Наприкінці 50-х — початку 60-х років Даніель, разом із другом Андрієм Синявським, таємно публікував свої твори за кордоном. Два оповідання та дві повісті, переправлені ним за кордон у 1958-1963, були підписані псевдонімом Микола Аржак, який автор запозичив із кримінального фольклору.
Про цю сторону життя Даніеля не знали навіть друзі.
“Якось, коли діяльність Юліка була в розпалі, я завела розмову про нього з Аркадієм Філатовим. Аркадій на той час дуже часто бував у Москві і набагато частіше, ніж я, бачився з Юліком, — пригадувала Марлена Рахліна. — Я сказала, що не розумію його життя: він талановита людина, а витрачає себе чортзна на що (на переклади нікчемних поетів). Аркадій усе знав і давився обуренням, але відповісти мені, яка нічого не знала, звичайно, не міг”.
Герої повістей Даніеля усвідомлюють власну відповідальність за загальну громадянську пасивність, боягузливість і фарисейство. У оповіданні “Руки” (1958), написаному від імені колишнього ката, в оповідача, який виконував у ЧК смертні вироки, починають тремтіти руки. У пізніших творах питання про “особисту вину” та “розплату за скоєне” трансформується на проблему “особистої відповідальності за колективну провину”. У повісті “Спокута” (1963) тема громадянської відповідальності набуває трагічного відтінку. Героя, інтелігента часів “відлиги”, хибно звинувачують у тому, що в роки сталінського терору він доносив на своїх знайомих до МДБ. Підданий громадському остракізму, той усвідомлює, що сталінізм — це не тільки справа рук злочинців, які стояли на чолі держави, а й результат загальної пасивності, приймає цю загальну провину і, при повній байдужості оточуючих, надривається під її тягарем і впадає у божевілля.
Однак у будь-якому разі громадянська відповідальність залишається для автора та його героїв не стільки суспільною чеснотою, скільки єдиним можливим способом подолання тотальної несвободи та безнадійної роз’єднаності людей.
Два оповідання та дві повісті, переправлені ним за кордон у 1958-1963, були підписані псевдонімом Микола Аржак, який Д. запозичив із кримінального фольклору.
Декілька років обох авторів, що таємно друкувалися за кордоном, розшукувала держбезпека. За ними стежили.
“29 серпня 1965 року Юлік раптово і непрохано, як він любив, приїхав до мене прямо на день народження. І тут же, як чортики з коробочки, з’явилися дві людини, про яких я давно припускала, що вони ‘стукають’”, — згадувала Марлена Рахліна.
У вересні 1965 р. їх було заарештовано. За кілька днів до цього, передчуваючи за рядом ознак свій арешт, Даніель поїхав до дружини Лариси Богораз, яка на той час жила і працювала у Новосибірську.
“У Новосибірську майже відразу з’явився якийсь ‘мистецтвознавець у цивільному’, який категорично запропонував йому їхати до Москви. Квитки на літак у них були поруч (зворушливо, правда?). Лара зараз же взяла квиток на той самий літак. Намагалися попросити ‘мистецтвознавця’ поступитися їй місцем — не вийшло. Тоді вона попросила свого сусіда, він помінявся з Юліком, і всю довгу поїздку вони провели разом. В аеропорту його одразу ж заарештували, але тут йому здалося, що хтось із гебістів нешанобливо повівся з його дружиною — і він вирвався і кинувся на того з кулаками”.
Цей арешт виявився однією з перших акцій нового післяхрущовського керівництва в галузі культурної політики, викликав помітну тривогу в колах ліберальної творчої інтелігенції. Судовий процес над письменниками став “показовим”. Його активно висвітлювали у пресі, намагаючись довести: звинувачення, висунуті проти Даніеля та Синявського — не вигадані, вони справді публікували свої твори на Заході і справді робили це таємно, під псевдонімами. Проте літературна громадськість публічно висловлювала сумніви в тому, що цього достатньо для кримінального переслідування. Доки преса таврувала “відщепенців” та “літературних перевертнів”, творча молодь відкрито виступала проти переслідування письменників. 5 грудня 1965 року на Пушкінській площі в Москві відбувся “мітинг гласності”. Ця дата вважається початком правозахисного руху в СРСР.
Справа за звинуваченням двох літераторів в “антирадянській пропаганді” слухалася у Верховному Суді РРФСР з 10 до 14 лютого 1966 року.
“Мені кажуть: ви обмовили народ, країну, уряд своєю жахливою вигадкою про День відкритих вбивств (у повісті “Говорить Москва” уряд оголосив у країні “День відкритих вбивств” — ред.). Я відповідаю: так могло б бути, якщо згадати злочини часів культу особистості; вони набагато страшніші за те, що написано у мене і в Синявського”, — казав Даніель у своєму останньому слові.
Обидва письменники відмовилися визнати свою провину. Даніеля засудили до п’яти, а Синявського до семи років таборів.
Для багатьох активістів громадського руху брежнєвської ери саме участь у протестній кампанії навколо справи Синявського і Даніеля виявилася першим дисидентським епізодом їх біографій; для ще більшого числа людей цей процес став початком переосмислення свого ставлення до офіційної ідеології.
