MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

‘Іди та більше не приходь’

20.04.2023    доступно: in English | На русском
Олексій Сидоренко
Пані Ольга розповідає, що окупувавши село Велика Димерка, росіяни загнали танк у її город та сховалися у льосі. А саму господиню — вигнали надвір. Великий гостинний будинок, до якого приїжджали діти та онуки, згорів.

Раніше я жила у Ніжинському районі, а потім переїхала сюди. Це одинадцятий рік я тут живу. А син у Броварах із родиною.


Що відбувалося у Великій Димерці?

Вони прийшли 13-го березня сюди. Приїхали на танках. Один ось тут стояв, де вагончик. А два стояло он там за нашим льохом, у тих людей. БТР і танк, люди казали, але для мене вони усі танки. Вони їхали сюди, он там дорогою їхали та стріляли. Горіло дві хати. Я була у своїй хаті, у вікно дивилася. Бачу, хати горять. І танки їдуть. Ще тільки їдуть. Думаю, мабуть, і моя ж хата горить. Хтозна, мені ж у хаті не видно. Я забігла у льох, заховалася. Все облаштувала там раніше. Син у мене живе у Броварах, а якраз перед війною, восьмого числа, вони приїхали сюди. Я ж туди всього понаносила. Думаю, усі будемо ховатися, бо невідомо, що буде. Коли оце все сталося, вони — виїжджати. Кажуть мені: “Поїхали!” Я кажу: “Ні, я хату не залишу. Їдьте, рятуйте дітей, їдьте самі з дітьми, а я буду тут”. Ну поїхали вони, слава Богу, що поїхали! Не дай Боже не поїхали б, не було б їх. А я залишилася та тоді ж прибігла сюди у льох. Ну хвилин п’ять я посиділа, чую — ворота тріщать. А це вони [росіяни] їдуть сюди. Думаю, як заїдуть вони у льох, засиплють мене тут. Немає ж ніде нікого, хто мене буде шукати? Буду сидіти, поки не помру. Але вони у льох не в’їхали.

Проїхали тут, усе потрощили. Поїхали туди, абрикоси позвалювали. І відчиняють двері у льох: “Хто тут є?!”

Що ж мені мовчати, кажу: “Я тут”. — “Руки вгору і вилазь!” — “Я одна, немає тут нікого, баба стара”. — “Вилазь!” Ну що ж, я руки підняла та вилажу. Їх тут душ десять стоїть, кожен з автоматом, проти баби. “Все, більше немає нікого”. Він каже іншому: “Піди, перевір”. Той пішов, глянув, немає нікого. Пішли до хати. Мені кажуть: “Ходімо з нами”. Пішла і я. Посиділи там, нумо запитувати, де мої діти. Кажу, старший син у мене в Росії. У Брянській області. Як поїхав вчитися до Росії, ще 20 років йому було, після армії, там і залишився. Одружився і досі там живе. А молодші, кажу, виїхали перед війною. — “Куди вони поїхали?” — “За кордон. Звідки я знаю?” Вдень вони прибули, 13-го березня. Згодом пішли від мене, а я залишилася в хаті. А там, за посадкою, були наші, вони, мабуть, дізналися, що тут танки стоять, почали стріляти. Гранатами чи чим… Стільки вирв було! Тут між нашою та тією хатою така вирва була! Я ввечері хотіла у льосі ночувати, а їх повен льох. “Іди до хати!”

Ольга Ласа, жителька с. Велика Димерка, Київська обл.

Ольга Ласа, жителька с. Велика Димерка, Київська обл.

У вашому льосі ховалися росіяни?

Росіяни, так. У льосі ховалися. “Іди до хати!” Ну що мені їм казати? Розвернулася та пішла, а там як Бог дасть. Сиділа у хаті. А вранці вийшла, а вони кажуть: “Збирайся та йди звідси”. — “Куди мені йти?!” — “Йди от на вулицю й до сусідів. Бо тут буде страшне”. Танк їхній стояв якраз біля нашого льоху. Бачу — поїхав. Сидять ті солдати зверху, змотують свої спальники. “Йди”, — кажуть. Я кажу, що в мене тут усі сусіди повиїжджали, я ж не знаю, чи далі там живуть, чи виїхали. Він каже: “Йди! Там оно будинок великий, там маленькі діти, ніхто не буде чіпати. Іди й ти туди”. Я пішла, вони з автоматами довели мене до того будинку. Дякувати тим людям, що вони мене прийняли. Я пішла, у чім стояла, тільки ікону за пазухою тримала. Пішла туди й кажу, так і так, вигнали мене з будинку. Сказали, щоб ішла сюди. Що там буде, не знаю, бо сказали, буде страшне.

Година минула, може, півтори, Геннадій (господар) дивиться і каже: “Горить ваша хата”. Вони підірвали танк, що стояв біля льоху, й воно усе зайнялося.

У нас же була хата дерев’яна. Згоріло усе, геть усе. У тих людей [сусідів] теж. Стіни у них залишилися, бо в них шлакоблок. Але хтозна, вони бояться ремонтувати. Сказали, що будуть розбирати та переробляти. Тут [показує] у людей теж була дерев’яна хата і згоріла. Але вони прибрали й вже починають будуватись. А ми ще поки… Оце приїхала, два дні тільки. Цього тижня, кажуть, буде тепло. Знаєте, не хочеться сидіти у тій квартирі. Звикла баба у селі жити. Діти на роботу пішли, до школи онуки, а я сама ходжу.

Чи могли уявити, що буде повномасштабна війна?

Звісно, не могла. Коли почула, що ідуть сюди, тоді повірила. А одразу, коли воно було десь далеко, мені не вірилося. Ну Крим забрали, ну заберуть колись наші Крим. А вони аж сюди дійшли. І коли вони тоді прийшли, в хаті сидять, я кажу: “Що вам треба? У вас же така Росія, більше, ніж Україна, втричі, усе у вас є. І газ, і нафта, усе у вас купляють, чого ви прийшли?” А один стоїть, напевно, якийсь їхній начальник і каже: “Нам Зеленський потрібен”. Я кажу: “Так тут лише баби живуть, тут Зеленського немає”. Ну й оце таке. Вигнали мене з двору. А я з льоху не забрала документи, коли вони мене вигнали. Бо мені тоді не до документів було. Кажу людям, які мене прихистили: “Піду я, подивлюся, що там у льосі. Може, лежить. Чи, може, вони порвали”. Бо з телефону вирвали вони у мене папірець з номерами. Нікуди я вже не могла подзвонити.

Вони кажуть: “Як хочете. Ідіть, ми туди не підемо”. Я кажу: “Якщо не повернуся, то не повернуся. А якщо не вб’ють, то повернуся”.

Я прийшла, полізла у льох. Відкрила двері, а там страшне. Усе погоріло. Боже, думаю, документи теж згоріли. Але я їх кинула на картоплю зверху, під стінку кинула сумку з документами. Сумка оплавилась, а документи залишилися, тільки трохи прокоптилися димом. Я стою, він [росіянин] стоїть тут знову з автоматом і каже: “Ну що, жива ще?” — “Так, поки жива”. — “Так от, іди й більше не приходь”. — “Добре, я документи заберу і піду, більше немає куди приходити”. Це ж вже хати не було. Їх вже не було у льосі, там вже усе повигоряло. А як воно погоріло, не знаю. Там отвір є для вентиляції, може, туди щось впало. Стіни усі обвалилися, льох був напівзруйнований. Там вже неможливо було сидіти. З полиць банки попадали. Така кваша була. Так вони [росіяни] вже більше не сиділи там. Вони сиділи у хаті й отам ще баби Анюти хата. У них вікна повибивало, але хати цілі. Жити можна.

Що відбувалося після того, як вас вигнали?

Тиждень сиділа у підвалі. У тих людей, у Козака. А потім вони виїжджали, а я не хотіла їхати, бо мені не було на чому. Вони їдуть, а я кажу: “Я не поїду. Можна, я у вас в підвалі буду тут?” — “Як це ти не поїдеш?” — “Ну як. Я ж тиждень в одній фуфайці та у валянках. Сяду в автобус, а від мене люди будуть відвертатися”. Але мені та жінка дала одяг переодягнутись. “Ходімо! Ходімо!” Я пішла до автобуса та виїхали до Броварів. У того чоловіка був номер мого сина, так він подзвонив і сказав, що я їду в автобусі за таким номером, син мене зустрів у Броварах. Бо він родину вивіз: жінку з дітьми, а сам повернувся. Він у Києві працює. Повернувся на роботу, так він мене тоді забрав. І відвіз до онуків і невістки на Хмельниччину.

Коли ви повернулися?

Ви знаєте, я вже не пам’ятаю, яке число. Повернулися перед Великоднем. — У квітні? — Так. Напевно. Я вже забула, коли Великдень був, якого числа.

Розкажіть про свій будинок

Великий. Будинок був великий, гарний. Онуки приїжджали. Так. Приїжджали онуки…

Руїни великого гостинного будинку Ольги Ласи, с. Велика Димерка, Київська обл. [велика димерка]

Руїни великого гостинного будинку Ольги Ласи, с. Велика Димерка, Київська обл.

Зараз живете у сина у квартирі?

Так. А влітку я приїду сюди. Це ж приїхала, бо, кажуть, тиждень буде тепла погода. А син ще не хотів, щоб я їхала. А я кажу, ну ні. Так він мені обігрівач привіз. А цей вагончик ще минулого літа привіз. Спершу він стояв у полі, я минуле літо там сиділа у ньому. А взимку перевіз сюди. Я казала, щоб не віз, є куди гроші витрачати. Пересиділа літо, пересиджу ще там. А він — ні. І перетягнув сюди. Буду город обробляти. Хоч що-небудь пороблю.

Які ще злочини скоювали росіяни?

Щоб у підвалах людей тримати, я такого не чула. А те, що мародерили, так. Повиїжджали люди, покидали усе. Машини хтось покидав. Так вони тут ганяли машинами, мотоциклами. І магазини оббирали. Бо було, їдуть, багажник у машини відкритий, повний багажник запхали, пляшки з олією, оце так усе запаковане. Повний багажник олії, навіть не зачинявся. Відкритий багажник, їдуть і їм так весело, їм так гарно було.

Чи змінилося ваше ставлення до росіян?

Ви знаєте, росіяни ж не всі погані. Мій син прожив у Росії 35 років. Але він кожен вихідний дзвонить мені. І питає, як ми, що ми. Просить вибачення, що нічим не може допомогти. Не знаю, як сказати, побажати їм хочеться, щоб пережили те, що і ми. Хто проти нас, щоб теж таке пережив. А людей безневинних — шкода. А його, скотину [путіна], хай Господь покарає. І тих, хто за ним стоїть.

Ця публікація стала можливою завдяки щедрій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) у межах Програми “Права людини в дії”, яка виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини.

Погляди та інтерпретації, представлені у цій публікації, не обов’язково відображають погляди USAID, Уряду США. Відповідальність за вміст публікації несуть виключно автори.

У світі, USAID є однією з провідних установ у сфері розвитку, яка виконує роль каталізатора цих процесів та допомагає досягати позитивних результатів. Діяльність USAID є проявом доброчинності американського народу, а також підтримує просування країн-отримувачів допомоги до самостійності та стійкості та сприяє забезпеченню національної безпеки та економічного добробуту США. Партнерські стосунки з Україною USAID підтримує з 1992 року; за цей час загальна вартість допомоги, наданої Україні з боку Агентства, склала понад 9 млрд доларів США. До поточних стратегічних пріоритетів діяльності USAID в Україні належать: зміцнення демократії та механізмів досконалого врядування, сприяння економічному розвитку та енергетичній безпеці, вдосконалення систем охорони здоров’я та пом’якшення наслідків конфлікту у східних регіонах. Для того, щоб отримати додаткову інформацію про діяльність USAID, просимо вас звертатися до Відділу зв’язків з громадськістю Місії USAID в Україні за номером +380 44 521 57 53. Також пропонуємо завітати на наш вебсайт: usaid.gov/ukraine, або на сторінку у фейсбуці: fb.com/USAIDUkraine.
 Поділитися