Нова соціальна група в Україні — ‘недогромадяни’

Війна створила форс-мажор у багатьох галузях права та примусила змінювати підходи до юридичних спорів майже революційними шляхами. Проте окремі напрямки національного законодавства потребують удосконалення, особливо ті, що стосуються лише певної категорії осіб. Через обмежене коло “зацікавлених” бенефіціарів такі проблеми не поспішають вирішувати — адже вони нібито “не на часі”.  

Міграційне право особливо потребує суттєвих змін — саме через російську агресію. Мільйони осіб стали внутрішніми переселенцями, виїхали за кордон, втратили документи або не змогли їх отримати/відновити. При цьому, незважаючи на війну, і звичайні, буденні процеси ніхто не відміняв: люди намагаються набути громадянство або отримати український паспорт. 

Для певної категорії осіб ці процеси стали надзвичайно тяжкими, майже недосяжними. Йдеться про людей із тимчасовими посвідченнями громадян України (ТПГУ). Тих, що раніше мали громадянство країни-агресора і — в силу війни, розриву дипломатичних відносин, страху та небажання спілкування із державними органами рф, — не можуть отримати документи про припинення роійського громадянства. Фактично така категорія людей мимоволі — і всупереч Конституції України — протягом певного часу має подвійне громадянство: Україна вже прийняла їх, а російська федерація все ще “не відпустила”.

Як самостійно вийти з “ворожого громадянства”?

За законом обов’язок припинити попереднє іноземне громадянство лежить на “новоприбулих” громадянах України. Протягом двох років після отримання українського громадянства такі люди, замість повноцінного паспорта, мають тимчасове посвідчення громадянина України (ТПГУ). За цей час вони повинні остаточно розірвати правові відносини зі своєю колишньою державою. 

Саме на особу покладається належне та своєчасне виконання всіх процедур щодо цього. Але через позицію державних органів влади (Державної міграційної служби України та адміністративних судів) дворічний статус “біпатридів поневолі” може закінчитися для цих людей втратою (скасуванням) українського громадянства. 

Законом України “Про громадянство України” (далі по тексту — Закон) та підзаконними нормативними актами процес припинення іноземного громадянства фактично не розписаний — лише в імперативній формі зазначається необхідність надання документа про припинення іноземного громадянства.

Війна та розрив дипломатичних відносин позбавили нових громадян України можливості отримати вказаний документ. Ба більше: росія взагалі перестала приймати від них заяви на припинення громадянства, мотивуючи це додатковими, не передбаченими їхнім власним законодавством вимогами та надаючи суперечливі пояснення у переписці (необхідність звертатися до найближчої дипломатичної установи, обов’язкове постійне проживання в країні звернення, наявність паспорта громадянина України тощо). Жодна із цих вимог не є реальною для виконання.

Колишні громадяни росії неодноразово намагалися пояснити цю ситуацію в українських державних органах — від міграційників до офісу президента, — але успіху не мали.

Державна міграційна служба та МВС у своїх відповідях наполягають на дотриманні національного законодавства, яким передбачено… дотримання російського законодавства. Йдеться як про процедуру виходу із російського громадянства, так і взагалі про будь-які нові вимоги державних органів росії.  

Питання війни, форс-мажору, небезпека спілкування із державними органами росії — усе це до уваги міграційниками не береться. Можна сміливо сказати, що державні органи України обрали позицію, яка у рішеннях Європейського суду з прав людини зветься “надмірний формалізм”. Звісно, у практиці ЄСПЛ це зазвичай стосується порушень права на доступ до правосуддя, а не скарг до державного адміністративного органу. Проте в Україні саме державний орган (ДМСУ) через надмірний формалізм у трактуванні національного процесуального законодавства неправомірно обмежує громадян України в отриманні національного паспорта і припиненні неактуального іноземного громадянства. Формалізм не дозволяє їм обрати інший, більш доступний, спосіб припинити громадянство країни-агресора.

Саме через надмірний формалізм українські державні органи не беруть до уваги ненормальну ситуацію, у якій опинилися нові громадяни України. Як можна змусити держааву-терориста, яка вчиняє геноцид, дотримуватися норм права стосовно громадян, які вирішили припинити російське громадянство?!!

Що відбувається, якщо людина за два роки так і не зуміла позбавитися російського громадянства?  

Втрата (скасування) громадянства України. 

Це рішення приймається майже автоматично через відсутність в особовій справі громадянина України документа про припинення іноземного громадянства. І нікого не хвилюює той факт, що якщо особа повернеться до рф, щоб зібрати необхідний пакет документів, на неї чекають переслідування, загроза свободі і навіть життю.  А через дипломатичні представництва відмовитися від громадянства неможливо: вони ставляться до цього вкрай негативно. 

Що каже про це законодавство? 

Хоча міжнародне та національне законодавство теоретично на боці громадян, міграційна служба активно використовує підзаконні нормативні акти власного виробництва, які нівелюють міжнародні конвенції, Конституцію та закони України.

Наприклад, у Європейській конвенції про громадянство (далі — Конвенція про громадянство) закріплено принцип уникнення безгромадянства та безпідставного позбавлення громадянства (п. п. «b» «c» статті 4). Українське національне законодавство також передбачає неможливість позбавлення громадянства України (п. 3 статі 2 Закону про громадянство). Хоча, зазначу, Рада національної безпеки та оборони не переймається подібними обмеженнями.

І тут утворюється нова соціальна група…

До чого призводить такий надмірний формалізм у трактуванні лише певної частини норм міграційного законодавства? До того, що певна група осіб ризикує втратити українське громадянство. Права цієї групи і так помітно звужені, незважаючи на те, що пункт 6 статті 2 Закону про громадянство гарантує рівність українських громадян, незалежно від підстав, порядку і моменту набуття ними громадянства. 

Щоб обгрунтувати появу нової соціальної групи в Україні, можна звернутися до роз’яснень в міжнародному міграційному праві. У Рекомендаціях з міжнародного захисту №2 (“Приналежність до певної соціальної групи” у контексті статті 1А(2) Конвенції 1951 року про статус біженців та /або Протоколу до неї 1967 року) вказано, що не існує вичерпного переліку “соціальних груп”. Термін “приналежність до певної соціальної групи” повинен тлумачитися “з урахуванням еволюційних процесів, багатопланової та мінливої природи груп у різних суспільствах, а також розвитком міжнародних норм в області прав людини”. 

У цих Рекомендаціях також зазначено, що чисельність соціальної групи не має значення.

Певну соціальну групу не можна виділити виключно на підставі переслідувань, проте акти переслідувань стосовно групи можуть слугувати значимим фактором для розуміння існування групи в конкретному суспільстві.

Сьогодні соціальну групу “недогромадян” (якщо грубо сформулювати ставлення влади до таких людей) прямо не переслідують. Утім, згідно з тими самими Рекомендаціями, соціальна група може зазнавати різних видів впливу, які самі по собі не підпадають під поняття “переслідування”, але у деяких випадках у поєднані з іншими факторами, такими, як загальна обстановка у країні походження (а в нашому випадку — і в місці проживання), діють на сукупній основі.

Що робити?

Зараз ситуація патова. Щоб припинити принижувати людей та ділити їх на громадян першого і другого сорту, а також уникнути корупційних ризиків, можна було б запровадити декларативний вихід із громадянства країни-агресора. Це, до речі, і так передбачено законом.

Так, у першій статті Закону про громадянство розкривається поняття подібної декларації і випадки її подачі:

 “Декларація про відмову від іноземного громадянства — документ, у якому іноземець, який узяв зобов’язання припинити іноземне громадянство і в якого існують незалежні від нього причини неотримання документа про припинення іноземного громадянства (підданства) або іноземних громадянств (підданств), засвідчує свою відмову від громадянства (підданства) іншої держави або громадянств (підданств) інших держав”.

Згідно із Законом громадяни держави-окупанта та держави-агресора можуть подавати таку декларацію за умови документального підтвердження політичних переслідувань в їхній країні (абзац 25 статті 1). Таким документом є довідка Міністерства закордонних справ України, посольства чи консульської установи України про те, що “іноземець, який є громадянином держави, визнаної Верховною Радою України державою-агресором або державою-окупантом, зазнав у країні своєї громадянської належності переслідувань через політичні переконання, що виявилися у здійсненні ним діяльності, спрямованої на захист національних інтересів України”.

Але навіщо потрібне сьогодні таке документальне підтвердження в кожному окремому випадку? 

Загальновідомо, що переслідування у росії набули таких масштабів, що російська правоохоронна та судова системи не встигають за новаціями у “російському законодавстві”. Символом нової реальності там стала кувалда, а не Феміда із пов’язкою на очах. 

Якщо переслідування не треба буде кожного разу документально підтверджувати — проблема зникне з міграційного права. Як і дискримінована соціальна група “недогромадян”.

Україні необхідно відмовитись від незрозумілої процедури припинення іноземного громадянства при наявному вже українському — адже тимчасовий статус біпатрида суперечить Конституції України, а обмежені права нових громадян України породжують дискримінацію і суперечать Конвенції про громадянство та Закону  “Про громадянство України”.