MENU
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

‘Залишитися зовсім без нічого — це страшно’

05.02.2023    доступно: in English | На русском
Олексій Сидоренко
Будинок пенсіонерки з Мощуна Антоніни Григорівни знищила російська бомба. Діти не одразу розповіли їй про це, але за тиждень “з корвалолом принесли звістку”.

— Соловйова Антоніна Григорівна. Живу тут із 77-го року. Народила чотирьох дітей. Чоловік звідси, я — ні. Звідки — зрозуміло… Але Батьківщина моя тут. Чоловік служив у Москві, я там працювала. У 77-му році він привіз мене сюди. І от відтоді тут живемо. Я вже давно на пенсії, але працювала. Війна почалася, звільнили. Отже, на пенсії усього вісім місяців. Пенсія невелика, тому що я в бюджетній сфері працювала. У санаторії. А бюджетники багато не отримують.

 До війни ви жили разом із дітьми? 

— Я разом із двома доньками та сином мешкала у цьому будинку. Але тут ще будинок племінника. Не лише наше усе.

 Чи очікували, що буде повномасштабне вторгнення?

— Ні. Думала: невже такою мірою… Хоча нас вже ненавиділи. І розмови були. У мене там дві сестри. Коли війна почалася, я доводила їм щось, але марно. Відповідь була: “Не може такого бути. Як по телевізору сказали, так воно і є”. Вони наче зомбовані усі. Ми зібрали документи, паспорти, щось для дітей, зять нас звідси вивіз на 13-ту лінію у Пущу-Водицю, там ми жили. Там нас багато було: хлопці, дівчата. Спочатку на підлозі спали, потім дали ліжка.

Ми чули повітряну тривогу. Чули, як бомбили. Вибухи оці. Але намагалися не панікувати, бо з нами ж були діти маленькі.

От наймолодший дев’ять років, потім дванадцять, чотирнадцять та дев’ятнадцять. Але з нами ще були сусіди, у них тут також усе розбомбили: дівчинці одинадцять років і хлопчик хворий на цукровий діабет. Їхня кума із шестимісячною дитиною. І ще одному хлопчику одинадцять років. Потім нас цією гвардією вивозили до Івано-Франківщини. Ми їхали сімнадцять годин. За себе ми взагалі не боялися. Ми боялися за дітей, але намагалися їм не показувати свої хвилювання. Щоб вони не боялися цього.

Але все одно мені здається, вони усе розуміли самі, хоча ще й маленькі. Тому вони також намагалися нас заспокоїти. Мої діти дізналися раніше, що будинок розбомбили. А мені десь за тиждень розповіли. З корвалолом принесли цю звістку. Плакала, дуже плакала. Знаєте, як воно — залишитися без нічого взагалі у наш час? Це страшно. Але не так страшно було за себе, як за онуків. Куди їм діватися?

Зруйнований до фундаменту будинок Антоніни Григорівни, Мощун

Зруйнований до фундаменту будинок Антоніни Григорівни, Мощун

 Що робили 24-го лютого?

 — 24-те лютого, о шостій ранку зателефонувала напарниця з магазину. Каже: “Тітко Тоня, війна почалася”. Пішла я до магазину, йду собі, а наді мною летять гелікоптери російські. Ми тоді ще не знали, чиї вони. Добре, що я їм не помахала. Хто знає, що вони могли скинути на мене. Летіло стільки, що я навіть вже не рахувала. Летіли якраз бомбити Гостомель. Потім обертаюсь — з іншого боку літаки летять.

Не встигла я дійти до дому — вже почалися бомбардування та вибухи. Вночі ми всі в одній кімнаті зібрались, там сиділи, страшно було заснути.

Я не знаю навіть, як розповісти. Це неможливо передати словами. 25-го, попри бомбардування, ми тут ще ніч були. А вже 26-го виїхали. 

 Коли повернулися? 

— Та ми щоразу намагалися приїхати, але не пускали. Десь наприкінці травня дозволили заїхати, а до цього не пускали. Ми жили у доньки із комфортом, але додому хотілося. Дуже. Де б не було добре, але дома краще. Оце запам’яталося. Коли побачила зруйнований будинок, хотілося вовком вити й криком кричати. Одна річ — бачити усе на фото розбите, а інша — коли ти заходиш сюди та бачиш усе це. Це зовсім інше. Почали усе прибирати, щоб дітям поставити от такий будиночок.

Вагончики побутівки, в яких мешкають члени родини Антоніни Григорівни, Мощун

Тимчасові будиночки, в яких мешкають члени родини Антоніни Григорівни, Мощун

Кажуть, що два прильоти було сюди. І фосфорні бомби були також. На перших фотографіях ще стіни стояли. А потім, коли ми приїхали, вже стін не було. Усе розвалено, цеглини наче перемісили. А у доньки, вони прибудували дерев’яний будинок, взагалі нічого немає. Залишився холодильник, машинка пральна, телевізор, а від будинку лише каркаси.

 Які ще злочини скоювали російські військові?

— Неподалік мешкав хлопець Слава, росіяни його застрелили. Один хлопець зник взагалі. Сергій, мого сина однокласник. От була людина й не стало. 42 роки йому, як моєму синові. Потім ще одного, Юру, теж розстріляли. Вони на машині хотіли виїхати, жінка його жива залишилась, прикинулась мертвою. А чоловіка застрелили. Впритул. І другого поранили, але він вижив. Їх троє в машині було. Ось так, хотіли втекти, але нічого не вийшло. Це він [поранений] мені потім розповідав. Потім, ось там баба з дідом. Діда в одному місці вбито, а бабу завалило у хаті, коли бомба влучила.

 Скільки будинків в Мощуні зруйновано?

— 80% точно. Розумієте, в нас тут ще менше. А ви були на тому боці? Там набагато більше. Ну, мені так здається, що 80%. І тепер хто його знає, коли нас відбудують. Гадки не маю. Начебто німецька фірма обіцяє.

Що плануєте робити далі?

— Плани? Хочеться, щоб було усе у дітей. Чекаємо, сподіваємося. Жити їм немає де. Донька знімає кімнату, вона коштує шість тисяч. На родину. Де їх брати? Їм обіцяють щось, але поки ще нічого не було. Тому нам поставили оцей будиночок, слава Богу. Чекаємо, щоб хоча б дітям щось дали. Поки побудують будинок, як обіцяють. Поки війна не скінчиться, гадаю, нічого і нікому не будуть будувати. Це зрозуміло. Повірте, нам із дідом вже багато не треба. Головне, щоб дітям було.

 Чи змінилося ваше ставлення до росіян?

— Що я їм скажу? Одне можу сказати: вони нам не брати! Хоча в мене там є двоє рідних братів та сестер. Дві сестри рідні, але вони все одно не вірять. Що їм казати? Як вони кажуть: “А що ми зробимо?” Будете мовчати, звісно ж, нічого не зробите. Боже, скільки їх вже тут загинуло без сенсу. Нічого хорошого сказати не можу. Нехай терплять. Скоро усіх повбивають вже. Туди їм і дорога. Хай не йдуть сюди! Ми ж до них не пішли. Я вважаю, якщо вони хочуть, щоб їхні діти були живі, хай щось роблять! Мовчати не можна. Він же хворий (путін). От і все.

Соловйова Антоніна Григорівна, Мощун

Соловйова Антоніна Григорівна, Мощун

Дана публікація стала можливою завдяки щедрій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) в рамках Програми “Права людини в дії”, яка виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини.

Погляди та інтерпретації, представлені у цій публікації, не обов’язково відображають погляди USAID, Уряду США або УГСПЛ. Відповідальність за вміст публікації несуть виключно автори та ХПГ. У світі USAID є однією з провідних установ у сфері розвитку, яка виконує роль каталізатора цих процесів та допомагає досягати позитивних результатів.

Діяльність USAID є проявом доброчинності американського народу, а також підтримує просування країн-отримувачів допомоги до самостійності та стійкості та сприяє забезпеченню національної безпеки та економічного добробуту США. Партнерські стосунки з Україною USAID підтримує з 1992 року; за цей час загальна вартість допомоги, наданої Україні з боку Агентства, склала понад 3 млрд доларів США. До поточних стратегічних пріоритетів діяльності USAID в Україні належать: зміцнення демократії та механізмів досконалого врядування, сприяння економічному розвитку та енергетичній безпеці, вдосконалення систем охорони здоров’я та пом’якшення наслідків конфлікту у східних регіонах. Для того, щоб отримати додаткову інформацію про діяльність USAID, просимо вас звертатися до Відділу зв’язків з громадськістю Місії USAID в Україні за телефоном +380 44 521 57 53. Також пропонуємо завітати на наш вебсайт:usaid.gov/ukraine, або на сторінку у Фейсбук: facebook.com/USAIDUkraine

 Поділитися