‘Обходили міни та саджали город’, — жителька Мощуна
Мене звуть Марія Сергіївна. Я мешкала у Києві, усе життя на заводі працювала кранівником. Це шлакоблоковий завод на Борщагівці. Тут нам завод видав ділянки. Наш директор допомагав нам усіляко. За гроші, звичайно, але йшли, просили — й він виписував шлакоблок. Було дуже тяжко, це ж 89-ий рік. Одну хату залишили доньці, купили ще одну ділянку та побудували нову хату. З 2005 року ми тут постійно мешкали.
З ким ви жили?
З покійним чоловіком. Ми вдвох із ним побудували одну дачу, потім другу. Власноруч. Я стільки цегли перетягла, підлогу застелила. Сусідка казала: “Ми йдемо, а ти вже лупиш”. Це було моє житло. А зараз я живу, бачите, у сараї.
Чи думали ви, що буде повномасштабна війна?
Ні! Ми не готувалися! Ну, як так?! Це ж так звані брати. Я і зараз не можу усвідомити, що вони таке роблять. Знущаються з людей.
24-го вже стріляли. Ми прокинулись, усі роз’їжджались, а ми думаємо — не поїдемо. Нема куди їхати. А вже третього березня нас вивіз Олександр Топало. За три хвилини сказав зібратися. Він АТОшник, із чотирнадцятого року воює. Приїхав допомогти жінці, теж вивезти. І він нам сказав, що ми маємо три хвилини на збори. У чому були вискочили, бо над нами вже свистіли кулі.
Що відбувалося поки ви були тут?
Страхи господні. Там будинок палав, там палав. А ми виглядаємо: Боже, палають будинки, ну, як це так?! Як це може бути? Ховалися спочатку у льосі. Принесли подушки, ковдри, усе туди принесли, я залізла, а вилізти не можу. У мене дуже болять ноги. Пішли до сусіда. Йдемо туди, аж раптом літаки — просто над хатами. Жух-жух, летять, стріляють, усе вибухає… От тоді ми сильно перелякалися. Вже всі роз’їхалися, а нас із сусідкою Таєю Тимофіївною відвезли до Лісової поляни, там є бомбосховище.
Потім Таїна донька і її зять розшукали нас. Коли ми виїжджали до Києва, навколо вже оборона була, стояли солдати. У Києві ми переховувалися у бомбосховищі. Новий садочок, там дуже гарне бомбосховище було. Саме там мені доньки повідомили, що мій будинок зруйновано.
Насправді це я випадково побачила. Вони від мене приховували, а я дивлюся у телефон, кажу: “Почекайте, а це що?” Вони мене заспокоюють, а я дивлюся — хата доньки розбита. А вона каже: “Усе вимикай!” Я кажу: “Ні!” Дивлюся, і ця хата розбита. І все… Потім ми повернулися із сусідом, ми вже з ним не розходилися. Ми вже наче родина, бо безвихідна ситуація.
Скільки часу провели в евакуації та коли повернулись?
Місяць. Вже тут зачистили усе та розмінували, бо навколо ж були міни. У нас тут за сараєм вибухнуло. Абрикосове дерево було, знесло повністю. Ми приїхали на згарище. У квітні, мабуть, п’ятнадцятого… Господи, вже й не пам’ятаю. Їх звідси вигнали, наші хлопці ходили, розміновували.
Що з вашим будинком?
Сюди, я так думаю, влучили запалювальними снарядами. Мій будинок був дуже гарний, мені сусідка казала: “У тебе, Маріє, найкращий будинок”. Він був невеликий, охайний, три поверхи. Навколо були квіти… А зараз самі бачите, що з ним.
У мене все було у хаті. І туалет, і бойлер, і душ, і тепла вода, усе було. Лише живи та радій. Ніколи в житті не думала, що таке доведеться пережити. Будували дуже тяжко. Усе потрібно було десь дістати, а це було складно. Ось так будувалися потроху та жили. І прийшли, дякую, допомогли нам…
Що плануєте робити далі?
Жити. Відбудовувати все. Може хтось допоможе трохи. Зараз живу я тут, це була у мене сауна. Тут у мене стоїть газова плита. Ну, така плиточка та балон. А там туди далі пічка та два ліжка. А тут посуд і таке… Але їхати я нікуди не планую! Це моє! Діти кажуть: “Мамо, може поїдеш у Київ?” Я кажу — ні! Куди? Там дві родини, куди я поїду?! Їх на підлогу чи самій на підлогу лягати? Немає куди. Ой, Господи…
Чи змінилося ваше ставлення до росіян?
Що я хочу сказати. Не дай Боже їхнім сім’ям, матерям і всім пережити те, що ми пережили. Не дай Боже! Ми до них не лізли. Вони прийшли нас звільняти! Від чого?! Від моєї праці важкої? Я так тяжко працювала, побудувала будинок, усе в мене було, абсолютно усе! Скільки я виплакала. Плачу, бо дуже гірко, я дуже тяжко працювала. Я працювала по дві зміни на крані, щоб побудувати оце все, щоб заробити якусь копійку і побудуватися. І от побудувала… Не дай Боже, щоб вони пережили те, що ми пережили. Більш нічого не можу сказати, бо дуже тяжко. Дуже сумно. Дуже боляче. Ми ж дійсно вважали їх братами, сестрами, а вони таке зараз говорять на нас. Але ми не ледачі, ми — українці. Земля замінована, але ми обходимо міни та саджаємо, щоб щось вродило. Бо зима йде, бо треба щось їсти. Треба дітям допомогти.
