Меню
• Інтерв’ю   • Голоси війни
Денис Волоха, 05 лютого 2023
доступно: in English на русском

‘Для чого випустили 8 ракет у садочок?’ — Охтирчанка розповідає про загибель сина

Син Любові та Василя Максимчуків загинув, коли допомагав облаштовувати бомбосховище у дитячому садку. Через безперервний обстріл вони змогли поховати його лише через три дні.

Син Любові та Василя Максимчуків загинув, коли допомагав облаштовувати бомбосховище у дитячому садку. Через безперервний обстріл вони змогли поховати його лише через три дні. Двоє неповнолітніх синів Максима Максимчука залишилися сиротами. Про події 25 лютого в Охтирці Любов Максимчук ледь стримуючи сльози розповідає рівно через вісім місяців.


25 лютого бомбили Охтирку. Особливо військову частину в Дачному мікрорайоні. Розбомбили садочок неподалік, де були цивільні. Сьогодні вісім місяців, як там убили нашого сина. За що? Ми жили, нічого не знали, син на роботу ходив. Тепер його сини залишились сиротами. Нема слів описати горе, яке нам росіяни принесли.

А що, власне, сталося? Як саме загинув ваш син?

Вони бомбили військову частину та околиці. Можливо, спеціально на дитячий садок скинули вісім ракет. Можливо, наведення було. Не знаю. Я розумію, військова частина: там військові були. А садок — це мирні люди. Там ховалися діти. Мого сина покликали, щоб він перетягнув із садка стільці до бомбосховища, щоб діти могли сидіти. А вони розбомбили усе. Містом літаки літали, наш будинок розбомбили.

Вашого сина поранило, коли він спускав стільці?

Так. Вони несли стільці для дітей, ракета прилетіла, його поранило. Уламок потрапив у стегнову артерію. Мій син Максим та Наташа — охоронниця, яка відкривала це бомбосховище, одразу на місці загинули, а двоє згодом у лікарні померли. Там ще були поранені: теж чоловіки, які носили стільці до бомбосховища. Вони зазнали поранень, а тих, хто був з краю, вбило. Ось так.

Ви потім поїхали до лікарні шукати вашого сина?

Ми не могли поїхати, бо були обстріли.

Василь та Любов Максимчуки, 8 місяців після загибелі їхнього сина. © Денис Волоха [охтирка]

Василь та Любов Максимчуки на фоні зруйнованої Охтирської міськради, 8 місяців після загибелі їхнього сина. © Денис Волоха

Але, зрештою, ви змогли туди поїхати?

Ні, молодший син на свій страх та ризик побіг. Прибіг до садка, а Максима вже швидка допомога забрала до лікарні. Він брата застав у морзі. Того ж дня, через 2 години. Обстріл не припинявся: постріляють, двадцять хвилин відпочивають і знову стріляють. Тому ми не могли відразу забрати його з моргу і поховали лише на третій день.

А яка ситуація була у морзі? Там було багато людей?

У морзі було дуже багато людей, особливо з військової частини. Батько привіз сина без голови. Тільки за татуюванням впізнав. Дуже багато було військових: розстріляних, спалених, обгорілих. Сказали, ДНК будуть брати для впізнання. Але я ж говорю: це — воїни. А цивільні? Навіщо по садку ракети випускали?

“Сина змогли впізнати лише по татуюванню”

Як далеко садок знаходився від військової частини?

Приблизно за п’ятсот метрів від військової частини.

І ракети продовжували прилітати до цього району протягом тижня?

Так, ми з льоху не вилазили. Щодня обстрілювали, літаки літали. Це було нестерпно.

Мікрорайон “Дачний” у Охтирці. © Денис Волоха [охтирка]

Мікрорайон “Дачний” у Охтирці. © Денис Волоха

Але ж вони розбомбили військову частину, я так розумію, першого дня?

Ні, вони бомбили її три дні! Там уже живого місця не було, усе зруйнували. Військова частина була хороша, велика, а вони все розбомбили. Військових накрило плитами. Дітей наших. Усі вони наші діти: хоч 20, хоч 40 років.

Скільки років вашому синові було?

Сорок один рік. Він працював у НГВУ “Охтирканафтогаз” помбуром [помічником бурильника]. Спочатку працював кухарем, а потім помбуром. Ставлення до нього було дуже добрим. Він у нас був золотий. Такого сина, як у нас, усім матерям у сини. Ми не можемо повірити, що його вже нема.

“У нас був золотий син. Ми не можемо повірити, що його більше немає”

А діти в нього були?

У нього від першого шлюбу син чотирнадцяти років Артурчик. А Юрчику 8 років. Той, що від першого шлюбу, поїхав з матір’ю до Німеччини. Дзвонить, каже: “Татусю”. А дід відповідає: “Немає татуся”. “Як немає татуся? Ми ж із ним учора в лісі ховалися”. “Ось так, загинув”. Тож діти залишилися сиротами.

А ваш будинок — як ви зараз живете в ньому?

Ми живемо, ремонтуємо його, вікна поставили. Усе за свої гроші. А що робити? Зима йде. Холодно.

Що ви зараз відчуваєте щодо росіян? Як ви це пояснюєте?

Будівля музею в Охтирці. © Денис Волоха [охтирка]

Будівля музею в Охтирці. © Денис Волоха

У мене в Росії родичі, але ми не спілкуємось. Вони ж кажуть, що ми бомбимо. Сестра одна у Брянську, вона за нас, за Україну. У Пітері мій однокласник із села, через дорогу жили, до школи ходили, а він каже: “Ну що, багато у вас вдовиць?” Чоловік сказав: “Все, ми з ними більше не спілкуємося”. Звісно, тут багато вдовиць. Наталя, наша невістка, вдова. Що їй тепер робити, із синочком? На роботу не вийдеш, бо треба і дитину до школи, і усім іншим займатися. І за які гроші їм тепер жити?

Як зараз живеться в Охтирці? Відносно спокійно?

Відносно спокійно, але сирени виють. Магазини та все інше закривається, коли починає сирена працювати. Ну, а так нічого, начебто. Але чимало вибухів поблизу. У нас тут Велика Писарівка на кордоні, нам добре чути. Ми дуже переживаємо, нервуємо.

поширити інформацію

Матеріал підготовлено за підтримки Prague Civil Society Centre
Подібні статті

• Інтерв’ю   • Голоси війни

Розстріляна Чернігівщина: місцеві мешканці згадують перший місяць війни

Обстріл черги за хлібом, катування полонених, танк, що гатить по лікарні… Юристи ХПГ відвідали Чернігівщину, щоб надати правову та гуманітарну допомогу постраждалим від російської збройної агресії, а також зібрати свідчення про злочини, які окупанти вчиняли щодо цивільного населення в регіоні. І цих свідчень дуже багато. 

• Інтерв’ю   • Голоси війни

Кам’янка: стародавнє село, стерте з лиця землі 

До війни тут мешкало понад 1200 осіб. Зараз — не більше тридцяти. Точну кількість загиблих назвати важко. Після звільнення села тіла убитих знаходили по підвалах. Доля деяких кам’янчан досі невідома. 

• Російсько-українська війна   • Моніторинг

Знову мріяти — поранена в Руських Тишках дівчина потребує допомоги

До приймальні ХПГ звернулася Олена Мірошник з села Руські Тишки. Її двадцятирична донька Наталя була тяжко поранена ще в травні. Вона досі не може ходити і потребує довгої реабілітації.

• Російсько-українська війна   • Моніторинг

Руські Тишки: фосфорні бомби, вантажівки з пральними машинками і покинуті трупи росіян

“…Я на все це дивлюся і не можу зрозуміти: як людина при здоровому глузді могла зробити таке? Що я зробила тій Росії? У нас тут такі сосни були! Таке повітря! Все спалили!” — Алла Корзуріна показує руйнування в рідному селі.



Про ХПГ
Хто миКонтактиРічні звітиПолітики ХПГ
Теми
КонституціяПолітикаВпровадження норм європейського праваПраво на життяКатування та жорстоке поводженняПраво на свободу та особисту недоторканністьПраво на справедливий судПраво на приватністьСвобода совісті та віросповіданняСвобода вираження поглядівДоступ до інформаціїСвобода пересуванняЗахист від дискримінаціїСоціально-економічні праваАрміяКримінально-виконавча системаПраво на охорону здоров’яПраво на освітуЕкологічні праваПрава дітейПрава жінокПрава шукачів притулкуГромадянське суспільство
Спецпроєкти
Психологічна допомогаРосійсько-українська війнаГолоси війниДокументування воєнних злочинів в УкраїніПравова допомогаОнлайн-бібліотекаДисидентський рух в Україні. Віртуальний музейІсторії свавільно засудженихГромадянська освітаДовідник юристаПроти катуваньПраво на приватністьГаряча лінія з пошуку зниклих безвісти