Мене звати Савченко Володимир Юрійович. Я з міста Краматорськ Донецької області. Приїхали в місто Стебник 9 квітня 2022 року.
— Як розвивалися події 2014 року у вашому регіоні?
— Утворювалась “Донецька народна республіка”, псевдореспубліка. Це було у квітні 2014. Місто захопила група бойовиків і почалася війна. Навколо були блокпости, на яких сиділи одні алкоголіки та наркомани. Перевіряли все. Місто постійно обстрілювали. Заходило ДНРівське угрупування, по дорозі жінку вбили, кіоск підірвали, тому що стріляли абикуди.
Магазин згорів повністю, продавчиня згоріла. Під заводами ДНРівці ставили міномети.
У 2014 році в школу №24 поцілили. Довкола будинки розлетілися, ми переїхали до селища Ясногірка, там кожен день снаряди летіли протягом місяця. Ми побачили це все, зібрались і поїхали в безпечне місце. Тоді дитині було 5 років.
— Як війна 2022 року увірвалася у Ваше життя?
— Збирався на роботу о 6:30, почув вибухи з боку аеродрому. Два чи три вибухи. Подивились в інтернеті, що відбувається, там вже написали, що війна почалась. Зателефонували на роботу, сказали, що на роботу не виходимо й невідомо, коли будемо працювати. А потім щодня зранку обстріл, ввечері обстріл. Вибухи у різних місцях міста.
Особливо страшно було, коли в кінці березня прилетіло за 100 метрів від нас.
Добре, що там гора була насипана ще за радянських часів. Вона врятувала, інакше половини вулиці не було б. Вибух пішов з гори у старе місто. Там повилітали в людей вікна та двері.
— Чи були Ви свідком руйнувань цивільних об'єктів?
— Були руйнування на залізничному вокзалі. За два тижні прилетів снаряд в район селищної ради. Там теж будинки були зруйновані. Усе сильніше й сильніше. Потім трішки було затишшя: травень-червень. А згодом з новою силою пішли вибухи. За тиждень у нашому місті Краматорськ не залишилося жодного профтехучилища, всі розбили.
Розбили чотири школи, три вищих навчальних заклади та один інтернат для дітей з особливими потребами. Фактично професійної технічної освіти в Краматорську немає, ніде дітям займатися. В сусідні будинки прилітало, поруч зі школою №10. Школа також постраждала сильно. В селищі поряд зі школою близько восьми будинків розбили.
— Чи виникали труднощі з доступом до продуктів харчування?
— Їздили в центр купувати продукти. В селищі спочатку було проблематично щось купити, потім почали потрошки завозити. Черги були величезні, ціни почали кожен день зростати. Тому що запаси на складах в місті вичерпалися, почали возити з Дніпра. Відстань, а це значить збільшення ціни.
— Чи була можливість отримати медичні послуги під час військових дій?
— Медикаментів ще в лютому взагалі не стало. Найнеобхідніших не було: ані бинтів, ані зеленки, ані анальгіну, ані знеболювальних, нічого не було в аптеках. За два дні все розібрали люди. З медикаментами було дуже важко. У квітні ще були останні лікарі, але вони вже також збирались їхати. У квітні дружині потрібно було піти до лікаря, вона ще застала свого сімейного, але лікарка сказала, що також буде виїжджати.
— Як відбувалась Ваша евакуація?
— Роботи не стало, останнє зі складу відправили й усе. Дружину розрахували, мене не розрахували, але сказали, що магазин зачинено. Усі магазини АТБ зачинялися. Вирішили, що нема чого сидіти, якщо довкола все вибухає. Треба евакуюватися. Зранку 7 квітня поїхали на залізничний вокзал. Божевільна черга була на вокзалі. Люди з діточками маленькими, пенсіонери, дехто з тваринами їхав. Ми сіли в потяг о 18:00, думали поїдемо, а потім нам сказали, що залізничні шляхи перебиті в районі Барвінкового біля залізничного мосту.
Нас висадили, а потім військові перевірили міст і зателефонували залізничникам, що можна якось проїхати. Знову оголосили посадку, ми сіли в потяг. Але коли проїжджали міст, страшно було дивитися. Трупи лежали на шпалах на мосту.
Навколо Барвінкового вигоріло дуже багато будинків. Пожежа була страшенна.
Усі провідниці були із Заходу України, вони їхали та молилися, щоб проїхати цю частину дороги. На колінах стояли у себе в купе. Страшно було. Потяг ледве-ледве їхав, 5 км десь на годину швидкість була. Сюди потяг іде добу, а ми близько 40 годин діставалися. Часто зупинялися через небезпеку. На залізничних станціях стояли довго. І їхали не так, як раніше потяг ходив, а об”їзними шляхами.
— Чи плануєте після закінчення війни повернутися додому?
— Дай Боже, щоб все вціліло і повернемось додому. Надію не втрачаємо, що повернемось. Дуже сподіваємось повернутися додому.
Інтерв’ю опубліковано за фінансової підтримки чеської організації 
