‘Іди та більше не приходь’

Раніше я жила у Ніжинському районі, а потім переїхала сюди. Це одинадцятий рік я тут живу. А син у Броварах із родиною.

Що відбувалося у Великій Димерці?

Вони прийшли 13-го березня сюди. Приїхали на танках. Один ось тут стояв, де вагончик. А два стояло он там за нашим льохом, у тих людей. БТР і танк, люди казали, але для мене вони усі танки. Вони їхали сюди, он там дорогою їхали та стріляли. Горіло дві хати. Я була у своїй хаті, у вікно дивилася. Бачу, хати горять. І танки їдуть. Ще тільки їдуть. Думаю, мабуть, і моя ж хата горить. Хтозна, мені ж у хаті не видно. Я забігла у льох, заховалася. Все облаштувала там раніше. Син у мене живе у Броварах, а якраз перед війною, восьмого числа, вони приїхали сюди. Я ж туди всього понаносила. Думаю, усі будемо ховатися, бо невідомо, що буде. Коли оце все сталося, вони — виїжджати. Кажуть мені: “Поїхали!” Я кажу: “Ні, я хату не залишу. Їдьте, рятуйте дітей, їдьте самі з дітьми, а я буду тут”. Ну поїхали вони, слава Богу, що поїхали! Не дай Боже не поїхали б, не було б їх. А я залишилася та тоді ж прибігла сюди у льох. Ну хвилин п’ять я посиділа, чую — ворота тріщать. А це вони [росіяни] їдуть сюди. Думаю, як заїдуть вони у льох, засиплють мене тут. Немає ж ніде нікого, хто мене буде шукати? Буду сидіти, поки не помру. Але вони у льох не в’їхали.

Проїхали тут, усе потрощили. Поїхали туди, абрикоси позвалювали. І відчиняють двері у льох: “Хто тут є?!”

Що ж мені мовчати, кажу: “Я тут”. — “Руки вгору і вилазь!” — “Я одна, немає тут нікого, баба стара”. — “Вилазь!” Ну що ж, я руки підняла та вилажу. Їх тут душ десять стоїть, кожен з автоматом, проти баби. “Все, більше немає нікого”. Він каже іншому: “Піди, перевір”. Той пішов, глянув, немає нікого. Пішли до хати. Мені кажуть: “Ходімо з нами”. Пішла і я. Посиділи там, нумо запитувати, де мої діти. Кажу, старший син у мене в Росії. У Брянській області. Як поїхав вчитися до Росії, ще 20 років йому було, після армії, там і залишився. Одружився і досі там живе. А молодші, кажу, виїхали перед війною. — “Куди вони поїхали?” — “За кордон. Звідки я знаю?” Вдень вони прибули, 13-го березня. Згодом пішли від мене, а я залишилася в хаті. А там, за посадкою, були наші, вони, мабуть, дізналися, що тут танки стоять, почали стріляти. Гранатами чи чим… Стільки вирв було! Тут між нашою та тією хатою така вирва була! Я ввечері хотіла у льосі ночувати, а їх повен льох. “Іди до хати!”

У вашому льосі ховалися росіяни?

Росіяни, так. У льосі ховалися. “Іди до хати!” Ну що мені їм казати? Розвернулася та пішла, а там як Бог дасть. Сиділа у хаті. А вранці вийшла, а вони кажуть: “Збирайся та йди звідси”. — “Куди мені йти?!” — “Йди от на вулицю й до сусідів. Бо тут буде страшне”. Танк їхній стояв якраз біля нашого льоху. Бачу — поїхав. Сидять ті солдати зверху, змотують свої спальники. “Йди”, — кажуть. Я кажу, що в мене тут усі сусіди повиїжджали, я ж не знаю, чи далі там живуть, чи виїхали. Він каже: “Йди! Там оно будинок великий, там маленькі діти, ніхто не буде чіпати. Іди й ти туди”. Я пішла, вони з автоматами довели мене до того будинку. Дякувати тим людям, що вони мене прийняли. Я пішла, у чім стояла, тільки ікону за пазухою тримала. Пішла туди й кажу, так і так, вигнали мене з будинку. Сказали, щоб ішла сюди. Що там буде, не знаю, бо сказали, буде страшне.

Година минула, може, півтори, Геннадій (господар) дивиться і каже: “Горить ваша хата”. Вони підірвали танк, що стояв біля льоху, й воно усе зайнялося.

У нас же була хата дерев’яна. Згоріло усе, геть усе. У тих людей [сусідів] теж. Стіни у них залишилися, бо в них шлакоблок. Але хтозна, вони бояться ремонтувати. Сказали, що будуть розбирати та переробляти. Тут [показує] у людей теж була дерев’яна хата і згоріла. Але вони прибрали й вже починають будуватись. А ми ще поки… Оце приїхала, два дні тільки. Цього тижня, кажуть, буде тепло. Знаєте, не хочеться сидіти у тій квартирі. Звикла баба у селі жити. Діти на роботу пішли, до школи онуки, а я сама ходжу.

Чи могли уявити, що буде повномасштабна війна?

Звісно, не могла. Коли почула, що ідуть сюди, тоді повірила. А одразу, коли воно було десь далеко, мені не вірилося. Ну Крим забрали, ну заберуть колись наші Крим. А вони аж сюди дійшли. І коли вони тоді прийшли, в хаті сидять, я кажу: “Що вам треба? У вас же така Росія, більше, ніж Україна, втричі, усе у вас є. І газ, і нафта, усе у вас купляють, чого ви прийшли?” А один стоїть, напевно, якийсь їхній начальник і каже: “Нам Зеленський потрібен”. Я кажу: “Так тут лише баби живуть, тут Зеленського немає”. Ну й оце таке. Вигнали мене з двору. А я з льоху не забрала документи, коли вони мене вигнали. Бо мені тоді не до документів було. Кажу людям, які мене прихистили: “Піду я, подивлюся, що там у льосі. Може, лежить. Чи, може, вони порвали”. Бо з телефону вирвали вони у мене папірець з номерами. Нікуди я вже не могла подзвонити.

Вони кажуть: “Як хочете. Ідіть, ми туди не підемо”. Я кажу: “Якщо не повернуся, то не повернуся. А якщо не вб’ють, то повернуся”.

Я прийшла, полізла у льох. Відкрила двері, а там страшне. Усе погоріло. Боже, думаю, документи теж згоріли. Але я їх кинула на картоплю зверху, під стінку кинула сумку з документами. Сумка оплавилась, а документи залишилися, тільки трохи прокоптилися димом. Я стою, він [росіянин] стоїть тут знову з автоматом і каже: “Ну що, жива ще?” — “Так, поки жива”. — “Так от, іди й більше не приходь”. — “Добре, я документи заберу і піду, більше немає куди приходити”. Це ж вже хати не було. Їх вже не було у льосі, там вже усе повигоряло. А як воно погоріло, не знаю. Там отвір є для вентиляції, може, туди щось впало. Стіни усі обвалилися, льох був напівзруйнований. Там вже неможливо було сидіти. З полиць банки попадали. Така кваша була. Так вони [росіяни] вже більше не сиділи там. Вони сиділи у хаті й отам ще баби Анюти хата. У них вікна повибивало, але хати цілі. Жити можна.

Що відбувалося після того, як вас вигнали?

Тиждень сиділа у підвалі. У тих людей, у Козака. А потім вони виїжджали, а я не хотіла їхати, бо мені не було на чому. Вони їдуть, а я кажу: “Я не поїду. Можна, я у вас в підвалі буду тут?” — “Як це ти не поїдеш?” — “Ну як. Я ж тиждень в одній фуфайці та у валянках. Сяду в автобус, а від мене люди будуть відвертатися”. Але мені та жінка дала одяг переодягнутись. “Ходімо! Ходімо!” Я пішла до автобуса та виїхали до Броварів. У того чоловіка був номер мого сина, так він подзвонив і сказав, що я їду в автобусі за таким номером, син мене зустрів у Броварах. Бо він родину вивіз: жінку з дітьми, а сам повернувся. Він у Києві працює. Повернувся на роботу, так він мене тоді забрав. І відвіз до онуків і невістки на Хмельниччину.

Коли ви повернулися?

Ви знаєте, я вже не пам’ятаю, яке число. Повернулися перед Великоднем. — У квітні? — Так. Напевно. Я вже забула, коли Великдень був, якого числа.

Розкажіть про свій будинок

Великий. Будинок був великий, гарний. Онуки приїжджали. Так. Приїжджали онуки…

Зараз живете у сина у квартирі?

Так. А влітку я приїду сюди. Це ж приїхала, бо, кажуть, тиждень буде тепла погода. А син ще не хотів, щоб я їхала. А я кажу, ну ні. Так він мені обігрівач привіз. А цей вагончик ще минулого літа привіз. Спершу він стояв у полі, я минуле літо там сиділа у ньому. А взимку перевіз сюди. Я казала, щоб не віз, є куди гроші витрачати. Пересиділа літо, пересиджу ще там. А він — ні. І перетягнув сюди. Буду город обробляти. Хоч що-небудь пороблю.

Які ще злочини скоювали росіяни?

Щоб у підвалах людей тримати, я такого не чула. А те, що мародерили, так. Повиїжджали люди, покидали усе. Машини хтось покидав. Так вони тут ганяли машинами, мотоциклами. І магазини оббирали. Бо було, їдуть, багажник у машини відкритий, повний багажник запхали, пляшки з олією, оце так усе запаковане. Повний багажник олії, навіть не зачинявся. Відкритий багажник, їдуть і їм так весело, їм так гарно було.

Чи змінилося ваше ставлення до росіян?

Ви знаєте, росіяни ж не всі погані. Мій син прожив у Росії 35 років. Але він кожен вихідний дзвонить мені. І питає, як ми, що ми. Просить вибачення, що нічим не може допомогти. Не знаю, як сказати, побажати їм хочеться, щоб пережили те, що і ми. Хто проти нас, щоб теж таке пережив. А людей безневинних — шкода. А його, скотину [путіна], хай Господь покарає. І тих, хто за ним стоїть.