Меню
• Інтерв’ю   • Голоси війни
Олексій Сидоренко, 30 січня 2023
доступно: in English на русском

‘Літаки та гвинтокрили літали, у городі снаряди падали’

Тетяна Ширант разом із великою родиною проживала у Мощуні, у будинку, який збудували її батьки ще у 63-му році. Їхній будинок спочатку був зруйнований, а потім згорів вщент. Тетяна зізнається, що вона не має жодних планів на майбутнє.

Я Ширант Тетяна Олексіївна, проживаю у селі Мощун, вул. Лісна, 98. Нас тут дуже багато було. Мама моя, 85 років. Вона зараз виїхала у Вінницьку область. Дочка у мене тут проживала, п’ятеро дітей у неї. У мене троє дітей. Донька та двоє синів. Син один у Києві. Зараз служить у ЗСУ.


Чим займалися? Працювали. Я працюю в Інституті ендокринології, молодший медичний персонал. Донька спочатку на швачку вчилася, але п’ятеро дітей, звісно, не працювала. Діти вчилися.

 Очікували, що буде повномасштабне вторгнення?

— Та ні, думали, що не нападе! 21-ше сторіччя, як можна йти танками та стріляти? Я не розумію, як це може бути. Думали, що не буде ніякої війни. Не було жодних запасів. У нас льох забетонований, ми вирішили, що там можна сховатися. Діти там і ховалися. Документи зібрали в наплічник. А більше нічого, ніяких продуктів, нічого. Сиділи до останнього тут. Я 24-го пішла на роботу, а родина ховалася у льосі.

 Що відбувалося 24-го лютого?

— Я прокинулася зранку, о сьомій, та на маршрутку. Це була остання маршрутка, яка поїхала до Києва. Поїхала на чергування, мене там люди чекали. Коли я їхала, вже чутно було вибухи. Вони там у військову частину стріляли. Ми вже знали, що почалася війна. Я приїхала на роботу, мої дівчата одразу поїхали додому. І все, більше ніхто не приїхав, і ніхто не поїхав. Ось такий був день. Ми сиділи, доки не роз’їхалися наші хворі. Сиділи з ними, бігали у бомбосховище.

 Ви вже не поверталися?

— Ні, я виїхала у Вінницьку область. А що тут відбувалося? Жах, що тут було. Родина ховалася у льосі, та сусіди тут зібралися. Бігали, дітей рятували. За мамою доглядали. Страшно було. Літаки та гвинтокрили літали, у городі снаряди падали. Ходили, шукали зв'язок, бо вже світло зникло. Дзвонили мені, щоб сказати — живі чи ні. Діти виїхали 28-го лютого. А син ще на три дні залишився.

Ми зрозуміли, що вони через наш міст будуть йти. Я дуже хвилювалася за сина. Це було найстрашніше.

Дітей забрали чужі люди з Вінницької області. У нас тут є знайома, вони двома машинами приїхали, маму і дітей забрали. Що тут було потім, я не можу знати. Лише відео бачила. Наш знайомий солдат нам фотографії надсилав. Ми там нашу вулицю бачили. Бачимо, ще будинок наче стоїть, а потім “бах” — і вже не стоїть.

Ширант Тетяна у зруйнованому будинку

Тетяна Ширант у зруйнованому будинку

У Вінницькій області діти були два місяці, а потім виїхали до Німеччини, а я місяць там була і повернулась на роботу. Ми не працювали, але приїхала назад. Сюди повернулася спочатку 17 квітня забрати котика. А остаточно, мабуть, наприкінці квітня. У сусідів жили. У них залишився будинок.

—  Зараз тут живете?

— Тут. Так. Поставили вагончик, дозволили буржуйку поставити. Топлю буржуйку, сиджу тут. І син 20 років. Коли почалася війна, усі казали: “Приїжджайте сюди. Ми на околиці, тут у нас безпечно. Хто сюди полізе?” А вийшло, що наше село дуже сильно розбили.

 Що з вашим будинком?

— З будинком погано все. Усе майно згоріло. Я так розумію, що не тільки згоріло. Спочатку хату зруйнувало, але літня кухня та дах над гаражем були цілі. Чоловік і син якось приїхали. Мій чоловік у теробороні, їх пропустили. Вони подивилися і поїхали. А вже згодом нам надіслали фото, що в нас немає ані гаража, ані літньої кухні.

Мабуть, щось сильно горіло. Я не знаю – що саме. Можливо, дійсно ті фосфорні бомби кидали.

Вигоріли каструлі, скло розплавилося. Мені здається, що від звичайної пожежі не може так бути. Якщо кинути у вогонь банку, хіба вона розплавиться? Мабуть, тут щось інше горіло. Навіть не знаю. Нічого не лишилося, навіть туалету.

 Розкажіть про свій будинок.

— Наш будинок ще мама з татом будували у 63-ому році. Воно, мабуть, і помітно. Потім ми тут добудували: спальню, ванну, кухню, ще одну кімнату. Будинок був на дві половини. В одній мама жила, а в іншій — ми. Ми ходили одне до одного. Їй 85 років і треба за нею доглядати. Усе у хаті було, як у людей.

Руїни на місці батьківського дому, Мощун, вул. Лісна 98

Руїни на місці батьківського дому, Мощун, вул. Лісна 98

 Скільки будинків зруйновано у Мощуні?

— Ой, дуже багато. Я думаю, щось пошкоджено в усіх будинках. Мабуть, цілого жодного будинку немає. Або пошкоджено уламками, або згоріло, або отвір у стіні. Ось я ночувала у такому. Якщо хата більш менш вціліла, то вікна побиті.

 Російські військові зайшли у Мощун?

— Так. Ось тут дерев’яний будиночок, вони тут сиділи. Коли ми приїхали сюди 17-го квітня, у тому будиночку ще були російські куртки, від бронежилетів чохли, взуття, одяг, сухпайки їхні. Тут ось поруч, через будинок. Вони тут жили.

 Чи вбивали російські військові цивільних?

— Коли ми приїхали, ніхто нічого не розповідав. Але згодом вже дізналися, що вбили людину. Я не знаю, що там було, але руки зв’язані були. А в основному снарядами, осколками людей вбивало. Дуже багато загиблих.

 Що плануєте робити далі?

— Які плани? Немає жодних планів. Не хочу навіть ні про що думати. Я не знаю, що робити. Батьки будувалися, ми прибудовували. А зараз, що? Зараз тільки знести будинок. Волонтери приїхали, допомогли прибрати у дворі трохи. Цеглу допомогли вивезти, ціла купа на вулиці.

 Чи змінилося ваше ставлення до росіян?

— Змінилося. Звичайно змінилося. Ми ж самі такі, чисто українською не розмовляємо, у нас суржик. Раніше, наприклад, я дивилася кіно і не відразу могла визначити якою мовою розмовляють, російською чи українською. Треба було подумати. А зараз я чую, що вони говорять російською. Мене це дуже злить. Звісно, є колективна відповідальність. Звісно, що є.

Ширант Тетяна, Мощун

Тетяна Ширант, Мощун

поширити інформацію

Ця публікація стала можливою завдяки щедрій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) у межах Програми “Права людини в дії”, яка виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини.

Погляди та інтерпретації, представлені у цій публікації, не обов’язково відображають погляди USAID, Уряду США. Відповідальність за вміст публікації несуть виключно автори.

У світі, USAID є однією з провідних установ у сфері розвитку, яка виконує роль каталізатора цих процесів та допомагає досягати позитивних результатів. Діяльність USAID є проявом доброчинності американського народу, а також підтримує просування країн-отримувачів допомоги до самостійності та стійкості та сприяє забезпеченню національної безпеки та економічного добробуту США. Партнерські стосунки з Україною USAID підтримує з 1992 року; за цей час загальна вартість допомоги, наданої Україні з боку Агентства, склала понад 9 млрд доларів США. До поточних стратегічних пріоритетів діяльності USAID в Україні належать: зміцнення демократії та механізмів досконалого врядування, сприяння економічному розвитку та енергетичній безпеці, вдосконалення систем охорони здоров’я та пом’якшення наслідків конфлікту у східних регіонах. Для того, щоб отримати додаткову інформацію про діяльність USAID, просимо вас звертатися до Відділу зв’язків з громадськістю Місії USAID в Україні за номером +380 44 521 57 53. Також пропонуємо завітати на наш вебсайт: usaid.gov/ukraine, або на сторінку у фейсбуці: fb.com/USAIDUkraine.
Подібні статті

• Інтерв’ю   • Голоси війни

‘Це було не полум’я, а якесь сяйво. Вікна винесло разом із рамами’

Під час бомбардувань Бородянки Василь Степанович ховався у льоху у сусіда. Якось він вирішив піти додому, щоб приготувати поїсти. У цей момент снаряд влучив у його будинок. Горіло так, що все навколо плавилося.

• Інтерв’ю   • Голоси війни

‘Я зрозумів, що росіяни вживатимуть до Бородянки каральних заходів’

Руслан Юдицький евакуювався із сім'єю після того, як росіяни почали бомбити Бородянку. Він знав, що росіяни розстрілюють цивільні автомобілі. Але вирішив ризикнути.

• Інтерв’ю   • Голоси війни

‘У зруйнованих будинках кричали люди, а до них нікого не пускали’

Сергій Вітковський не евакуювався з Бородянки, бо не міг залишити собаку, величезного алабая. Чоловік розповідає, як росіяни не дозволяли рятувати людей з-під завалів зруйнованих будинків, а його знайомого застрелили посеред вулиці.

• Інтерв’ю   • Голоси війни

‘Всю дорогу ми молилися вголос’, — диякон Микола Сердюк розповідає, як його сім’я виїжджала з окупації

На початку війни Микола Сердюк перебував із сім'єю в окупованому селі Гаврилівка неподалік Гостомеля. Щоб виїхати, їм довелося пробиратися через російські блокпости на свій страх і ризик. Вони бачили колони російських танків, розбиті машини у кюветах, але з божою допомогою та молитвою дісталися безпечного місця.



Про ХПГ
Хто миКонтактиРічні звітиПолітики ХПГ
Теми
КонституціяПолітикаВпровадження норм європейського праваПраво на життяКатування та жорстоке поводженняПраво на свободу та особисту недоторканністьПраво на справедливий судПраво на приватністьСвобода совісті та віросповіданняСвобода вираження поглядівДоступ до інформаціїСвобода пересуванняЗахист від дискримінаціїСоціально-економічні праваАрміяКримінально-виконавча системаПраво на охорону здоров’яПраво на освітуЕкологічні праваПрава дітейПрава жінокПрава шукачів притулкуГромадянське суспільство
Спецпроєкти
Психологічна допомогаРосійсько-українська війнаГолоси війниДокументування воєнних злочинів в УкраїніПравова допомогаОнлайн-бібліотекаДисидентський рух в Україні. Віртуальний музейІсторії свавільно засудженихГромадянська освітаДовідник юристаПроти катуваньПраво на приватністьГаряча лінія з пошуку зниклих безвісти