‘Дорогами йдеш — а там снаряди, як тюльпани з землі стирчать’

Я Корнійчук Ірина Василівна. Я з Луганської області, з міста Лисичанськ. Я і родом з Лисичанська. Сюди ми приїхали на евакуацію з дітьми ще 6-го квітня та й поки тут і залишилися.

Як розвивалися події 2014-го року у вашому регіоні?

У 2014-му році ми обійшлися легким переляком. Якщо порівнювати, що було тоді й що було зараз, то це — саме легкий переляк. У 2014-му нам теж довелося виїжджати: ми поїхали, бо в нас там бабуся була лежача, потрібно було її доглядати... На території РФ. Зробили тимчасові паспорти переселенців. Ніякої допомоги ми там не отримували, мали самі шукати роботу. В Росії нас і на роботу не дуже хотіли брати, бо на нас дуже великий податок був. Житло теж самі собі шукали. Якось вижили й повернулися до України. Народили синочка. А рано-вранці 24-го лютого почули сильні вибухи.

Чи були ви свідком обстрілів вашого регіону у 2014-му році?

Обстріли були. В нас поряд селище, десь будинків 15-ть розбили. Наші знайомі загинули, щоправда, не на наших очах. Ми вже вранці про них довідалися.

Як війна 2022-го року увірвалась у ваше життя?

Я цього навіть не очікувала. В нас на роботі одна жіночка весь час з паспортом ходила і казала: “Ось скоро буде війна”. А я їй казала: “Та ти що”, ще й сміялася з неї. 24-го лютого я йшла на роботу, була якраз шоста ранку — і тут як гахне! Я до роботи добігла й думаю, як же я додому вертатиму? Нема ані людей, ані маршруток! Аж тут і обстріл почався. Нас тоді ще не чіпляло, тоді били по Сєвєродонецьку, під Сєвєродонецьком.

Потім вже і до нас дісталися, ми ж поруч: Лисичанськ від Сєвєродонецька через річку. Потім вже почалося… З 24-го лютого ми з малою дитиною перебралися до підвалу, там і жили.

Чи виникали у вас труднощі з доступом до харчів?

Я ходила за гуманітаркою, а старші діти малого гляділи. І чоловік так робив, отак ми й бігали — діставали їжу. На початку з продуктами було сутужно. Приходиш в магазин, в тебе готівки немає, є лише гроші на карті. Ти приходиш, а в магазині й взяти немає чого, лише лавровий лист залишився чи щось таке зовсім непотрібне. Потім магазини почали працювати. Ми купували хліб: так буханка 30 гривень коштувала. Борошно було страшне: сіре, смердюче, як пластівці вівсяні, а коштувало від 35 до 50 гривень. Та у нас був знайомий, він сам на себе працював, торгував харчами, овочами. То чоловік пішов йому допомагати, бо всі порозбігалися, ніхто не хотів працювати. А мій чоловік згодився.

Вони виїздили рано-вранці, під обстрілами. Знайомий за чоловіком заїздив і вони їхали торгувати. Так чоловік і отримував гроші, а потім за ці гроші й скуплявся у того ж знайомого. Це вже згодом нам стали привозити до школи продукти. Теж великий ажіотаж був. Давали жменьку якогось цикорію, хлібини шматочок. Я спочатку й не ходила до них. А потім нам гомілки давали, мені як багатодітній матері давали аж п’ять гомілок. Одиноким людям і родинам з двох-трьох людей — по три гомілки видавали.

Чи постраждав ваш дім внаслідок ворожих обстрілів?

Було 3-тє квітня, чоловік ледве вмовив нас піти додому: скупатися, вмитися, поїсти. Ще світло було. Ми скупалися, така тиша була. Навіть мобільний зв’язок ще ловив, я сестрі подзвонила. Питаю: “Як ви там, до хати пішли?” Вона каже: “Так, ми у хаті”. Кажу: “Дякую, хоч сьогодні дали помитися”. Уранці прокинулися, погода тиха-тиха була, та тиша дивна якась. Ми думали, ще трохи перепочинемо. Потім я встала, взяла малого, пішла на кухню. А у нас кухня без вікна, ми так її перебудували.

Аж чуємо жахливе тремтіння! Воно наче тріщало, такий гуркіт стояв, здавалося, дах з дому злетить.

Забігли ми в ту кухню, там і перестояли, а потім чоловік нас закинув у коридор. Тоді повилітали вікна у нас, рами повикручувало. Порушило трохи дах, побило водогін: усі труби порвані були. Як усе стихло, чоловік нас знову відвів до підвалу. Далі ми там і сиділи.

Коли вже сніг ішов — стіни взялися кригою. Тоді ми домовилися з людьми, які виїхали, попросилися в них пожити. Вони мешкали поруч з бомбосховищем. Хотіли пересидіти в них якийсь час, бо ж дитина дуже мала була, чотири з половиною рочки. Це вже тут йому п’ять років виповнилося, ми встигли виїхати до його дня народження.

Поруч сараї були, а за ними — як почались вибухи. Поки ще терпимо було, ми були в хаті. А коли вже надто гучно бахало, чекали перерви й одразу тікали до підвалу. Так нам було найближче.

Чи були ви свідком руйнувань цивільних об’єктів?

Колись був такий день, що я пішла допомагати людям, в яких мій чоловік працював. Чоловік зостався вдома з дітьми, а потім пішов до школи по гуманітарку. І якраз почалися сильні прильоти, комусь навіть ногу пошкодило. Люди одразу кинулись до школи, а їх в школу ніхто не пускав, тож вони бігали хто куди.

Ми тоді теж злякалися: хоч воно не до нас летіло, та звук був страшний. Ми побігли, у нас садок поруч зі школою був. Я стала за парканом, чи то страх такий був, чи що. А там такий паркан був — геть решітчатий. Так я стою й сама з себе підсміююсь: “Ох, оце ‘надійно’ ти сховалася”.

Тоді прилетіло біля вікон моєї сестри. Не скажу точно скільки, десь метрів п’ять від її вікон, повибивало шибки.

Мої старші діти були в сестри. Вона жила на першому поверсі, а ми на другому жили, тож думали, хай краще в неї діти побудуть: раптом що — зможуть у під’їзді сховатися. Діти мої дивом залишилися живі — їх тоді пес врятував: він підірвався і як припуститься навтьоки, а вони за ним слідом. Так і вижили.

А я ж пішла помагати, цибулю перебирати. Вже час вертати додому, а воно гахає й гахає. Я прислухаюся, наче не біля нас. Кинулася йти додому, а воно як почалось. У знайомої в хату влучило. Поки я йшла вздовж школи, поблизу школи щось впало, тоді там теж добряче все вибило...

Руйнування я бачила, спостерігала за Сєвєродонецьком зблизька. Там усе вибухало. А біля нас якось влучило чи в будинок №10, чи в будинок №11, то дах розбило, газопровід пошкодило. У знайомої на дачу влетіло — від дачі не залишилось нічого, лише рів.

Дорогами йдеш — а там снаряди, як тюльпани з землі стирчать. Обстрілювали багато хатин. У нас селище розбите, в моєму районі те саме. Є якісь цілі будинки, але багатьох хат нема. Воно ж все поруч, тож ми, знай, слухали, як усе вибухає. Це не передати словами.

Чи були ви свідком жертв серед цивільного населення?

З моїх нікого не поранило. А серед знайомих — так. Я не бачила, як усе сталося. Знаю тільки, що вони пішли від нашого району. Йшли чотири зупинки вниз, у нас там Червоне поруч (райончик такий, де видавали гуманітарну допомогу), тож вони туди й пішли. Троє їх було: жіночка зі своєю собакою, вона працювала у нас двірником. І двоє трошки неблагополучних… Та все одно ж люди. Їх і розірвало. Якраз ліцей тоді розбили, їх і розірвало біля автозаправки.

Чи була можливість отримати медичні послуги під час військових дій?

Ми питали у кожного знайомого — у кого що було, те й давали. Я три дні лікувалася від високої температури, пила воду. Просто пила воду. Дрімала, пила воду — і так якось попустило. А потім, коли я вже сюди приїхала, отримала сепсис горлової порожнини. Він через ту хворобу почався. Мені плямби якісь лікар вирізав.

А так ми одне одному допомагали. Рятувалися домашніми запасами з аптечок, ділилися. Ми вже виїхали, а сестра моя лишилася. Вона телефонувала, як з’являвся зв’язок. То сестра казала, що якісь медикаменти їм давали там. Знеболювальне, від тиску щось і жарознижувальне давали. А так нічого не було.

Чи вплинули події в Лисичанську на психічне здоров’я дітей?

На психіку дітей це дуже впливало. Старші діти, кому 12-13 років, починали курити, цигарки вимагати. Це не тільки мої, всі так. Діти стали дуже скандальні, роздратовані. А ті, що молодші, здригаються, як шум зачують, кричать, коли сирена. У нас просто не було сирени ніколи, не попереджали нас у Лисичанську. В Сєвєродонецьку інколи кричала ця сирена. А у нас ні, починаються вибухи — і лише тоді ми й розуміємо: тре’ бігти. Тільки маленьке затишшя, у нас є дві хвилини — дістатися підвалу.

Бувало, що я вночі бігла боса й капці несла в руках. Летіла! Вже у підвалі розуміла, що холодно буде, а так в чому була — в тому й тікала.

Чоловік сина тяг, бо я ж не донесу, ще й темно. Світла не було. Менший в мене став пісятись через раз. Щось десь бахне — він вже питає: “мамо, що це?” Машина десь загуділа — “мамо, що це?” Зараз спить зі мною, бо йому страшно. Гуляємо, та тільки він сирену зачує біжить: губи біліють, синіють, серце вилітає. Хворий. Як я розумію, дуже багато таких дітей, це все на них дуже вплинуло. Син, мабуть, ніколи цього не забуде. Нещодавно, два чи півтора місяця назад, чи щось прилетіло, чи щось наші збили, а ми почули… Боже, він як партизан: умить чкурнув до під’їзду. Схопив мої пакети з продуктами, тягне їх, а я стою — не можу з місця зрушити, мною аж трусить. Кажу: “Синку, кидай їх, тікаймо!” А він: “А сумки?”

Завели песика, щоб малому не було сумно, щоб трошки більше він бавився, щоб приходив до тями. Кажуть, тварини стрес лікують. Благо, що розмовляє, не затинається синок. Це дуже добре. Бо у 2014-му році у наших знайомих хлопчик аутистом став. Так на нього все вплинуло.

Що спонукало вас евакуюватися з Лисичанська?

Ми були у сусідів, попросилися жити в їхній квартирі. Йде їхній двір, а потім така маленька доріжка, автівка може проїхати, сарай. Вже за сараями газова будка і там в нас кіоски були. Туди вночі почало дуже сильно прилітати, будинок аж здригався увесь. Думаю, чи нас тут засипле, чи там, усе одно не виберемося. Думала, що нас снарядами вб’є: почались сильні прильоти, дуже почали бити. Я вже не витримала, зателефонувала знайомому чоловіку, який евакуював людей, працював безкоштовно. Та треба було йти аж до пожежної частини, пішки йти, а з дітьми страшно.

Я не за себе боялась, я за дітей дуже хвилювалась. Боялася, що побачать, як мене вб’є. Боялася побачити, як їх уб’є.

Щоб не йти, запитала: “Зможеш приїхати забрати, бо дуже страшно?” Він каже: “Можу”. О десятій ранку під’їхав до кіосків — і якраз тільки ми виходимо, десь поруч у селище прилетіло. Кажу: “Боже, поїхали!” Ледве сіли, всю дорогу цілувала іконку. Малого притисла до себе. Дуже страшно було, все місто розбите. Ми дочекалися дизеля, вже дизелем нас на Слов’янськ повезли, а звідти поїхали у Львів. У Слов’янську ми теж довго стояли й безупинно звучала сирена.

А потім я прислухалась. “Град” бахкає — а я думаю: “Де ж тут ховатися?” Сиджу на пероні й планую: “Раптом що — малих жбурну туди”, й підсідаю ближче до рейок. Дуже страшно було. Вночі, о десятій вечора, ми сіли в потяг. Поїзд рушив, потім знову ми десь зупинилися, бо обстріли були. Так ми й виїхали. Я досі не вірю, що ми живі... Їмо, спимо... Дім сниться часто... Ми ані одяг свій не забрали, ані фотографії, тільки документи прихопили. В чому були, в тому й поїхали.

Чи плануєте після закінчення війни повернутися додому?

Я туди не повернусь. Там зараз окуповано, але я знаю, що наші хлопці відвоюють нашу землю. Але нам вже немає куди вертати. Ніхто там нічого не відбудує. Благо, що ми ще молоді. Можемо ще щось побудувати, заробити. А дивлюся на пенсіонерів, от їх мені дуже шкода. Усе життя було гніздо, а потім його нема...

Хотілося б повернутися — до батька на могилку ще раз сходити та й все. Там тільки один страх залишився.

Двічі я туди поверталась — і двічі так було. Втретє не повернуся. Ні, не повернуся. Будемо якось тут облаштовуватися. Дітвора росте, буде навчатися. Будемо заробляти, поки руки роблять, ноги ходять. Після того всього в душі померло оце прагнення щось накопичувати, щось збирати. Майбутнє просто зникло. Для кого? Щоб знову все втратити? Нащо? Щоб знову все кидати та тікати?

Я навіть не знаю, як тих назвати. Їх не жінка народила. Звідки вони взялись? Так не можна, ми ж до них не приходили. Прийшли вони, як-то кажуть, “визволяти”. Від кого? Нас — від самих себе? Я думала, ми погано жили. А все ж таки ми жили…