають, машини деякі виїжджають. І ми також бігом збиратися. Ніхто не розумів що до чого. Тесть казав: “Та куди я втечу?” А я йому: “Збирайтеся, ми без вас не поїдемо!” Вже приготували білі стрічки, нарізали, навісили на машину, наче це евакуація така. Вийшли, один дядько каже: “Ви знаєте, що кадирівці тут стоять, вони вас не випустять”. Для мене це було неочікувано. Я подумав: “Господи, для чого ти мені його послав, ти хочеш, щоб я тут залишався? Я беру на себе відповідальність, тому що я вирішив забрати всю сім'ю. Раптом, не дай Боже, там щось трапиться? Я збираю всю сім'ю, ми виїжджаємо через таке пекло, але я не знаю, що там буде”.

Та вже наші люди приходять, чутки розповідають, мовляв, у сусідньому селі Вороньківка сім'я виїжджала, побачили попереду БТР, мабуть, водій злякався, почав тікати від них, а вони навздогін розстріляли — загинула вся родина.

А потім я подумав і ніби почув: “Їдь!” Бог із нами. Він врятує. Якщо треба, значить, така наша доля. Повиходили всі, сідаємо в машину. Перед цим помолилися. Кажу: “Їдьте, Отче Наш читайте”. Ось так ми виїхали. Перший блокпост: БТР і 4 воїни. Подивилися на нас, ми обережно проїхали. Нам треба було через село їхати, звідки вони вели вогонь по Бучі. Ми це розуміли, нам казали, що там стоїть дуже багато техніки. Коли ми під’їхали до села, побачили багато танків і різну техніку військову. Другий блокпост ми проїхали теж спокійно, вони тільки подивилися. Третій блокпост так само, ми їдемо, руки підняті, молимося. В голос кричимо, молимося. Вони нас пропустили, але вже на виїзді з Луб'янки зупинили. Ми підняли руки, я виходжу з машини, кажу російською, щоб не ризикувати: “Вы нас пропустите?” (рус.) Вони так подивилися. Бачу: на танку сидить кадировець. А один із російським акцентом спитав: “У вас сигарет нет?” (рус.) Я кажу: “Ми віряни, не куримо. У нас немає цигарок. І якщо ви нас пропустите, ми дуже будемо молитись за вас, щоб вас Бог зберіг і дав розуму. За те, що ви робите на цій землі”.

Нічого він не сказав, подивився на машину, тільки спитав, чому мало стрічок у нас. Я відповів, що скільки було, стільки й порізали та повісили на двері. Він пішов, приніс два нових рушники білих, допоміг повісити, щоб було зрозуміло, що ми евакуюємось. А я ще невдало пожартував, що це для того, щоб краще нас видно було, щоб по нас стріляти. Він відповів: “Не переживайте, езжайте тихонько. Если увидите машину сзади или спереди, останавливайтесь и пропускайте”. (рус.) Протягом 2-3 км ми нарахували десь 20 танків, які стояли вздовж поля. Солдати в бік Ірпеня, Гостомеля дивилися. Хто стояв курив, хто ходив, хто сидів на танках і всі стволи були підняті в той бік.

Ми побачили машину розбиту, про яку нещодавно нам повідомили. Це було біля Здвижівки. Знайшли тіло людини, яка була водієм. Renault Trafic біла машина. Вона була ліворуч у кюветі. Лежав цей водій, припорошений снігом... Подивилися праворуч, там теж автівки стояли розбиті. Одразу моторошно стало.

Ми криком плакали, їхали. Важко згадувати це все. Бачимо, одна машина розчавлена танком. Далі ще машини були, ми вже не бачили, я тільки бачив дорогу, руки поклав на кермо, попереду наші їхали, теж плакали, молилися. Ми доїхали до Макарова та побачили наш жовто-блакитний прапор. Це була радість! Ми доїхали до поста, я хотів вискочити подякувати хлопцям, що вони є, що ми дісталися, вирвалися з цього жахіття. Хлопці нас спитали, звідки ми. Ми кажемо: “Гаврилівка”. — Зрозуміло, трошки дісталося вам. — “Так, трошки”.

Нас Бог милував, що наше село не сильно постраждало. Я у кермо вчепився та, доки їхав, не міг відпустити, у мене аж руки боліли, така напруга була. А коли приїхали на наш блокпост, тоді вже зупинилися, трошки заспокоїлися. Вирвалися. Слава Богу!

Десь о третій ночі ми були у Яворові, де нас чекала людина. Нас привели до школи, ми випили гарячого чаю, поспали, відпочили. Нам у селі знайшли хату. Приготували дрова, бо там не було нічого. Ми трохи розслабилися. Раптом, у першу ніч, з суботи на неділю, прилітає 4 ракети. Я знав, що там військова частина Новояворівська. Але такі ракети і вибухи ми не чули. Люди вискочили з хат, молилися, шибки повилітали, тремтіло все. Ми втекли, а війна за нами прийшла сюди.

Внутрішнє ставлення до життя стало іншим. Більше став цінувати і життя, і людей, і служіння, і братів, і сестер. По іншому стало все. Світогляд змінився.