Меню
• Інтерв’ю   • Голоси війни
Олексій Сидоренко, 27 березня 2023
доступно: in English на русском

‘У моєму дворі три снаряди розірвалося’, — жителька Богданівки

Марія Петрівна давно на пенсії, має двох доньок і сина, шестеро правнуків. Разом з сином опинилися в російській окупації, по сусідству з її хатою росіяни облаштували штаб-квартиру. Пані Марія закликала російських військових не забувати Бога й не чіпати мирних мешканців села.

Я Гергель Марія Петрівна. Живу у селі Богданівка, у Броварському районі Київської області. Я вже давно на пенсії, ніде не працювала. Троє дітей у мене: посередині син, а по боках — доньки. Зараз дві мої доньки у Німеччині. І онуки мої там. У мене семеро онуків, шестеро правнуків.


Могли уявити, що буде повномасштабна війна?

По телевізору казали, що нічого не буде, що ніхто не нападе. Я не могла подумати, що Росія така дурна, щоб розпочати війну. Невже вони такі дурні? Ой, не має права залазити в чужу кишеню! Неправильно зробив [Путін]. Не виграє, пригадаєте мене, не виграє. Не зможе виграти.

Я по Божому Закону кажу: з меча почав ти, то меч по тобі й піде.

Не могла, не могла я собі уявити, що брат на брата нападе. Таке мені у голову не вкладалося. Це раз. По-друге, думаю, сімдесят два чи скільки було років Путіну? Думаю, невже він такий дурний, що візьме та почне війну? Іди, дядько, поживи, щоб тобі було спокійно. Хоч на старості років! От як я прожила, то я вже потребую не якусь там імперію російську робити, а маю для себе пожити. Чого це воювати? Стид і сором! У мене ж там родичі є, коло самої Москви живуть. Я там десять діб була — як один день промайнули. З сином їздили туди, ще у вісімдесятих роках.

Марія Гергел, Богданівка

Марія Гергел, Богданівка

Як почалася ця війна, я тут проживала весь час.

Восьмого березня 2022-го року почали танки заходити по нашій центральній дорозі. По Богданівці. Я нарахувала 35 тих танків.

Бачу, їм кінця-краю немає. Думаю, що їх рахувати. Бачу, заїхали повністю вже. Заїхали сюди, а тоді ці хлопці тут оселились і в мене тут по сусідству штаб-квартира була. От у тому будинку: звідти діти виїхали, а вони й зайняли місце. А до школи вони звозили всіх своїх контужених — лікували їх у школі.

А тоді вони ходили з автоматами, по два чоловіки, і приходили до мене сюди. Я сиділа у погребі, ще не спалено було. Стукають вони у двері. Кажу: “Заждіть, хлопці, я ще з погреба не вилізла”. Виходжу — і до них: “В ім’я Отця, Сина і Святого Духа, амінь. Що скажете?” Пауза. Думаю: “Може, моляться?” Кажуть: “З ким живете?” Кажу: “Я і син до 60 років. Подивитись хочете?” — “Так”. Один залишається тут, а другий іде зі мною по хаті. Кажу: “Не бійся, тут тебе ніхто не вб’є. Нікого тут немає, крім мене і сина” (а син тоді ще у погребі сидів). То цей пішов, усе навколо обдивився та й пішли обидва.

Не встигли одні піти — вже інші стукають. Приходять — знову так само хрещуся. Прийшли вже ці, з автоматами. Вони так не ходять, лише з автоматами. Прийшли з автоматами і кажуть: “Може, ви їсти хочете?” Кажу: “Їсти поки є. Може, хіба що хліба дасте?” “В нас, — кажуть, — і в самих хліба нема”. Я ж їх запитую: “Хто ви за національністю? Богу моліться!”

А ще питала: “Чи хочеш воювати?” Питаю чеченця, а він каже: “Та ні, не хочу. То Путін хоче”.

Кажу: “Молися Богу і таких, як я, не вбивай, зрозумів? Бо до пекла потрапиш”. Бо я та людина, яка 30 років тут співала у хорі, в мене Бог на першому місці, щоб знали! То якийсь із них почав кричати: “Аллах!” Обійняв мене і кричить: “Аллах! Отець Небесний, рятуй нас!” Отак їхні кричали переді мною.

Богданівку обстрілювали?

Я не знаю, які це вже числа були, знаю одне, що до того пищало, вищало, — я думала, що це воно таке коїться. Син підійшов до мене й каже: “Що ти слухаєш коло вікна!” А воно пищить! Я думала, може, то якісь коти чи діти пищать, ніяк не могла зрозуміти. А то вже навкруги все било.

Пошкоджений будинок Марії Гергел, Богданівка

Пошкоджений будинок Марії Гергел, Богданівка

Бачте, он снаряд розірвався. У мене три снаряди прилетіло. Ще я поки не поїхала, вони тут бомбили. А ми, знай, ховалися. Я їх питаю: “Що нам робити?” — “Ховайтеся у погріб”. То я або в цей, або в той. Це сарай був, а потім мене онука попросила — і я дозволила зробити з нього “дачу”. Коли я поїхала, то мені вже сусід сказав, що 29-го березня тут пекло було. Уявіть, снаряд вдарив — і спалахнула ця машина, їхня спецмашина.

При мені вони заїжджали. БМП. Все при мені. Вони їдуть і не відчиняють воріт, а прямо їдуть на паркан.

Четверо діб я до Бога молилася, щоб вони забралися, бо наші ж б’ють по тих машинах. За четверо діб забрали свою машину.

Як і коли ви вирішили евакуюватись?

Я й не думала евакуюватись. А вже 19-го числа стали виїжджати, Богданівка виїздила. І наших два автобуси величезних везли людей. А моя донька зайшла (вона теж тут живе, тільки трохи далі). Так вони прийшли й кажуть: “Збирайтеся! Бо будуть палити тут усе”. А я: “Ні!” Так вона мене ще й за виворіт взяла та й каже: “Що ти собі думаєш!” Так ми сіли до машини. Це було 19-го березня, після обіду.

Я ще Богу помолилася. Кажу: “На тебе, Отець Небесний, залишаю свою хату і за кожен міліметр молюся”. І поїхала.

Переночували в Броварах, а тоді з Броварів на Черкащину поїхали. У Христинівку, місто коло Умані. А тоді на Хмельниччину поїхали, бо то моя Батьківщина. До своєї рідні я поїхала. Ми півтора місяці там були. Десь 29-го квітня я приїхала, повернулася. Тут був страшний суд. Я прийшла — нічого не впізнаю.

Що з вашим будинком?

Влізти в хату вже ніяк не можна було. Вікна побиті. Нагорі побито все. Мені сказали, як дивились, на 50 відсотків. Всередині там ціла щілина пішла. Веранда на 100 відсотків [зруйнована]. Ну це ж видно, що на 100. Одна стіна й та ледь тримається. А ось тут була споруда онуки. Вони там собі кімнату зробили. Усе знищено.

Що відбувалося в селі?

Страшний суд, казали люди. Уявіть: як снаряд вдарив, це горить. Тут усе таке сучасне було і палало. Це готова будівля, онука моя побудувала, 40 квадратних метрів кімната була. Там усе ми повикидали. Гараж у мене був. А вже, бачте, все інакше зроблено.

Все, що в мене було, все згоріло. Як воно тут горіло, пекло! Оно, дивіться, погоріло.

Все, що в мене було, все згоріло. Як воно тут горіло, пекло! Оно, дивіться, погоріло.

Все, що в мене було, все згоріло. Як воно тут горіло, пекло! Оно, дивіться, погоріло. Це син мій уже стягував. Он там такі ломаки були — і їх спалили.

Тут магазинів багато було, а вони як прийшли — обібрали все. Один магазин, другий — вони обібрали, двері повідчиняли. В’їжджали, зухвало ставилися.

Все переламали. Машинами б’ють, танками б’ють. Негарно себе вели. Я ж кажу, син пішов по воду з ними, а рука білою хустиною перев’язана. На знак того, що по-хорошому йде. Я дала хустину, перев’язали руку — він і пішов. Поки води приніс, я вже заглядала, думала: “Що ж я відправила? Що я собі думаю? Краще б вже сама пішла”. Отак сина виглядаю, а воно вже стріляє звідти.

Чи змінилося ваше ставлення до росіян?

А що я скажу, я як почула, що 74 відсотки — зомбований народ. Це якби я пішла до когось, зайшла в хату та й почала керувати. А в мене з хати речі позабирали: килим забрали, забрали ковдри, позабирали одяг. Але, дякувати Богу, залишили мені холодильник. Ще якісь написали мені “Ми вас любимо” й підписалися: отець такий-то, син такий-то. Бачили, що в мене Біблія лежить, то, мабуть, і не сміли. От телевізор у мене не побили. А в людей он, казали, що не могли зняти телевізор і розбили. А в мене набрали: одяг мій, рушники нові позабирали. Та хай ходять, мені їх теж шкода. Що я вам можу сказати, воно якесь нещасне, я не знаю. А люди, оці 74 відсотки, це зомбований народ. Я і не гадала, що вони можуть отак нахабно вчинити.

Змінилося ставлення, звісно, змінилося. Щось їм пороблено, я вважаю. Це треба голови не мати, щоб почати війну з Україною. Нащо тобі? Живи собі гарно. Возіть нам продукцію, ми — вам продукцію. Ви нам — газ, а ми вам — пшеницю. Правильно чи ні? Це ж багата країна, це житниця всього світу, Україна. Мама моя ще так її називала, а мама моя 102 роки прожила! При пам’яті померла. Бог на першому місці й ми всі дуже набожні люди.

Літературна редакторка: Марина Гарєєва, випускова редакторка: Емілія Приткіна.

поширити інформацію

Інтерв’ю опубліковано за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.
Подібні статті

• Інтерв’ю   • Голоси війни

‘Я весь час дивилася на небо — виглядала ці ракети...’

Ірина проживала у Бахмуті. Пам’ятає, як у 2014-му році вдарили по військовій частині, як окупанти намагалися зайти у місто. У 2022-му знайомі Ірини загинули, ракети валялися всюди. Коли виїздили з Бахмута, прихопили з собою собак, проте одна тварина не витримала стресу й померла.

• Інтерв’ю   • Голоси війни

‘Брат підірвався на розтяжці. Ми нічого не знаємо про його долю’

Мещерякова Тетяна евакуювалася з селища Середнє до Краматорська до мами. ‘Одного разу вгатило так, що повибивало вікна, а потім ще раз… Тоді ми вирішили не випробувати долю та евакуювались до Львова’, — розповідає Тетяна.

• Інтерв’ю   • Голоси війни

‘У мене в автівці прапорець висів український’

Розповідь очевидця про те, як місто Лисичанськ на Луганщині змінювалося з приходом росіян, а також про те, як повномасштабне вторгнення вдруге змінило долі людей і остаточно поглинуло мирне життя.

• Голоси війни   • Інтерв’ю

‘Доки весь світ солодко спить…’

Коли ховали її загиблого сина, вона лежала в реанімації. Прощалася зі своїм хлопчиком по телефону: на цвинтарі до його вушка притулили мобільний. Тепер у мами є ціль: щоб люди не забували імена вбитих війною дітей. Щоб кровопролиття припинилося.



Про ХПГ
Хто миКонтактиРічні звітиПолітики ХПГ
Теми
КонституціяПолітикаВпровадження норм європейського праваПраво на життяКатування та жорстоке поводженняПраво на свободу та особисту недоторканністьПраво на справедливий судПраво на приватністьСвобода совісті та віросповіданняСвобода вираження поглядівДоступ до інформаціїСвобода пересуванняЗахист від дискримінаціїСоціально-економічні праваАрміяКримінально-виконавча системаПраво на охорону здоров’яПраво на освітуЕкологічні праваПрава дітейПрава жінокПрава шукачів притулкуГромадянське суспільство
Спецпроєкти
Психологічна допомогаРосійсько-українська війнаГолоси війниДокументування воєнних злочинів в УкраїніПравова допомогаОнлайн-бібліотекаДисидентський рух в Україні. Віртуальний музейІсторії свавільно засудженихГромадянська освітаДовідник юристаПроти катуваньПраво на приватністьГаряча лінія з пошуку зниклих безвісти