‘Тільки б не в живіт, якщо влучить у мене, то хоч дитину врятують’

24-те лютого 2022-го року я зустріла, перебуваючи на 32-му тижні вагітності. Чесно кажучи, для мене повномасштабне вторгнення стало шоком, бо я була в приємних клопотах: займалася майбутньою дитиною й навіть не дивилась усі ці медіа і, можна сказати, навіть не здогадувалася, що таке може відбутися. 24-го лютого було дуже тяжким, та, як виявилося, не найтяжчим…

Ми з чоловіком проживаємо у кілометрах трьох (може, трошки більше) від Миколаївського аеродрому “Кульбакине”, який бомбили… Тому прокинулась я того 24-го лютого саме від спалахів і від того, що в мене дрижать шибки на вікнах. Чоловік підскочив, почав одягатися, а я нічого не розумію. Кажу: “Сергію, ти куди?” А він: “Піду гляну, може, це грім”. І вибіг. “Сиди в ліжку!” — сказав.

Я встала, прочинила вікно й побачила цю заграву. Я зрозуміла, що це. Зрозуміла, що все. З пів години я була сама — як знову почались обстріли. Це зараз я вже розумію, що це вже наші ППО відреагували. Але я чітко пам’ятаю момент, коли я сиджу у ванній на підлозі й плачу. Мені так страшно було! І така гримуча суміш емоцій. Страшно зла на себе була, що вибрала у такий час дитину народжувати. Це просто не передати словами.

Прийшов чоловік, ми вирішили, що безпечніше все ж буде у лікарні, де ми працюємо. Десь о дев’ятій, о десятій ранку ми вже були там. Адміністрація лікарні погодилася, що якийсь час я буду там, бо що б не сталося, там і мені, і моїй дитині зможуть надати допомогу. Згодом ми принесли деякі речі й почали жити в палаті лікувального відділення, де працює мій чоловік (він дитячий травматолог). Ми жили в лікарні.

Одна з найтяжчих ночей, напевно, це ніч з 25-го на 26-те лютого 2022-го року. Тоді ми з шостої вечора до шостої ранку просиділи в підвалі. Це був день, коли просто штурмували наше місто з усіх боків.

А це ж не бомбосховище, це підвал. Але він досить глибокий був, тож звичайних артилерійських обстрілів (які були десь далеко, а не безпосередньо біля тебе) там не було чутно. Тим паче там були всі відділення, всі діти, вся апаратура. Але того 25-го лютого ми чули абсолютно все, всі ці вибухи, ми все чули.

Можете собі уявити, це хірургічний корпус, тут дві реанімації: новонароджених і дітей старшого віку. Тобто від 1 місяця і до 18 років. Це хірургічне, травматологічне, соматичне відділення. На той момент наша лікарня ще приймала всіх, хто був поруч (бо всі бомбосховища не були ще готові). Тому лікарня приймала всіх. Це були два приміщення: одне, мабуть, 20 на 15 метрів, а друге — 10 на 15 метрів. І в цьому приміщенні десь 150 людей було…

Десь на третій день адміністрація вирішила, що наші діти, всі пацієнти постійно перебуватимуть у підвалі, бо немає можливості їх швидко евакуювати, тим паче це реанімаційні відділення. Добре, коли це реанімація недоношених, ти схопив дитину — і поніс. А коли це дитина такого розміру, як я, або більше? А ще ж вся ця апаратура… Це досить складно. З того часу діти залишалися в підвалі, там створювалися куточки кожного відділення разом з постами медсестер. Те, що не виходило [обладнати у підвалі], вже організували на першому поверсі (також за правилом двох стін), у внутрішніх приміщеннях. Щоб ви розуміли, підсобні приміщення переробили (той же травматичний пункт), тому що лікарі теж хотіли відчувати себе в безпеці.

Чи були ви свідком обстрілів та жертв серед цивільного населення?

Обстріли були, це були “Гради”, касетні снаряди. Були часто. З того, що я знаю, поки я ще жила в лікарні, обстріляли Площу Перемоги (це такий транспортний, інфраструктурний вузол у нашому районі, неподалік від лікарні). Там магазини, чимало транспортних зупинок, кіоски, маленький риночок. І це все обстріляли.

Мій чоловік власноруч надавав допомогу всім цим людям, тому що, за правилами, швидка допомога має везти критичних пацієнтів до першого пункту (до першої лікарні, що неподалік). Наша лікарня виявилася першою. Я не знаю, скільки людей у той день привозили, багато! Щоб їм допомогти працювали чотири травматологи й чотири анестезіологи.

Врятувати виходило не всіх. Бували такі люди, що їх і не привозили, — не було вже кого везти.

Бували такі, що привозили до нас, і мене до них не допускали (бо за мене дуже хвилювалися), я їх не бачила. Та я бачила постраждалих — тих дітей, яких вже було прооперовано, які вже були на подальшому лікуванні в нас.

Однією з них була дівчинка Аліна (не знаю її прізвища). У неї було дуже складне поранення руки: їй з руки видалили декілька осколків. У неї був пошкоджений нерв і дуже нехороший перелом: вона не могла пальцями поворушити. Щоб ви розуміли, їй снаряд прилетів безпосередньо в кімнату. У приватний будинок. З мамою нічого, бо вона була у своїй спальні, а снаряд прилетів дитині в кімнату. Її кімната повністю зруйнована.

Ми досить багато спілкувалися, а в підвалі спали на сусідніх ліжках: у мене була своя койка, у неї з мамою — своя. Було страшно, коли вона ночами просто кричала (вона два тижні кричала ночами). За ці два тижні обстріляли й нашу лікарню: я не пам’ятаю, яке це було число, здається, 4-те квітня. Це вже було досить тепло. До цього моменту я не думала про виїзд з міста, тому що я знала (точніше я думала), що в лікарні я буду в безпеці. Але на той момент почала з’являтися інформація про Ірпінь, про Бучу. Про обстріли пологового в Маріуполі.

Це були, знаєте, такі перші дзвіночки, те, що ніякої моралі у противників немає. Останньою крапкою став обстріл нашої лікарні.

Я сиділа на другому поверсі, малювала картину, щоб заспокоїтися. Чоловік був в операційній на сьомому поверсі. Це найвищий поверх. Працював з колегами, знову когось оперував, не скажу вже, кого, тому що дітей було достатньо на той період. Я почула гучний вибух. Зрозуміла, що це десь поряд. Зовсім поряд. Коли прилітає калібр, такий як, наприклад, в нашу ОДА прилетів, — то тремтять шибки, все під тобою труситься.

А коли прилітає артилерія, оці всі “Гради”, — то це гучно і ніби хлопає. А це було, знаєте, як хлопок, але все затрусилося. І я зрозуміла, що це близько. Я підскакую швидко, наскільки це можливо з таким пузом, і вибігаю в коридор. Повторний вибух. Я стою в цьому коридорі, в мене правило двох стін, і я не знаю: мені йти далі чи ні. Тому що якщо я піду далі — потраплю в хол, в якому з обох боків вікна. Я як на роздоріжжі. Підходить медсестра з цього відділення: “Саша, пішли далі”.

Ми пішли далі, пробігаємо цей хол, повертаємо за кут, — знову вибух. Ми ховаємося знову за правилом двох стін. Далі нам спускатися сходами, сходи теж усі в вікнах. Ці 15 секунд доки ми спускалися… Це був просто жах. Ми знайшли в собі сили, підійшли ще люди, чоловік п’ять, ми почали спускатися. І тільки я переступаю поріг у фоє нашої лікарні (а у фоє теж скляні двері — фасадні такі, вітражні), я розумію, що прилетіло тут, — і всі ці вікна починають сипатися.

Переді мною три чоловіки, один із них наш головний лікар, вони падають на підлогу. А куди ж мені з цим пузом падати? У нас, слава богу, були дві колони. Стоїть колона, починається стінка, а в стіні — виїмка. І я цим пузом пірнаю в цю виїмку.

В голові тільки одна думка: “Тільки б не в живіт, якщо влучить у мене, то ще хоч дитину врятують”.

Це я вам чесно кажу. Це ті думки, які були в мене. Перестає сипатися. До мене вже підходять, мій головний лікар заводить мене за кут. І я вже за кутом сідаю на підлогу та починаю плакати. З іншої половини коридору біжить черговий медбрат і каже: “Олександро Анатоліївно, отак над головою пролетіло. Пробило вікно і в кількох сантиметрах пролетіло!”

Чоловік [досі] на сьомому поверсі в операційній. Там теж вікна. Я розумію, що прилітало просто по всій території, скрізь. Подзвонити не можу, сиджу плачу. Щоб спуститися в підвал, треба пройти сходи, а там теж вікно. І це вікно повністю побите. Прилетіло в п’яти метрах від цього вікна. Сидиш і думаєш: “Куди йти? Йти чи не йти?”

Мене туди провели [до підвалу], сиджу ридаю внизу з цією дівчинкою Аліною. Аліна також плаче, тому що мама вийшла в магазин. Вона сидить плаче, не знає, що робити. Я намагаюсь її заспокоїти. Наче припинили вже стріляти, спускається чоловік, прибігла її мама… Я три дні боялась виходити на вулицю.

Постраждав охоронець. Його будка була на вулиці. Напевно, ви знаєте такі типові наші будки: з листів металу, утеплена, з віконцем. Ці листи металу пробило наскрізь — і його поранило в стегно. Можна сказати, пощастило, бо не зачепило ні судини, ні нерви й більше нікуди не влучило.

Але летальні випадки у нас в лікарні були, це я точно знаю. Я не знала особисто убитого чоловіка, але це був син однієї з санітарок. Він просто приніс мамі обід… Там було летальне поранення в голову.

Як відбувалася ваша евакуація з Миколаєва?

Подзвонила своїй лікарці, яка мене вела всю вагітність. 8-го числа ми пішли до неї на огляд — і я в неї запитала, чи можу я поїхати. Вона мені сказала чесно: “Ти ж розумієш, у тебе той період, коли ти вже в принципі можеш почати народжувати у будь-який момент”. Я кажу: “Так, розумію”. Я ще сходила на УЗД (слава богу, все було нормально) й почала пакувати речі.

Але я речі спакувати не встигла. Це вже було 13-те квітня. На той момент, напевно, з понеділка, з 10-11-го квітня, у місті вже не було води. А, може, раніше, бо батьки напередодні на вихідних їздили на дачу. Дача в нас біля другого аеропорту, вже цивільного, біля селища Баловне (довгий час за нього точилися бої й батьки туди не могли поїхати). У батьків на території дільниці оця касета, з якої саме вилітають [снаряди]… Основна частина влетіла в дах, зруйнувала дах і другий поверх сусідці. У батьків побиті повністю всі вікна, ворота від гаража як решето. Я не скажу, що там суперброньований метал, ні, але він наскрізь пробитий…

13-го числа я поїхала до батьків пакувати речі. А вночі у мене почалися перейми. Це був ще один важливий день, тому що якраз з 13-го на 14-те квітня наші ЗСУ потопили крейсер “Москва”. І це, звісно, дуже гарна новина була для всіх нас. Але особисто мені було досить тяжко: пологи були ускладнені, довелося робити кесарів розтин. В операційну я потрапила саме на повітряну тривогу. І за першу добу (це був четвер, досі пам’ятаю), за четвер і п’ятницю, за 36 перших годин після пологів, я 12 разів спускалася до підвалу.

І це так: акушерка бере дитину, чоловік бере постіль для мене, постіль для себе і речі для дитини. Йде з таким баулом. А в першу добу я, тримаючись за живіт, спускаюся цими сходами.

На ранок 15-го квітня (це була п’ятниця, ми були в палаті о шостій ранку) ми прокинулися від ще одного вибуху. Зі звуків було зрозуміло, що це прилетів “Калібр”. А пізніше я від мами дізналася, куди прилетіло: це був об’єкт критичної інфраструктури, на якому працювала моя мама з батьком… Це була остання крапка, чесно.

У дитини почалась жовтяниця. Це я вже зараз розумію, чому це все почалося, — якби не було війни, цього всього б не було. Пологи були не фізіологічні, скоріше за все, через нервове навантаження. На фоні стресу в мене просто не було молока. В мене не було молока, хоча ні резус-конфлікту, нічого такого не було у дитини. Ця фізіологічна жовтуха (яка повинна проходити сама) на фоні дефіциту молока перейшла в патологічну фазу.

На момент, коли ми виїжджали (це було уже 17-те, неділя), лікарі подивилися, сказали: “Раптом що — заїжджайте в будь-яку лікарню”. Дали нам суміш, щоб ми дитину годували. Не знаю, чи правильно ми тоді з чоловіком вчинили, але настільки сильна була паніка.

У середині березня, весь березень обстрілювали пригород Миколаєва зі сторони Херсона. Це у нас там район Широкої Балки, Кульбакине та Корабельний район. Його обстрілювали дуже довго, дуже страшно. Ця дівчинка була саме звідти. Звідти привозили дуже багато пацієнтів. Один із пацієнтів мого чоловіка, дванадцятирічний, здається, хлопчик, втратив маму. Мені чоловік розповідав, як усе сталося.

У них приватний будинок був, досить гарний будинок: веранда, вхід до хати, коридор і з вхідних дверей арка в залу, а в залі — стіна. При чому, чоловік казав, що від вхідних дверей до стіни в залі метрів п’ять... Вони були вчотирьох. Батько з сином були за кутом цих дверей, а мати, я не скажу, чи з донькою, чи з бабусею була, вони стояли в цій арці… У сина теж поранення руки, здається, передпліччя. А чи маму, чи доньку прошибло металевими дверима на смерть. Як їм далі жити?

Ще була пара дітей, дві дівчинки: одній тринадцять років, другій роки три-чотири. Привезла швидка. Тринадцятирічну взяли в операційну, в неї було декілька вхідних отворів у грудній клітці. А молодша, чоловік каже, то була вже не дитина. Там було просто решето. Вона просто стекла кров’ю. Її навіть не встигли довезти. А коли почали оперувати тринадцятирічну, відкрили грудну клітку — і зрозуміли, що там, замість легень і серця, — просто якесь [місиво]… Там немає абсолютно ніякої анатомії.

Приїздила дівчинка, вони пробули тут одну ніч. Мама з дитиною, дитині років дев’ять. Вони з маленького селища на Херсонщині. Приїздили влітку, напевно, десь у середині липня. Вони з таким жахом тікали. А потім я зрозуміла: чому. Ця дитина розказала, що вона бачила на власні очі. Каже, першим ділом почали шукати ветеранів АТО. Якщо знаходили — прив’язували їх до БТР і тягали по місту. По дорозі тягали. Каже, від них почали відвалюватися частини тіла. Це бачила дитина на власні очі.

Була дівчинка Софія (їй також тринадцять років) і хлопчик Нікіта. Я також його пам’ятаю. Це дитина, яка евакуювалася разом з мамою і батьком з території нашої області, яка тоді була окупована. Не скажу, чи це була Снігурівка, але та частина.

Вони їхали ґрунтовою дорогою, — їх просто розстріляли. Маму вбили. А батько (з пораненням також) якось знайшов у собі сили виїхати далі.

І в дитини було дуже складне поранення, нейрохірургічна травма. Її оперував наш нейрохірург. І в батька були дуже складні травми. Він поїхав у дорослу лікарню. У цієї дитини була бабуся, то ми з нею періодично спілкувалися. Напевно, Снігурівка… Тому що батько перший час був у лікарні в Снігурівці. А десь через тиждень його звідти вивезли. При чому вивозили волонтери — вночі, без фар. Без нічого. Отак наші люди виборювали собі право на життя.

Інтерв’ю опубліковано за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.