Купки цегли, змішані із шифером. Як ми тиждень документували у Сумській та Харківській області

Медіадиректор ХПГ рефлексує про побачене в Охтирці, Тростянці та північній Харківщині. Протягом поїздок 24-28 жовтня ХПГ зібрала від мешканців сотні заяв на правову та гуманітарну допомогу.

Під час кількаденних поїздок теренами поствоєнних Сумщини та Харківщини ми з колегами Ганною Овдієнко та Максимом Ревякіним вигадали новий тренінг: “Як відрізнити наслідки війни від звичайної занедбаності”. Для останньої мешканець села Слатине на ім’я Сергій вигадав термін “наслідки життя”, який нам дуже сподобався. Довоєнне метафоричне прирівнювання стану українських доріг до наслідків спрямованих бомбардувань доведено на практиці: вирви від снарядів інколи дійсно губляться посеред ям, а з’ясувати, коли саме і внаслідок чого стіни будинку почали відцентровий рух, подекуди може тільки радіовуглецевий аналіз.

Але є одна надійна ознака наслідків війни — купки цегли, змішані із шифером, залишками парканів та часто побутовими речами. Раніше б це назвали будівельним сміттям. Кожна така купка — це чийсь розібраний на шматки та перемішаний побут. Як ніби вашу кімнату подрібнили у блендері і висипали на довгі місяці лежати посеред вулиці.

Найпростіше було документувати залізничний вокзал в Охтирці: ви просто приїжджаєте на рівнинну площу і робите світлину, яка засвідчує порожнечу. На супутниковому знімку тут ще дійсно видно вокзал. Not anymore.

В Охтирці на ‘підозрілих людей з камерами’ донесли в поліцію, і Ані з Максом довелося хвилин 10 все пояснювати місцевому тероборонівцю та, телефоном, керівництву поліції. Я у цей час фотографував іншу вулицю і захищався від пильності місцевих бабусь акредитацією Міноборони.

У Тростянці місцева влада запросила до нас півсотні людей, і доки за нами з Максом ганялися на машині підозрілі мешканці, Аня приймала в кабінеті по 3-4 людини одночасно. Усі ‘тяжкі’: у багатьох загинули близькі, когось тримали в ув’язненні, хтось усиновив дітей, чия мати закрила їх власним тілом. Приходили двоє веселих електриків, які підірвалися на міні, і які весь час базікали і жартували.

На тростянецькому вокзалі досі стоїть відомий сплющений і спалений вагон. У цьому ж вокзалі росіяни утримували без їжі кількох людей, яких просто залишили, зрозумівши, що час відступати.

В Охтирці я спілкувався із Любов’ю та Василем Максимчуками. Їхній 41-річний син Максим загинув 25 лютого, готуючи бомбосховище у дитячому садку і потрапивши під ракети. Прийшовши до нас на прийом у приміщення, надане міськрадою (сама будівля міськради знищена), Любов та Василь постійно розмовляли із однією жінкою. Із Оксаною у них є дещо спільне. 25 лютого у тому ж дитячому садку загинув її чоловік.

Рівно через 8 місяців потому Оксана все ще не може оговтатись. Вона показує мені на телефоні моторошні кадри, зняті з дрона, де вона стоїть навколішки перед своїм пораненим чоловіком, намагаючись зупинити кровотечу. На її власному відео — пляма крові, яка лишилася, коли швидка все ж приїхала й забрала її чоловіка.

Жінка не переставала плакати і врешті просто пішла. Ми розшукали її на роботі на автомийці і дали заяви на юридичну і гуманітарну допомогу, які за неї заповнювала донечка (без окулярів Оксана погано бачить).

На звільненій Харківщині ми відвідали Слатине. Як сказав місцевий староста, селище фактично не було під окупацією: подібно до Василенкового, де ми були до того, тут був фронт.

Наш провідник Слатиним люб’язно показав нам усі зруйновані будівлі та зрештою навіть допомагав лагодити склопідіймач у нашій машині. Під час нашого візиту Сергій якраз організовував евакуацію добре відремонтованої школи в районі, який він називає Беверлі-Хіллз. Поміж крилами будівлі школи — кратер.

Дехто з мешканців залишався, щоб роздавати гуманітарну допомогу та рятувати односельчан від пожеж. Дехто ще був би радий русскому миру — незважаючи на вирви та нерозірвані снаряди на власному подвір’ї. Мабуть, такий русский мир їх теж влаштовує. Місцеві, до речі, називають своє селище Слатіно — з наголосом на останньому складі, типу на ма-а-сковський лад. Цей дивовижний та загадковий світ наголосів у східноукраїнських ойконімах продовжує вражати. Я починаю думати, що це наслідки якоїсь секретної радянської програми із заплутування іноземних армій та виявлення шпигунів, які будуть ставити наголос, оманливо використовуючи лінгвістичні закономірності та здоровий глузд — ось тут їх і виявить КГБ.

На понівечений вокзал Слатиного тепер кілька разів на день приїжджає красива електричка.

Далі на північ — Прудянка. Там ми не їздили, лише проїжджали повз. Але судячи з краєвидів уздовж траси, роботи там багато.