‘Ми виживали завдяки допомозі людей…’

Я — Чижова Людмила Анатоліївна. Приїхала з Бахмута. Живу з глухонімим чоловіком. Жили ми в приватному будинку. Будинок у нас гарний, великий.

— Як розвивалися події 2014 року у вашому регіоні?

— У мене у 2014 році померли три дитини. Коли почалась війна у 2014 році, син один в лікарні помер, потім другий теж у лікарні помер. А онучку вбили, 6 років. Вона дуже злякалася, серце не витримало.

— Як війна 2022  року увірвалась у Ваше життя?

— Прийшов син до мене й каже: “Мама, ти чула тривоги?” — “Я чую, але не розумію, що це”. — “Це почалася війна”. Казав, що нам потрібно кудись ховатися, але у нашому будинку підвалу не було. Ми лягали на підлогу, накривалися матрацами. А чоловік же глухонімий: він не чує, я йому пояснюю, кажу: “Лягай!” Вибухи були чутно вже близько.

— Чи постраждав Ваш дім унаслідок обстрілів?

— У нас скло посипалося. Потім у нас була прибудова до будинку, вона одразу нахилилася, щілина була. Коротко кажучи, впала та прибудова й потягла за собою дах. Син останній раз був там (він зараз виїхав до Дніпра) і сказав, що будинку немає.

— Чи були Ви свідком руйнувань цивільних об'єктів?

— Прилітало до нас на кладовище. Там зараз стирчить снаряд. На пошту прилітало. Ми там мали отримувати гуманітарку, але не встигли, тому що туди влучив снаряд. Порозкидало так, що всі летіли. Ми впали, не зрозуміли, що трапилося. Волонтери нас машиною почали по будинках розвозити, ми бігом у підвал. Потім нам вже волонтери привозили продукти. Прилітало в магазин. Це при нас було, коли ми були в магазині. Там вбило мого друга, він впав у яму біля магазина, яка утворилася, коли снаряд прилетів. Багато, багато людей загинуло. Чоловік злякався, почав кричати. А що я йому поясню?

— Чи виникали у Вас труднощі з доступом до продуктів харчування?

— Продукти були, але не такі, як раніше. Все подорожчало. Ми на пошту ходили, пенсію отримували. Пенсія у чоловіка маленька, 2100 грн. Звичайно, не вистачало нам. Купували тільки те, що необхідне. Виживали завдяки людям, які щось приносили: консервацію, ще щось. Люди збиралися та зносили це все. У нас дружня компанія була — 11 людей. У одного мешканця дуже великий підвал був, там багаті жили у нас. Саджанцями займались, такі круті, що нас не підпускали туди нікого.

Ми жили у сусідки моєї, Зої. Її діти забрали, вона зараз в Полтаві. Я з нею зідзвонююся, вона розповіла, що будинку більше немає, а я кажу: “Я знаю”. Але чоловікові не кажу, що будинку немає. Вже нічого не залишилося: банкомати не працювали, лікарні також. Я коли свого друга ховала, ані швидка, ані лікарня не працювали. Ми його самі поховали та й усе.

— Як Ви евакуювалися з вашого населеного пункту?

— У березні ми до сусідки побігли до підвалу й сиділи там. Третього травня прийшов син і каже: “Мама, речі збирайте, я вас буду відправляти”. Ми з чоловіком не зрозуміли в чому справа, він зібрав нам валізу, ми поїхали до міськвиконкома. Там ми сиділи, чекали на автобус. Приїхав великий ‘Ікарус’ з волонтерами. Виїжджали ми через Слов'янськ. У Слов'янську ще підбирали 11 людей.

Трасу обстрілювали, але якось автобус проїжджав ці обстріли. Ми зупинялися, сиділи, перечікували, коли це все закінчиться.

Коли в Дніпро приїхали, нас одразу спустили в метро, під землю, тому що летіло дві ракети. Одну збили, а друга вибухнула у Дніпрі. Це ми чітко чули. Навіть чоловік почув. Ми тільки спустилися під землю, а воно як вибухне! Вибух був такий, що чоловік аж підскочив. Ми там посиділи, а потім нас волонтери посадили на потяг і ми сюди приїхали 6 травня. В потязі було дуже багато людей та тварин. Коти, собаки. А скільки дітей було! Я вам передати не можу, але дуже багато.

У нас одне місце з чоловіком було, біля мене ще дві дитини сиділо, їхня мама навпроти. Теж звідкись їхали, але я не цікавилася, тому що налякана була. Нас пригощали: брикети давали закриті, гречку з м'ясом та рис з м'ясом, печиво, яблука. Напої давали та чай. Нас добре в потязі годували. Але мені там було дуже погано, тиск був високий. Лікарі приділили увагу, укол зробили, таблетки давали.

— Чи плануєте після закінчення війни повернутися додому?

— У мене є двокімнатна квартира у будинку на п’ятому поверсі. Я нічого не знаю про долю цієї квартири. У моєї подружки на 9-й поверх прилетіла ракета в її квартиру. В наш приватний будинок ми вже ніяк не повернемося. А що тут? Не знаю. Ще ніхто не телефонував. Зараз тимчасово винаймаємо будиночок.

Інтерв’ю опубліковано за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.