Кам’янка: стародавнє село, стерте з лиця землі 

Кам’янка розташована за чотири кілометри від Ізюма. Місцину люблять археологи: тут знаходили кам'яних баб, половецькі кургани, сліди поселень часів Дикого Поля. Якщо дивитися з гори Кременець, село лежить унизу, як на долонях: тихе, мирне, сповите туманом і променями зимового сонця. Чим ближче під'їжджаєш, тим менше золотий серпанок здатен приховати жахливе: у Кам’янці немає жодного вцілілого будинку. Це не перебільшення: жодного.  

Село окупували наприкінці березня, звільнили у вересні. Воно досі майже щодня опиняється у зведеннях про ворожі обстріли. Тиша оманлива. “Позавчора як почали з кулемета за Дінцем гатить,” — попереджають місцеві. Крім того, Кам’янка буквально нашпигована мінами. Із останніх повідомлень — 21 січня на невідомому вибуховому пристрої підірвалися двоє чоловіків 49 та 50 років. 

До війни тут мешкало понад 1200 осіб. Зараз — не більше тридцяти. Точну кількість загиблих назвати важко. Після звільнення села тіла убитих знаходили по підвалах. Доля деяких кам’янчан досі невідома. 

Від дерев’яної церкви залишився тільки купол: лежить біля обпаленого фундаменту. Стіни згоріли вщент. Клуб, школа — розбиті. Межі деяких вулиць можна впізнати хіба що за купами битої цегли і потрощеними парканами.  

“Молилися Богородиці”

Старший онук Наталії Здоровець служить у ЗСУ, зараз у шпиталі, дістав тяжке поранення під Херсоном. Наталія разом із сином, невісткою та онуком-старшокласником мешкає, мабуть, у єдиному в селі більш-менш придатному для життя будинку. Дірки в стелі вже залатали, вікна, що винесло вибухом, замінили на інші, зібравши деінде вцілілі рами. Хата Здоровців-молодших на сусідній вулиці — зруйнована ще в березні. Сім’я пережила окупацію тут, у Кам’янці. Виїхати не змогли, адже Наталія тяжко хворіла.

— У нас із чоловіком був ковід. Він помер, я вижила. Я була дуже слаба. Ще й поламала руку. Я дітям казала: “Тікайте!” А вони не захотіли мене кинути. Свого транспорту у нас не було, щоб виїхати. Евакуації як такої не було. Так ми й залишилися. Тут таке робилося! Ревіло, гуло… Ота гора біля Дінця була заставлена “Смерчами” та “Ураганами”. Коли вони стріляли, то їхні ракети чи то розвалювалися, чи від них шматки відлітали… Ці шматки падали на будинки, і вони починали горіти.

Багато місцевих мешканців роз’їхалися з Кам’янки ще в перші дні війни. Коли село окупували, у ньому залишалося близько сотні людей. Їх росіяни вивезли на “Уралах” в Ізюм.

— Авіанальоти почалися першого березня, — розповідає невістка Наталії, Олена. — Почали бомбити склади великі. У нас тут є підприємець, його склад розбили. Потім бомбили найбільші гаражі. У нас, наприклад, у дворі гараж великий. Чимось гепнули. Потім почалися мінометні обстріли. Потім гвинтокрили. 27 березня, коли росіяни зайшли, це все закінчилося. Зайшли, зв’язали нас усіх, хлопцям натягнули мішки на голову і відвели до сусіднього двору. Роздягли. Забрали телефони. Сказали, що на перевірку і не повернули. Потім спитали, хто ми. Дізналися, що ми тут живемо і повернули додому під конвоєм. А наступного дня зайшли еленерівці. Увесь цей час вони тут були тисячами. Нас, слава Богу, ніхто не чіпав. Спочатку був трохи моральний тиск. Але не били. 

Олена Здоровець пригадує, що село перетворилося на перевалочну базу для російської армії. 

— Тисячі заїжджали і виїжджали: танки, БТР. По центральній дорозі на величезних машинах завозили снаряди що п’ять хвилин... Уявіть собі! Довкола нас 22 гармати стояли. САУ стояли. Вони били звідси, а сюди природно прилітала відповідь від наших. Тут було просто пекло на землі. Ми ховалися у підвалі. 

— На нашому перехресті бували такі випадки, коли з російської військової машини болванки від снарядів випадали, — пригадує п’ятнадцятирічний Ярослав. — Їде машина. Чуємо щось упало. Виходимо, а посеред дороги отакенна лежить штука. А коли вип’ють, а впивали вони практично щодня, стріляли.

Через те, що родина залишилася в Кам’янці, а їхня хата майже встояла, деякі односельці звинувачують їх у всіх гріхах.

— Кажуть, що ми заплатили і росіянам, і українцям, щоб саме цей будинок снарядами не розбили! — жаліється Олена. — Але ж снаряд не питає, куди летить! 

Жінка показує нам кімнату, повністю заставлену православними іконами. Їх десятки. Саме це і врятувало родину та їхню оселю, впевнена вона.   

— Я весь час молилася Богородиці, —  каже Олена. — Я розумію, що це був етап життя, який моя родина мала пройти. Усі ці випробування. А тепер я кажу: “Господи, допоможи все це тепер забути! Щоб був уже мир!” 

“Нас вели на розстріл”

У Тетяни Грушки чоловік лежить у лікарні: підірвався на міні. Вона із сином живе в сараї. Дах на хаті розбило ще навесні. За місяці на стелі виросли гриби. 

Вона пригадує, як у березні в село зайшли ворожі війська і їх із сусідами мало не розстріляли. 

— …Ми біля двору стояли. Вони перевіряли документи. Російський військовий передає по рації: “Захватили гражданских. Что с ними делать?” А той на гучному зв’язку каже: “Всех расстрелять!” Вони нас вишикували по одному і повели до “вугла”, до магазина. Наташа, сусідка, до мене підійти хотіла, за руку взяти. А він кричить: “Шаг вправо, шаг влево — расстрел!” А там, “на вуглу”, в хаті сиділа українська розвідка. Хороші хлопці, шестеро, молоденькі такі... Двоє з них загинуло, третього поранило. Четвертого взяли в полон. Де двоє —  не знаємо. Ми їм їсти носили. І ось вони [російські військові] довели нас до магазина. А наші почали стріляти по росіянах. Їхній командир у рацію: “Что нам делать? У меня не получается прорваться!” Бачимо, а на луках через річку їх як комашні. “Гражданские, вперед!” Ми біжимо, у мене ноги заплітаються, ми з Наташею у валянках, у мене ноги болять з переляку. Перебігли ми через дорогу, вони самі позалягали тут ближче, у канавах, а нам машуть: “Бегите!” А куди бігти? При чому вони ж ще кричать: “Шаг влево, шаг вправо — расстрел”. Ми підбігли до брили гною та й позалягали під ту брилу. Там на городі було дерево. Те дерево за секунду в щіпки розлетілося. Обстріл закінчився. Лежали, лежали. Росіяни лежать, а нам машуть рукою: біжіть, мовляв. Ми перебігли через дорогу і три тижні сиділи у сусідів у підвалі. Це був козацький полк — ті, що нас на розстріл вели. Вони більш не повернулися.

Після того, згадує Тетяна, в село зайшли військові чи то з “ЛНР”, чи то з “ДНР”. 

— Ці у жінок документи не перевіряли. Вони заходять і також плачуть. Кажуть: “Это не наша война”. Один каже: “Мені додому повістку принесли”. Інший: “Я йшов з роботи, по дорозі мені вручили”. Третій: “У мене жінка народила щойно”. Вони в нас навіть просили пробачення. 

“Мого тестя розстріляли”

Олександр Агарков водить нас понівеченим подвір’ям. Посеред двору стоїть розбита машина. На порозі знищеного будинку стирчить снаряд. 

— У мене стільки техніки було… Євроремонт  зробив, а тепер я безхатько,  — жаліється господар. 

Поряд із майже вщент зруйнованим будинком — вгрузла в землю стара хата-мазанка. 

— Ця хата пережила другу світову війну, тоді тут був шпиталь, —  пояснює господар. — І її не пожаліли.

Олександр разом із родиною на початку повномасштабного вторгнення виїхав на Волинь. У Кам’янці залишився батько його дружини, Олександр Сисенко: не схотів покинути велике господарство. Наприкінці березня його вбили російські військові.  

— Він виїжджав із двору, а його розстріляли. А потім ще й танком його машину переїхали, — розповідає Олександр Агарков про смерть тестя. — Ми приїхали, кісточки його зібрали, поховали. Очевидці розказували, а ми не вірили. До кінця думали, що він живий…

Страшні, покривлені вогнем залишки автівки досі лежать посеред дороги на місті нелюдської страти. 

В межах ініціативи T4P, яка об’єднує понад два десятки правозахисних організацій, ХПГ веде документування міжнародних злочинів (геноцид, злочин проти людяності, воєнні злочини), ймовірно вчинених російськими окупантами в Харкові та Харківській області. Зібрані під час документування дані стають основою для подання справ до Міжнародного кримінального суду в Гаазі та інших органів.