‘У шоковому стані я свою дитину мало не віддав…’

Під час обстрілу росіянами вокзалу у Краматорську, Вадим із дружиною та дитиною перебували в евакуаційному поїзді. Його дружина зазнала тяжкого поранення. На щастя, її вдалося врятувати.

— Зателефонувала начальниця, каже: “Ти йдеш на роботу?” — “Так, йду, а що таке?” — “Ти що не чув, що війна почалась?” — “Яка війна? Вчора все нормально було, з роботи прийшов, все добре. Яка війна?” — “Ні, війна почалась, вже скрізь стріляють”. Я спочатку не повірив, думав, може, це жарт. Виходжу на вулицю, бачу, дуже велика колона машин стоїть на заправці. Зібрався, пішов на роботу, а там вже гелікоптери полетіли, щось гупати почало, блокпости швидко поставили на виїзді з Лиману. 

— Чи були Ви свідком руйнувань цивільних об'єктів?

— Десь у березні в Ізюмі вони [росіяни] були. Від них до нас прилітало в день двічі-тричі по селищах. Усе здригалося. Це вже десь у квітні почалося. Після 10-го числа з’явилися руйнування. Мій будинок напівзруйнований. Від сусідської хати один фундамент залишився. Зачепило добряче, хати немає. Через дорогу заправку теж зруйнували. Потім школу, дві лікарні, залізничний вокзал, поліцейське відділення розбомбили. Усе згоріло.

— Чи були Ви свідком жертв серед цивільного населення?

— Знайомий був, у нього 7 дітей. Пішов у магазин, а тим часом прилетіла ракета прямо в будинок. Там у нього мама залишилась, тато та 7 дітей. Усі загинули. Він їх на городі поховав. Потім через місяць він пішов у ліс за дровами готуватися до опалювального сезону. На міні підірвався, його розірвало. Що було, те й поховали. З ним ще пішов його похресник, здається. Він також загинув. Моєї сестри чоловіка батьки вийшли на вулицю, був прильот. Тітку Аню, (чоловіка сестри маму) зачепило, її росіяни вивезли до себе. У живіт її поранило, ледве врятували.

— Чи спускалися Ви в бомбосховище під час обстрілів?

— Ні. Коли ми були вдома, не було потреби сидіти в підвалах. Ще нормально було. Сирени були, літали винищувачі, було чутно, що вони щось бомблять поруч. У березні я переїхав на роботу жити, бо поруч із моїм будинком — заправка. Страшно було, раптом, бомбануть. На роботі жити можна було. У березні винищувачі бомбардували Слов'янськ. Чутно було добре. Літак кружляв по колу, наші хотіли збити, але не змогли.

— Як відбувалась Ваша евакуація з Лиману?

— Шостого квітня ми виїхали з Лиману в Краматорськ на залізничний вокзал чекати на евакуаційний потяг. Мати з молодшим братом виїхали [раніше], а я з дружиною не поїхав, тому що ми підійшли до волонтерів, нам сказали, що мене не пропустять. Ну, добре. Ми їх посадили, а самі пішли у волонтерський центр і там переночували. Восьмого ми знову пішли на залізничний вокзал, довго чекали на електричку. Потім сіли у потяг, але щось трапилося, ми ще хвилин 40 чекали. Все було добре, але десь о 12-й спрацювала сирена. Ми думали, що все нормально буде. Раптом почалося бомбардування. Перший вибух буз за вокзалом біля паркування. Туди прилетіла ракета на якій було написано “За детей” (рус.). Друга влучила у перон, поруч з електричкою. Потім почався сильний обстріл, вибухи. В електричці одного чоловіка посікло склом. Він там і помер.

Я підійшов до дружини, а у неї нижче живота сильна кровотеча. Вона встати не може, а у нас ще дитина на руках.

Ми речі залишили, документи в електричці, підійшли до тамбура. Дружина каже, що їй погано. Вона втратила свідомість, впала на перон. Я побіг шукати допомогу. Прибігли допомагати, вона лежить, вже не розмовляє, поряд дитина. Тут жінка підійшла, каже: “Давай дитину заберу, я врятую її”. У шоковому стані я дитину свою мало не віддав, але прийшов до тями, назад забрав.

Люди почали дружині допомагати, мене прогнали, щоб не заважав. Я пішов і тільки тоді звернув увагу, що мені болить нога. виявилося, що мене теж осколком поранило. Поїхали ми до лікарні, а там навіть дихнути міста не було. Багато хто, кого привезли, вже лежали на підлозі накриті. На вокзалі багато людей лежало. Старих,  молодих, дітей. Я в палаті лежав з одним хлопцем, він теж там був [на вокзалі]. Він розповів, що мама з батьком виїхали також в іншу область, а він з бабусею був, але вона залишилася на вокзалі.

Я думаю, що навідники якійсь були. Хтось мені розповідав, що вокзалом ходив чоловік, кричав, що всім треба збиратися у коло на пероні та не розходитися. Але навіщо? Потім нас вночі відвезли з Краматорська в Павлоград Дніпропетровської області. Ми там долікувалися десь тиждень. Ставили крапельниці, перев’язки робили. Потім ми вирішили, що потрібно зібратися родиною та їхати до Львова.

— Наскільки важкі були ваші поранення?

— У мене не важкі. Просто досі залишились уламки, не всі витягли. Ще два уламки залишилися. Я з ними живу, все добре. Там були такі люди, що потрібно було допомагати швидше ніж мені. Але у дружини важче. Якби вчасно не допомогли, могла померти. Добре, що врятували.

— Чи плануєте після закінчення війни повернутися додому?

— Я планую повертатися, але будинок потрібно буде добряче підлатати. Бо стеля впала. Ну і по дрібницях різне. Вікон немає, дверей. Ще в мене є літня кухня з глини, вона як картковий будиночок склалася. Ще ці “освободітєлі” винесли всі меблі на вулицю. Вони собі там альтанки зробили для відпочинку. Наші знайомі туди поїхали, ми просили, щоб вони сфотографували, відео зняли. Це тільки росіяни могли зробити, тому що наші тільки восени зайшли.

Інтерв’ю опубліковано за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.