‘Снаряди летіли без кінця і краю...’
Своє життя я прожила у Сєвєродонецьку. Це таке маленьке містечко в Луганській області. 100-130 тисяч людей тут проживало. Я мала гарну улюблену роботу. Це проєктний інститут “Хімтехнології”. Нас там майже 300 осіб працювало. Ми робили проєкти для всього світу. Також, для Росії та України.
— Як війна 2022 року увірвалася у ваше життя?
— Війна застала мене вдома. Спочатку прилетіли дві ракети. Ми якраз були зі собачкою. Ми проживали у селищі, за три кілометри від міста та кілометр до аеропорту. Коли впали ракети — це якийсь жах був для мене. Я вискочила, подивилася, бачу, що вдарили по аеропорту. Зайшла у дім, собака тремтить, тому що дім здригається. Хвилин через п’ять — знову вибух. Я на роботу не пішла, подзвонила, попросила один день відпустки. Це було справді страшно.
— Як розвивалися події у вашому місті?
— Одразу почалися вибухи. З першого дня нас почали обстрілювати. Я згадала, що у 2014 було дуже небезпечно в приватному будинку. І я думаю: “Піду я у місто Сєвєродонецьк із цього селища. У мене там є квартира. Може, це ненадовго”. Взяла собаку та пішла. З четверга по суботу я була у квартирі. А у суботу дуже голосно було. Я зрозуміла, що у квартирі теж небезпечно. Хотіла піти на роботу, там гарне бомбосховище. Але там діточки співробітників були, сказали, що в них алергія на собаку. Я туди не пішла.
Мене запросив наш директор, я у нього була 5 ночей. Обстріли були дуже голосні. Я добігла до нього через ліс, зустріла наших українських військових, вони здивувалися, що жіночка з собакою у лісі робить. Двічі мене зупиняли, я їм документи показала, сказала, звідки я та куди йду. П’ять днів я мешкала у чужих людей та зрозуміла, що це не вихід. Може, вони захочуть виїхати, а може, я — з'їхати.
Другого березня я повернулася до своєї квартири. Я прийшла, там ще було світло, газ і вода. Ми там відпочили. Тільки я душ прийняла, раптом прилетіло в наш двір. Коли я вийшла на вулицю, там була така велика воронка, що я не думала, що таке буває. У нашому дворі у всіх повилітали вікна. Я ще вискочила тому, що в нас почало пахнути газом. Уламком перебило трубу газову на вулиці. Вікон не стало, цей газ почав наповнювати повністю під'їзд.
Ми пішли у шкільне бомбосховище. Це школа в нашому дворі. Коли я туди прийшла, там було майже 1000 людей.
Це дуже велика школа з гарним бомбосховищем. Ми там перебували з собакою до дев’ятого березня. Восьмого були такі обстріли, що влучили в нашу школу та розбомбили її. Бомбосховище здригалось, але всі залишилися живі й все було добре. Коли розбомбили школу, я вирішила повернутися у селище, там де ми з собакою жили. Це було дев’яте березня. Був сніг. Багато снігу по коліно. І ми пішки через ліс пішли.
— Чому ви не покинули місто в перші дні війни?
— Двічі записувалися на евакуацію, але зі мною була онкохвора сестра (Надія) й вона відмовлялася. Вона не хотіла їхати. Ми думали, все пройде, все буде як у 2014-му. Зараз виженуть їх і все буде добре. Потім вже я наполягла. Сестрі хіміотерапія була призначена на перший день війни. У нас не було іншого виходу, як їхати кудись її лікувати. Нас автобусом відвезли до Слов’янська. Там ми переночували, нас прихистили, нагодували, обігріли. Але цієї ночі в Краматорськ прилетіла ракета, влучило в залізничні колії. Наш потяг не міг відвезти нас до Лозової. Спочатку ми довго чекали, потім їхали електричкою до Лозової.
Це було дуже довго. Тягнув нас не електротяг, а теплотяг. Потяги затримувалися.
Потім нас із Лозової повезли до Львова. Потяг їхав 19,5 годин. Якимись полями, луками. Я навіть не знаю, як нас везли. Літаки над нами літали. Ми так боялися! Нам сказали вимкнути телефони й ми їхали без світла. Дуже важка була дорога, тому що ми їхали у вагоні старої електрички. Я взагалі не розумію, як вони нас везли. Дякуємо залізничниками. Вони дуже відважні. Перед тим, як поїхати, я пішла подивитися на будинок, у якому ми були. Він був зруйнований, четвертий і п'ятий під’їзди згоріли. Там була сина квартира. Я хотіла піти на свою подивитись, а мене взагалі туди не пустили військові. Кажуть: “Вам нема чого там дивитися, там весь район просто знищено”. Туди взагалі людей не пускали. Зараз мені сказали, що там усе розграбували.
— Чи були ви свідком руйнувань цивільних об’єктів?
— У квартиру, де ми з собакою жили, було декілька влучань. Сходи у 4-му під’їзді склалися в 9-типоверхівці. Було влучання у квартиру сусіднього будинку, я бачила, там все знищено було. Господар цієї квартири лежав чомусь на вулиці. Чому, я не знаю. Аптеки, магазини зруйнували, мабуть, у перший тиждень.
Снаряди летіли без кінця і краю. Летять, летять, летять. Все місто було в диму.
Прильот — дим стовпом підіймається. Я все це бачила. Я бачила “Гради”, болванки, що стирчать. Майже кожен день ці “Гради” падали. Ми за гуманітаркою ходили, коли затишшя було. Йдеш і бачиш, як стирчать “Гради”, побиті дахи, побиті огорожі, зруйновані будинки. Все це ми бачили.
— Чи були проблеми в місті з продуктами харчування?
— Бігли у свої квартири, брали їжу й знову в бомбосховище. А коли я з міста пішла в селище, нам почали возити гуманітарку.
— Чи виникали труднощі з собакою?
— Я їй повністю довіряла, тому що вона відчуває небезпеку. Вона відчуває ракети, які летять. Вона чує звук раніше, ніж наші вуха. Собаки дуже чутливі. Їх трясе до оцих бомбардувань, до прильотів ракет, розумієте? У нас дві собачки померли. Ніхто не знає, від чого. Кажуть, що це міг бути серцевий напад. Коли починалися обстріли, я її до себе брала та заспокоювала. Тільки так, мабуть, вона й вижила. Дуже багато собак кудись зникли. У дорозі було багато проблем. Місця не було взагалі для людей.
Я зимовий одяг не взяла, але взяла собаку. Тому що для мене було головне забрати сестру, її онука та собаку. Так, вона заважала. Вона заважала у потязі, тому що не могла застрибнути на високі щаблі. Це проблема. Хтось хоче швидше за нас, але не може. Усі лаються: “Знову ця жінка з собакою”. Я там, мабуть, одна така була, але я не могла її залишити. Вона витримала 19 годин у потязі без зупинок і нічого не зробила. Скиглила, очі червоні, дивилася на мене. Я розумію, що вона хоче до туалету, але я нічого зробити не можу. Якось доїхали й все було добре.
— Чи відомо вам про жертви серед цивільного населення?
— Не бачила, але чула. Серед моєї рідні є загиблий. Прийшов погодувати собаку, а міни летіли без кінця та краю. Вони коли летять, свистять і ще якісь уламки розкидаються. Ми з Нікою (собакою) ходили потім їх збирали, тому що ми ще їздимо разом на ровері. Вона мене тягне: я чіпляю повідець за багажник, а вона біжить на рівні переднього колеса. Цих уламків я пів ящика назбирала. Це метал. Гострий такий. Люди гинули від цих уламків.
Ми з часом навчилися розрізняти калібри. Впав гучно, земля тремтить — це 152-й калібр. Трошки тихіше — це 110-й.
Вже розуміли, як із танка стріляють, як з чогось ще. Це дуже страшно.
— Що вам відомо про людей, які зараз перебувають у Сєвєродонецьку?
— Нам розповідають, скільки залишилося. Це статистика, яку нам голова обласної адміністрації розповідає. Людей небагато. Там їм дуже важко. Немає ані світла, ані газу, ані води.
— Чи плануєте після закінчення війни повернутися додому?
— Дуже сподіваюся, що ми скоро повернемося. Дуже хочеться. Бо це наш дім. Я там народилась, виросла. Але зруйновано так, що я не в змозі буду самотужки все зробити. Потрібно, щоб хтось допоміг. Тому що зруйноване — це одне, а ще багато — розграбоване. Те, що наживалося все життя. У мене було все. Я мала добру заробітну плату. Важко, коли у людини все було, а потім нічого немає. Там все розграбоване. Сказали, що поки що наші будинки не придатні для проживання. Але хочеться, дуже хочеться повернутися додому.