‘У моєму дворі три снаряди розірвалося’, — жителька Богданівки

Я Гергель Марія Петрівна. Живу у селі Богданівка, у Броварському районі Київської області. Я вже давно на пенсії, ніде не працювала. Троє дітей у мене: посередині син, а по боках — доньки. Зараз дві мої доньки у Німеччині. І онуки мої там. У мене семеро онуків, шестеро правнуків.

Могли уявити, що буде повномасштабна війна?

По телевізору казали, що нічого не буде, що ніхто не нападе. Я не могла подумати, що Росія така дурна, щоб розпочати війну. Невже вони такі дурні? Ой, не має права залазити в чужу кишеню! Неправильно зробив [Путін]. Не виграє, пригадаєте мене, не виграє. Не зможе виграти.

Я по Божому Закону кажу: з меча почав ти, то меч по тобі й піде.

Не могла, не могла я собі уявити, що брат на брата нападе. Таке мені у голову не вкладалося. Це раз. По-друге, думаю, сімдесят два чи скільки було років Путіну? Думаю, невже він такий дурний, що візьме та почне війну? Іди, дядько, поживи, щоб тобі було спокійно. Хоч на старості років! От як я прожила, то я вже потребую не якусь там імперію російську робити, а маю для себе пожити. Чого це воювати? Стид і сором! У мене ж там родичі є, коло самої Москви живуть. Я там десять діб була — як один день промайнули. З сином їздили туди, ще у вісімдесятих роках.

Як почалася ця війна, я тут проживала весь час.

Восьмого березня 2022-го року почали танки заходити по нашій центральній дорозі. По Богданівці. Я нарахувала 35 тих танків.

Бачу, їм кінця-краю немає. Думаю, що їх рахувати. Бачу, заїхали повністю вже. Заїхали сюди, а тоді ці хлопці тут оселились і в мене тут по сусідству штаб-квартира була. От у тому будинку: звідти діти виїхали, а вони й зайняли місце. А до школи вони звозили всіх своїх контужених — лікували їх у школі.

А тоді вони ходили з автоматами, по два чоловіки, і приходили до мене сюди. Я сиділа у погребі, ще не спалено було. Стукають вони у двері. Кажу: “Заждіть, хлопці, я ще з погреба не вилізла”. Виходжу — і до них: “В ім’я Отця, Сина і Святого Духа, амінь. Що скажете?” Пауза. Думаю: “Може, моляться?” Кажуть: “З ким живете?” Кажу: “Я і син до 60 років. Подивитись хочете?” — “Так”. Один залишається тут, а другий іде зі мною по хаті. Кажу: “Не бійся, тут тебе ніхто не вб’є. Нікого тут немає, крім мене і сина” (а син тоді ще у погребі сидів). То цей пішов, усе навколо обдивився та й пішли обидва.

Не встигли одні піти — вже інші стукають. Приходять — знову так само хрещуся. Прийшли вже ці, з автоматами. Вони так не ходять, лише з автоматами. Прийшли з автоматами і кажуть: “Може, ви їсти хочете?” Кажу: “Їсти поки є. Може, хіба що хліба дасте?” “В нас, — кажуть, — і в самих хліба нема”. Я ж їх запитую: “Хто ви за національністю? Богу моліться!”

А ще питала: “Чи хочеш воювати?” Питаю чеченця, а він каже: “Та ні, не хочу. То Путін хоче”.

Кажу: “Молися Богу і таких, як я, не вбивай, зрозумів? Бо до пекла потрапиш”. Бо я та людина, яка 30 років тут співала у хорі, в мене Бог на першому місці, щоб знали! То якийсь із них почав кричати: “Аллах!” Обійняв мене і кричить: “Аллах! Отець Небесний, рятуй нас!” Отак їхні кричали переді мною.

Богданівку обстрілювали?

Я не знаю, які це вже числа були, знаю одне, що до того пищало, вищало, — я думала, що це воно таке коїться. Син підійшов до мене й каже: “Що ти слухаєш коло вікна!” А воно пищить! Я думала, може, то якісь коти чи діти пищать, ніяк не могла зрозуміти. А то вже навкруги все било.

Бачте, он снаряд розірвався. У мене три снаряди прилетіло. Ще я поки не поїхала, вони тут бомбили. А ми, знай, ховалися. Я їх питаю: “Що нам робити?” — “Ховайтеся у погріб”. То я або в цей, або в той. Це сарай був, а потім мене онука попросила — і я дозволила зробити з нього “дачу”. Коли я поїхала, то мені вже сусід сказав, що 29-го березня тут пекло було. Уявіть, снаряд вдарив — і спалахнула ця машина, їхня спецмашина.

При мені вони заїжджали. БМП. Все при мені. Вони їдуть і не відчиняють воріт, а прямо їдуть на паркан.

Четверо діб я до Бога молилася, щоб вони забралися, бо наші ж б’ють по тих машинах. За четверо діб забрали свою машину.

Як і коли ви вирішили евакуюватись?

Я й не думала евакуюватись. А вже 19-го числа стали виїжджати, Богданівка виїздила. І наших два автобуси величезних везли людей. А моя донька зайшла (вона теж тут живе, тільки трохи далі). Так вони прийшли й кажуть: “Збирайтеся! Бо будуть палити тут усе”. А я: “Ні!” Так вона мене ще й за виворіт взяла та й каже: “Що ти собі думаєш!” Так ми сіли до машини. Це було 19-го березня, після обіду.

Я ще Богу помолилася. Кажу: “На тебе, Отець Небесний, залишаю свою хату і за кожен міліметр молюся”. І поїхала.

Переночували в Броварах, а тоді з Броварів на Черкащину поїхали. У Христинівку, місто коло Умані. А тоді на Хмельниччину поїхали, бо то моя Батьківщина. До своєї рідні я поїхала. Ми півтора місяці там були. Десь 29-го квітня я приїхала, повернулася. Тут був страшний суд. Я прийшла — нічого не впізнаю.

Що з вашим будинком?

Влізти в хату вже ніяк не можна було. Вікна побиті. Нагорі побито все. Мені сказали, як дивились, на 50 відсотків. Всередині там ціла щілина пішла. Веранда на 100 відсотків [зруйнована]. Ну це ж видно, що на 100. Одна стіна й та ледь тримається. А ось тут була споруда онуки. Вони там собі кімнату зробили. Усе знищено.

Що відбувалося в селі?

Страшний суд, казали люди. Уявіть: як снаряд вдарив, це горить. Тут усе таке сучасне було і палало. Це готова будівля, онука моя побудувала, 40 квадратних метрів кімната була. Там усе ми повикидали. Гараж у мене був. А вже, бачте, все інакше зроблено.

Все, що в мене було, все згоріло. Як воно тут горіло, пекло! Оно, дивіться, погоріло. Це син мій уже стягував. Он там такі ломаки були — і їх спалили.

Тут магазинів багато було, а вони як прийшли — обібрали все. Один магазин, другий — вони обібрали, двері повідчиняли. В’їжджали, зухвало ставилися.

Все переламали. Машинами б’ють, танками б’ють. Негарно себе вели. Я ж кажу, син пішов по воду з ними, а рука білою хустиною перев’язана. На знак того, що по-хорошому йде. Я дала хустину, перев’язали руку — він і пішов. Поки води приніс, я вже заглядала, думала: “Що ж я відправила? Що я собі думаю? Краще б вже сама пішла”. Отак сина виглядаю, а воно вже стріляє звідти.

Чи змінилося ваше ставлення до росіян?

А що я скажу, я як почула, що 74 відсотки — зомбований народ. Це якби я пішла до когось, зайшла в хату та й почала керувати. А в мене з хати речі позабирали: килим забрали, забрали ковдри, позабирали одяг. Але, дякувати Богу, залишили мені холодильник. Ще якісь написали мені “Ми вас любимо” й підписалися: отець такий-то, син такий-то. Бачили, що в мене Біблія лежить, то, мабуть, і не сміли. От телевізор у мене не побили. А в людей он, казали, що не могли зняти телевізор і розбили. А в мене набрали: одяг мій, рушники нові позабирали. Та хай ходять, мені їх теж шкода. Що я вам можу сказати, воно якесь нещасне, я не знаю. А люди, оці 74 відсотки, це зомбований народ. Я і не гадала, що вони можуть отак нахабно вчинити.

Змінилося ставлення, звісно, змінилося. Щось їм пороблено, я вважаю. Це треба голови не мати, щоб почати війну з Україною. Нащо тобі? Живи собі гарно. Возіть нам продукцію, ми — вам продукцію. Ви нам — газ, а ми вам — пшеницю. Правильно чи ні? Це ж багата країна, це житниця всього світу, Україна. Мама моя ще так її називала, а мама моя 102 роки прожила! При пам’яті померла. Бог на першому місці й ми всі дуже набожні люди.