Кулі у серці лютого

Так буває на початку липня. У крайньому разі на початку осені, коли повітря просякнуте запахом стиглих яблук, наче сонце закотилося в пожовклу траву, заховалося за кудлатою хмарою, лежить підбите й стікає соком і світлом. Тоді ти спішиш із дому, долаєш темне провалля під’їзду, перестрибуєш кілька сходинок й вилітаєш в лункий колодязь двору, що сповнюється дитячими голосами: “Виходь, вихо-о-одь!” — летять вони в ще поснулі вікна. “Я скоро верну!” — кричиш вже з напівпорожнього бульвару й мчиш у ще один день, що триватиме вічно. Бо тебе кликали. У дитинство.

Так буває на початку грудня. Тоді ти спішиш із дому, вдивляєшся в темряву сходів, рішуче перестрибуєш провалля. Простуєш напівпорожнім бульваром, шукаєш вільну автівку. “В мене є виклик, та я дам вам телефон вільної машинки”, — каже посірілий таксист, який нагадує Харона, що не спав пів ночі. У дворі так тихо, що коли по той бік слухавки тобі кажуть: “Буду за п’ять хвилин”, — ти хочеш негайно додому. Сховатися від цієї темряви, відчути, як за спиною грюкають важкі двері, надійно ховаючи тебе за собою. Та ти мовчки стоїш біля старої лавки і поспіхом пишеш листа: “Пробач, та я маю бути там”. Ти не обіцяєш вернути, просто знаєш, що тебе кликали. Наполохані дзвони Михайлівського, чужі люди на рідних вулицях. Готуються розганяти Майдан. Просимо дівчат залишатися вдома. Кияни, приходьте. Літери пливуть перед очима як рухомий рядок і ти міцніше стискаєш мобілку в долоні. Тобі дуже страшно, та цей страх мине, щойно ти вийдеш на Бесарабці, зіллєшся з рікою людей, що прямують до серця міста, оминають людей в шоломах. Та поки ти цього не знаєш: не знаєш, що цієї ночі ви зможете вижити, не бачиш гачки, якими будуть виловлювати мітингувальників, не чуєш запаху газу. Ти просто чекаєш на таксі і знаєш, що якщо ти зараз повернешся додому, в твоїй голові завжди лунатимуть ці дзвони й розуміння того, що ти не вийшла. Коли тебе кликали. У свободу.

Так буває в середині лютого. Ти несеш пакет цукру й питаєш скам’янілих від втоми людей: “Вам скільки ложок?”. Й сиплеш на око. Чай носять у величезних бутлях — вже готовий, київський чай за секретною рецептурою: міцний, як руки цих людей, що стискають дерев’яні щити, а ти сиплеш цукор на око, на припорошену снігом бруківку, на принишклу Інститутську. “А щоб вас чорти вхопили, — беззлобно вигукує дідусь з вусами. — Який чай, ідіть униз, тут прострілюється”. Місто ковтає глухі звуки: “ро-о-о-зстрілюється” лунає дзвінкими схилами. Й уперше в житті ти відчуваєш веселу злість і розумієш, що ти не підеш звідси доти, доки не рознесеш увесь чай, доки не посміхнешся кожному, хто застиг на зимових барикадах, доки не спитаєш “скільки ложок” й не додаси удосталь. І хай цукрується, запікається. Як сіль на рану. Бо саме в цю мить тобі байдуже і запекло, бо всі ці люди стають ближче друзів, бо твої вулиці вкарбовуються в твою шкіру і ти відчуваєш одне — розпечену лють. Десь із Кремля здається, що ти всього лиш фігурка в чужому тирі, що всі ви — розстрільні фігурки, які злякаються і підуть. Втечуть після перших пострілів, полишать ці вулиці, заховаються в чорних проваллях сорому, змовкнуть. Дідусь з вусами несподівано посміхається й затуляє ваш чайний патруль собою. Розуміє, що не підуть. Та цього ранку вже не стріляють.

Так буває? Майданом несуть труну одного з убитих, над якою пурхає голуб. Світлини цієї процесії облітають перші сторінки газет: це все ще чотирнадцятий, людям подобається символізм, світ не може повірити в реальність чужого болю. Хтось дочитує чергову книгу про Гаррі Поттера: “Темний Лорд повернувся”, — каже Гаррі. “Цього не може бути!” — лунає міністерствами магії. “Цього не може бути!” — лунає броньованими кабінетами, підземними бункерами, палацами й міністерствами. Світ ще не вірить, що це і його війна: це просто вбиті люди у центрі Києва, внутрішні заворушення, трагічні смерті, анексовані території, скандальні порушення, але ж це не він, не відроджений фашизм, це просто матері везуть тіло сина, випотрошеного як риба, виловленого із річки, це просто прапор, просто прапор. Повішений у Горлівці. Просто закатований Рибак. Просто Юрій Поправка. Це просто мати, яка втратила сина. Трагічна історія.

Це просто 2022. “Волдеморт воскрес”, — кажуть у міністерствах й палацах. “Політ смерті” забирає життя щоденно, щохвилинно. Фрагментує долі, фрагментує тіла. Світ вже не дивиться на війну в Україні як на чужу історію. Розуміє, що це просто перший етап. Злочинів проти людяності, злочину геноциду. Воєнних злочинів. Розуміє, що загинути може кожен. Хто летить у боїнгу. Хто приїздить до України волонтером. Хто знаходиться надто близько. Або говорить надто всупереч. Монстрам Російської Федерації. Світ дивиться на власну історію складену з красивих слів, значення яких зносилися, стерлися разом з застарілими плямами крові на мапах, разом зі старими війнами. Свобода, демократія. Давно здобуті поняття, які стали зручними й повсякденними. Звісно, вони є. Як і права людини. Звісно, непорушні. Світ бачить, як Росія висмикує літери з цих слів, руйнує їхнє підґрунтя, наче дитячу пірамідку. Докладає заборонені літери. Викладає нові слова: Сила. Смерть. Безкарність.

Світ дістає ще справні іграшки старих війн і відправляє куди треба. Танки, літаки, більше зброї. Анітрохи не жалкує. Розуміє, що там, в Україні, мають виграти. Інакше він теж програє.

...

Так буває. У серці лютого. Коли не легшає ані від нової зброї, ані від того, що поруч справжні. Наче хтось насипав річкового піску тобі в очі (так робили з тими, убитими, сипали пісок в черево, щоб утопити у річці). “Герої умирають, — скимлить та сама думка. — А ти ще жива. Ти жива”.

Скимлить у всіх, хто вижив. Прагне знеболювального, якого немає. Є тиха як смерть бруківка. Стискаєш її, здираючи руки до крові. Як у дитинстві. У клятві на крові. Адже в твою кров назавжди влита кров усіх, хто падав у серце лютого, гукав маму, чи то Бога, чи то всіх вас. Тих, хто вижив. У вас немає воскресального каменю, аби їх повернути. Тому ви просто клянетеся їм. — Цей розстріл не буде безкарним.

Так буває в лютому 23-го. Коли пам’ять занадто гостра. Люди стискають долоні своїх дітей. Камери й фотоапарати. Комп’ютерні миші і зброю. Передусім зброю. Стискають зуби й заплющують очі. Бачать вологу бруківку. Дивні брунатні плями. Й виходять із лона під’їзду. В лютневу темряву 2022-го. В присмеркове світло 23-го. У нову війну. Яка триває вже вічність. Й стримують спалахи болю. І знають, що витримають.

Виношуєш цей біль, наче дитину. Й знаєш, що стане легше, лише коли буде відплата. Коли кожна смерть буде не просто оплакана, не просто записана. Коли вона буде покарана.

Бо лише так народжується справедливість.