У трьох словах про російську ненависть

Рік тому українська армія звільнила Бучу. Ця коротка публікація буде не про нашу, українську, ненависть до всього російського і до росіян, а про їхню ненависть до нас — українців. І зародилася їхня ненависть набагато раніше, ніж настало 24-те лютого. Вона зародилася навіть раніше, ніж настав 2014-ий рік, і дата такого зародження лежить десь далеко — чи то у часах Помаранчевої Революції, чи то ще раніше, у день проголошення нашої Незалежності…

“Вони ненавидять нас набагато довше, ніж ми їх”, — так мені сказав батько впритул розстріляного росіянами хлопця.

24-го березня 2023-го року група юристів, психологів та журналістів ХПГ побувала у м. Буча Київської області. Містяни звикли до приїздів гуманітарних місій та медіа, схвально реагують на пропозицію взяти участь в інтерв’ю та вихваляються, що стали зірками YouTube завдяки блогерам-мільйонникам. Дивишся на них, і трохи забуваєш, що всі вони насправді — жертви жахливих воєнних злочинів.

Із 49-ти прийнятих за день людей, 33 людини втратили рідних. Це — мала частина всіх постраждалих, але тенденції яскраво простежуються. Людей масово вбивали російські військові прямими пострілами. Це був не “Град”, не “Смерч”, не “Ураган”, де шанс вижити і померти — це удача, випадковість для потерпілого. У Бучі росіяни чинили умисні розстріли чоловіків — впритул, спеціально. А головне — без явного мотиву.

Один вбитий чоловік вийшов погуляти з собакою, інший ішов вулицею до своєї хворої мами, ще один — їхав на автомобілі, евакуйовуючись. Це були навіть не розстріли по списках патріотів, як в інших населених пунктах. І не планомірне знищення колишніх співробітників поліції, які можуть чинити опір окупаційній владі. Це була бездумна стрільба проти мирного чоловічого населення. Тому, що на думку росіян, чоловікам треба померти.

Я не уявляю, як це можна пояснити, окрім слова “терор”.

Утім єдине, що росіяни спромогтися сказати у своє виправдання за рік: що Буча — фейк.

Буча може комусь здаватися фейком, допоки він не почує сліз постраждалих людей. Допоки не побачить, як у них дрижать руки і голос. Допоки не зрозуміє, що для них — через рік — нічого не забуте. І не буде забутим ніколи.

Чи можливе примирення з росіянами та Росією?

Що ж, поїдьте в Бучу і спитайте людей.

Головне питання, яке мене бентежило протягом усього візиту: “Навіщо росіяни це робили?”. Вони ж не могли не розуміти, що люди, які живуть в населеному пункті, — не є для них загрозою. Вони не мають зброї та навіть якщо зберуться у хоч якийсь загін, будуть швидко знищені танками та артилерією.

Люди не були загрозою.

“Ми були не загрозою, а занозою для окупантів”, — пояснила мені на прийомі жінка, яку поранив снайпер. — Ми були занозою, бо росіяни нас ненавидять. За що? За те, що краще живемо. За те, що вони у своїй “‘великій” (що аж ніяк не від слова “велич”, а лише від констатації розміру) Росії, маючи газ та нафту, не нажили собі ні квартир, ні айфонів. Жарти про унітази — ніякі не жарти, бо самі окупанти казали про заздрість до матеріальних багатств українців. Як заздрить маленька дитина.

А маленька дитина, коли не може щось отримати, — вона його ламає.

Отак тисячі маленьких недолюдей — російських військових, зламали долі десяткам тисяч українців.

То чи можна колись пробачити росіян?

Поїдьте, спитайте у Бучі.