‘Я зрозумів, що росіяни вживатимуть до Бородянки каральних заходів’

Мене звуть Юдицький Руслан. Працюю у критичній інфраструктурі, директором підприємства, яке займається альтернативними видами опалення. Працюю у місті Києві. 

— Яким для вас був перший день війни?

— Війну зустрів у Києві, разом із дружиною. Подзвонила донька о п’ятій чи о шостій. Сказала, що почалася війна. Ми не повірили. Такого бути не може. Але вже заграва за вікном була. Почув вибухи. Прийняли рішення евакуюватися. Ми вирішили, що Бородянка буде більш безпечним місцем. У мене дача тут. Дружини батьки, мої батьки.

— Ви з дитиною їхали?

— З дружиною, донька в мене заміжня, вона у Гостомелі мешкає. Я коли з донькою розмовляв, сказав, що зустрінемося на дачі, це більш безпечно ніж радіус 30 км. біля Києва. Бо може бути різне. Оскільки вони вирішили бомбардувати Київ, я не виключав, що може бути якийсь більш значний удар. Ядерний чи ще щось. Ми домовилися зустрітися на дачі. Ми проїхали Ірпінський міст, у Бучі вже був затор великий. Ми вирішили Старобородянською трасою їхати. Вона проходить через Гостомельський аеродром. Коли його проїжджали, це було о сьомій годині ранку, ми вже бачили гелікоптери. Я тоді, чесно кажучи, думав, що це наші. Щоб посилити об’єкт. Я ще до кінця не вірив, що війна повномасштабна. Я думав, що це наші військові посилюють критичний об’єкт — аеродром.

Але коли приїхали у Бородянку та увімкнули телебачення, ми побачили, що Гостомельський аеродром форсують росіяни. Ми тоді зрозуміли, що ці вертушки були не наші.

24-го лютого у Бородянці ще було спокійно. Ми запасалися харчами. Годині о другій-третій мені прийшло перше повідомлення. Я працював у Чорнобилі свого часу, був працівником правоохоронних органів. З Чорнобиля мені зателефонував знайомий і повідомив, що у Чорнобилі батальйон охорони у 30-ти кілометровій зоні вступив у бій, КПП “Дитятки” вже вирізали: нікого не пожаліли. Там рота охорони була. Пізніше мені розповіли колеги, що Іванківський райвідділ вступив у бій на околицях міста. Ну, а Іванків від Бородянки недалеко, 24-го, 25-го, ну максимум 26-го вони вже можуть бути у Бородянці. Коли ми зв’язалися із колишніми колегами у Бородянці (працівниками правоохоронних органів), і вони  сказали брати все, що у кого є, і зустрічатися біля райвідділу. Але я займався іншими проблемами: ми пляшки порожні збирали для “коктейлів Молотова”. Мій кум вже пішов у тероборону 24-го лютого, тому виникло питання порожньої тари для “коктейлів Молотова”. Якось усе сумбурно було.

Я дуже багато часу витратив на те, щоб дітей своїх переконати, що потрібно евакуюватися далі. Повідомили, що на Іванків колона йшла — мінімум тисяча одиниць, а наших військових там не було. Або були у невеликій кількості. 24-те я сумбурно пам’ятаю. Усе було дуже емоційно. 25-го я наче трохи прийшов до тями. Дружина, звісно, була шокована. До речі, вона досі на транквілізаторах, на заспокійливих. Я опанував себе та почав займатися господарством. 25-го мені повідомили, що у Бородянці зброї немає, нічого немає, щоб можна було щось тут організувати. Якихось баз підготовлених як, наприклад, у Вишгородському районі, не було. Тому, я не думав, що ми організуємо якесь ополчення. Тим більше вже 1 березня Бородянку почали рівняти зі землею. Методично, два літаки, по дві авіабомби. Ми вже знали, що один скине авіабомби, буде за ним другий. І потім у нас буде дві години поки вони перезарядяться.

— Ви особисто бачили російську техніку?

— Так. Вона почала заходити не першого числа, вона почала заходити десь 26-го, 27-го напевно. Першого числа вже авіаудари були після того, як тероборона разом із ЗСУ та СБУ прийняли бій на Центральній вулиці та попалили трохи їхньої техніки. Відтак, якийсь час вони боялися заходити у Бородянку. Вони зупинилися на Стариках, блокпост організували, при в’їзді у Бородянку. І якийсь час у Бородянці нікого не було. Ця тиша була дуже підозрілою. Але артилерія та літаки працювали по Бородянці. Артилерія це пів біди, а літаки… Коли перша бомба на “колі”, при в’їзді в Бородянку, влучила у перший будинок, бахнуло і в мене на другому поверсі в іншій частині міста. Напевно, хвилин десять ще цокотіли уламки. Я, чесно кажучи, тоді думав, що у мене другого поверху немає. І що воно десь недалеко вибухнуло. Але коли підвівся, подивився: все на місці, тільки цокотить по вікнах.

Я тоді почав племінників і їхніх батьків вмовляти, що треба виїжджати. Якщо працює авіація, то після авіації піде зачистка. І зачистка може бути жорстка.

Ми з усіма рідними зробили в месенджері групу. І в цій групі листувалися: хто що бачить, який ворог іде, яка кількість. Другого числа ми вирішили із дружиною, що треба виїжджати. Написали у групу: хто з нами, зустрічаємося біля нашого будинку, він крайній, з Бородянки зручно виїжджати. Ми написали, що зустрічаємося після комендантської години о п’ятій ранку та виїжджаємо. Але тривога була, я прокинувся раніше, бачу: люди, як у Велику вітчизняну війну, йдуть із тачками, з рюкзаками, хто з чим. З дітьми. Просто йде безперервна колона.

Я тоді подзвонив усім, сказав: “Не чекаймо закінчення комендантської години, їдьмо, бо щось тривожно”. І тоді ми вже виїхали. Якби ми чекали закінчення комендантської години, ми б напевно не встигли, Бородянку б уже відрізали. Фактично, ми встигли вчасно виїхати. Коли були у Пісківці на блокпосту, вже менше тривоги було. Коли проїхали Радомишль — ще менше. А коли вже з Житомира з окружної виїхали у напрямку Вінниці, заспокоїлись. Коли ми приїхали до сватів, з кімнати де нас розмістили, три дні взагалі не виходили. А на повітряні тривоги взагалі не реагували. Це для нас вже були не ті ризики, які були у Бородянці.

— Що було останньою краплею для прийняття рішення про евакуацію?     

— Авіаудари. А ще було зрозуміло, що до Бородянки росіяни будуть застосовувати каральні заходи. За супротив. Якщо будуть каральні заходи, ані інфраструктуру, ані цивільних ніхто не пошкодує.

— Як ви виїжджали з Бородянки? Хто допомагав?

— Власним транспортом. Було три машини з дітьми та батьками. Першого березня у групі була термінова інформація від наших бійців опору про те, що росіяни напередодні розстріляли цивільну машину на Поташні: це дорога на Тетерів, на Пісківку. Написали у групу, що ні в якому разі на Варшавку їхати не можна: чи то кадирівці, чи вагнерівці шкільними автобусами з Іванкова здійснюють вилазки на трасу, в районі Поташні, та розстрілюють автомобілі. Не військових, а розстрілюють саме цивільних, які евакуюються. Але ми вирішили, що треба ризикувати, та ризик виправдав себе.

— Куди врешті евакуювались і скільки часу там провели?   

— У Вінницю. Були там два місяці. Фактично майже до звільнення Бородянки.

— Ваш будинок у Бородянці вцілів?

— Так. Єдине, що я не знаю навіщо, може розважались, але вибили мені ворота. У мене ворота були на засувах і хвіртка була на ланцюгу. Замок іззовні, тож зрозуміло,  що там немає нікого. Вони взяли та вивалили ворота. Ну і висадили вікно, я не знаю хто.

— Про які злочини російський військових вам відомо?

— Мій брат Андрій. Він на пилорамі працював. І мені написали, що кадирівці голову відрізали. У мене аж серце тьохнуло: зв’язку з Бородянкою немає. Але вже потім, коли ми приїхали у Бородянку, виявилося, то був інший Андрій. І дійсно, начебто йому відрізали голову.

Найстрашніше було — відсутність інформації. Інформаційна блокада Бородянки. Брат дружини виліз на дах десятого поверху, спіймав антену та повідомив, що з нашими батьками все гаразд, він до них навідувався.

Каже, молоко їм приносив, те се. Завдяки братові дружини ми хоч якусь отримували інформацію. Він коли подзвонив, жінка моя, звісно, підбадьорилася. Але досі згадуємо усе це. Моторошно. Минулого життя, яке було, — не буде. Вже у будь-якому випадку це наклало відбиток на наш світогляд. І вже зовсім інакше будемо цю дійсність сприймати.

— Які ще злочини скоювали російські військові? 

— Коли ми листувалися, люди просили допомоги. На Центральній вулиці у багатоповерхівках, коли люди залізли у підвал, щоб від авіаударів сховатися, їх живцем засипало. Були спроби наших працівників ДСНС їх звільнити, але тут уже були окупанти. Вони не допускали до розбору завалів, до звільнення людей. Це для мене незрозуміло. Надзвичайники не брали участь у воєнних діях, але їх не допустили. Я вважаю, що це злочин: не допустити їх до звільнення громадян, які потрапили у таку пастку. Вони власне загинули тому, що їм не надали допомогу.

— Ще до початку війни очікували, що буде повномасштабне вторгнення? Якось готувались?

— Ні. Я скажу так, я військовий, військове училище закінчив у росії. У Ленінграді, у 94-ому році. У мене багато друзів з України залишилися в росії. Я спілкувався востаннє з одним моїм однокурсником у двадцятому, двадцять першому році. Він полковник бойової військової частини. Він казав: “Українці в російській армії не готові воювати”.

Він приїжджав провідувати своїх у Житомир, а у 21-ому році при незрозумілих обставинах жінка знайшла його мертвим.

Я не вірю у такі збіги та гадаю, що такі вільнодумці, які стояли на боці миру, були знищені напередодні цієї “спецоперації”. У мене така підозра, що готувалися до війни не рік і не два. Ці зачистки у військах зробили та призначили хоч і тупих, але вірних ідеям війни.

— Чи змінилося ваше ставлення до росіян?

— Знову ж таки, я повернуся до того, що листувався зі своїми однокурсниками до цього. Дуже тяжкі були з ними перемовини. У мене була своя позиція. У них була своя позиція, пропагандистська. У плані того, що сталося 24-го лютого, один із одногрупників навіть написав: “Держись дружище, я скоро приеду в твою Бородянку и вас всех спасу”. (рус.) На що я йому відповів, щоб він прихопив із собою поліетиленовий мішок для трупів, бо в нас вже закінчуються. Ну і на цьому ми з ним завершили спілкування. Взагалі з усіма завершили спілкування. Бо у них все ж таки пропаганда і страх відчувався з чотирнадцятого року. І з кожним роком у мене зменшувався відсоток спілкування з ними. Хотів донести хоч щось їм, якусь нашу позицію. Взагалі не сприймають. І от коли написав, що він скоро приїде до Бородянки “рятувати”…

Лише один мій одногрупник із Москви написав: “Я не знаю, що говорити, я не знаю, як буду дивитися тобі у вічі після війни”. Ну от, власне кажучи і все… Один написав. Хоч в одного є якась клепка у голові. Я думаю, що там у відсотків 20 ще є, але страх переважає.