Почалось усе з того, що в місті з’явилися сторонні люди й стали залучати місцевих. Навіть ті люди, з якими я працював, пішли. І що цікаво: той самий завод нафтопереробний, на якому я працював, платив їм за те, що вони були так званими “ополченцями”. Я особисто розмовляв з такою людиною, питав, як це він… А він мені: “Ти ж гроші не отримуєш, а я отримую”.
Мені самому хотіли автівку розбити. Я їздив на роботу, на своїй автівці виїздив на ринок, ставив автівку біля кіоску зі знайомими дівчатами, там її лишав, а сам вахтою їхав на завод. Одного разу приїхав, а мені дівчата й кажуть: “Сергію, прибери автівку, більше не став”. Це тому що у мене прапорець висів український і на капоті було наклеєно “Україна”. Я й припинив там автівку лишати.
У нас почали зникати автівки. Чомусь з’явилися такі убогі автівки в місті, я таких ніколи не бачив. Навіть мій знайомий, який їздив на хорошій іномарці, на такій почав їздити. Стрів його у магазині, питаю: “Привіт, а де ти взяв цю автівку?” А він каже: “Та це я взяв кататися, а свою заховав”.
Наше місто поділили на три угруповання. Кожного дня були якісь пограбування. У мене знайомий казав: “Ти ж бачиш, працюють люди: вночі пограбували, а вже на ранок знайшли”. Я кажу: “Слухай, рідний, чому при [українській] владі не було таких пограбувань?” Пояснював, що вони самі грабують, а потім “знаходять”: якогось наркомана чи алкаша підставили та й потому. У мене сусід був наркоман, царство йому небесне, вони його забрали з собою окопи рити. Він з Луганська пішки прийшов.
Як війна 2022-го року увірвалась у ваше життя?
Моя дружина була на роботі. Я зазвичай прокидався та забирав її. Вона телефонує мені (чи о п’ятій, чи о шостій ранку) й каже: “Сергію, війна”. Я кажу: “Не зрозумів”. Хоча вже попереджали, що буде війна. Син казав, що на кордоні якийсь рух.
Чи були ви свідком руйнувань цивільних об’єктів?
Один з найбільших вибухів був, коли за наводкою наших, місцевих, прилетів снаряд. Влупили вони… Якась установка стояла (нижче гуртожитку Нафтохіміка). В цю установку влучив снаряд, саме туди влучив. Повилітали вікна в дев’ятиповерхівці, в ресторані вікна повилітали, це був дуже сильний вибух.
Потім на другий-третій день вдарили: хотіли, мабуть, влучити в телевізійну вежу, а влучили в магазин “Городок”. Він згорів.
У мого знайомого хата залишилась ціла, а все навкруги зруйноване. Він мені фото присилав і відео, як він сусідці допомагав, ногу перебинтовував. Він показував її будинок — нічого не залишилось. І навколо нього — нічого. Все розбите, лише його хата вціліла. У іншого знайомого магазин на вокзалі стояв. Там прилітало біля магазину. Магазин пограбували, це мені сват казав. У вокзал прилітало, там воронка добряча.
Чи виникали труднощі з доступом до харчових продуктів?
Проблема була з грошима. Їх не легко було перевести в готівку. Потрібно було стояти в черзі до каси, щоб перевести в готівку певну суму. Ніщо ніде не працювало вже. У нас на третій день навіть поліція евакуювалася.
Чи була можливість отримати медичні послуги під час військових дій?
У перший день [повномасштабного вторгнення] я пішов, обходив лікарню. Я на пенсії був і хотів знову піти працювати водієм, а для цього мені потрібно було забрати медичну довідку. Якраз 24-те було… Їх [у лікарні] вже не було, вони [лікарі й медперсонал] вже евакуювалися. Я не знаю, чи міська лікарня працювала, це була приватна лікарня (навіть не лікарня, а поліклініка “Богатир”). Там ми проходили медогляди. Все, їх вже не було. Швидка працювала. Швидка нормально працювала.
Де ви переховувались під час обстрілів?
Ми були весь цей час у кумів: у них двоповерховий будинок, а на першому поверсі напівпідвальне приміщення. Ми у них весь час були. А у нас після 2014-го року погріб почав текти, влітку. А сина погріб ми віддали сусідам — у них дітей багато, тож ми їм дозволили переховуватись у тому підвалі.
Як відбувалась ваша евакуація з міста?
Ми 12-го числа поїхали. Я вже не хотів залишатися, оскільки вже бачив це у 2014-му році. Тому що важко, коли над тобою літає. Ми спочатку вирішили одразу виїхати. Ми виїхали, а потім повернулись. І коли ми повертались, було перегрупування. І перед в’їздом до міста ми питали військових: “Що там з Лисичанськом?”. Вони сказали: “Все, туди вже росіяни зайшли”. Я кажу: “Так швидко”. Але ми все одно туди поїхали. Там не було ще росіян. Були всі наші, якраз тоді бої йшли в Сєвєродонецьку.
Чи маєте куди повернутись після закінчення війни?
Стоять стіни, та що з того. Снаряд коли прилетів… Там декілька було прильотів саме в наш район, бо перші декілька днів там базувалися наші хлопці, саме в нашому будинку. У нас навіть фотографії є: як вони там жили. Вони навіть килими поскручували! Все згорнули, посунули в один бік, щоб нічого не забруднити. Тож [оскільки там були українські військові], туди прилітало добряче.
Поруч будинок сина. Теж сину прилітало — так, що ворота повністю на будинок залетіли. А у мене вилетіли рами. Вікна всі побиті, кут стіни побитий, дах. Сват приїздив, з паркану знімав шифер і перекривав. Дещо сам привозив. Перекрив дах, щоб ніде нічого не затікало. А все інше він просто позабивав, двері металеві. Та він каже: “Я приїжджаю, все відчинене”. Постійно відчинене… Потім жили росіяни у нас… Але після того, як пожили росіяни, у нас нічого не залишилося.
Все життя, як-то кажуть, жив-жив… Аби щось сину залишилось, доньці залишилось… Все, немає нічого абсолютно. З чим поїхали, те і є.
Літературна редакторка: Марина Гарєєва, випускова редакторка: Емілія Приткіна.
Інтерв’ю опубліковано за фінансової підтримки чеської організації 
